Про викинутих державою дітей

Можливо, пам’ятаєте – не так давно я написала про дівчину. Сироту. З отих самих дітей війни, про яких прийнято так багато говорити…

https://www.facebook.com/diana.makarova.37/posts/1659055217488506

Їх люблять, доки вони в інтернатах, дитбудинках.

Сердобольне волонтерство та й просто добрі люди завалюють їх солодощами і секондом – одягом, взуттям, іграшками. Їм везуть концерти та майстер-класи. їх вивозять на екскурсії. У них чудове харчування, і своїх вихователів вони називають мамами. І мамами та татами ці діти називають усіх відвідувачів, які приходять до їхніх дитбудинків та інтернатів.

І пишуть потім відвідувачі захоплені звіти, захоплені пости – і сльозинка дитини, на якій висить світ (якщо вірити старому літератору), ота сльозинка, витерта добрими руками добрих людей, бринить і висушується у постах та звітах, у статтях та телерепортажах.

… про них одразу забувають. Одразу після інтернатського випускного. Все, ти дорослий, ти нас більше не цікавиш. Все, ти вже в училищі, не заважай, у нас нові діточки прибули до дитбудинку, нам треба терміново збирати для них солодощі.

Це дійсно так. Я достеменно це знаю, бо я за три роки, з першого випуску оцих наших дітей, збивала ноги у пошуках людей, які могли б допомогти «дорослим» шістнадцятирічним сиротам. Я збивала язика, розповідаючи про них.

Марно. Благодєтєлєй цікавлять лише діточки. Дітусеньки. Оті, що в сиротинцях – Боже, яке жахливе слово сиротинець, ви не замислювались?

О, ні. Є певний прошарок волонтерства, який цікавиться цими дітьми навіть після того як офіційно вони перестають бути дітьми. Але це дуже, дуже малий прошарок.

А в цих дітей цікаві та складні історії. І одну з них я вам і описала не так давно.

… Вероніка – шалена дівчина. Характер там несолодкий. Але за три роки життя після інтернату вона змогла:

-  отримати професію та диплом

-  народити дитину

-  так і не стала курити

-  так і не стала пити, що буває досить часто з дітьми, полишеними самі на себе

-  так і не спокусилась наркотиками, що теж буває досить часто

Просто складний характер. А в кого він простий? у вас? У мене? Так отож…

Вероніка марила дитиною. Дівчатка з інтернатів та дитбудинків майже усі марять народженням дітей. І це зрозуміло. У них не було сім’ї. Усе життя у сиротинцю – Боже, яке погане слово! – вони мріяли про те, аби їх хтось всиновив, удочерив, та дива не трапилось. І вони починали з дорослістю вже мріяти про СВОЮ сім’ю. Ту, власну, яку вони створять самі.

Здоров’я Вероніки не дозволяло мати дитину, але вона все ж намагалась її виносити. І виносила, народила.

Добра наша держава тут же запропонувала їй місце у Будинку матері та дитини. Саме туди приходять жінки з дітьми, якщо лишаються без домівки, просто на вулиці.

Там дитина одразу захворіла. І її відправлено було до лікарні. Вероніку до неї не пустили.

Натомість Вероніку попросили написати заяву-прохання помістити дитину до будинку малюка. На рік держава може взяти на себе піклування про маленького свого громадянина. Аж доки мама не влаштується у житті, не знайде роботу та житло.

Житло Вероніці не світило. Вона виявилась дитиною «з тієї сторони». Там в неї прописка, десь у ОРДЛо. А таки дітям наша держава відмовляє у соціальному житлі.

Я не знаю, чому це так, не питайте. Але поки дівчата-породіллі, які прописані у Краматорську та Дружківці, ставали в черги та тримували кімнати (погані кімнати, майже руїни, а не кімнати, але це все ж твоє житло, вкладешся у ремонт і будеш мати дах над головою) – Вероніка навіть не сподівалась на те, що попаде до такої черги.

Тепер про дитину і маму.

Вероніка марила дитиною увесь той час, поки мале було на руках у держави. Вероніка бігала до державного закладу, просила, аби її пропустили до дитини. Іноді її пропускали.

А коли прийшов час забирати дитя від держави – держава раптом збунтувалась.

-  Ми не віддамо Вероніці дитину. – заявило мені чиновничство.

-  ??? – сказала я, що мало означати «пардону прошу, але ви не маєте права це вирішувати, такі речі вирішує суд, і власне чому ви раптом не віддаєте дитину матері?»

Мені почали писати відповіді.

Мало того, мені почали телефонувати. Як чиновники, так і волонтери, яких чиновниство підключило до умовляння (?) мене полишити цю справу.

Мені було сказано, що:

-  на Вероніку дали погану характеристику, тому чиновники ОДА вирішують не віддавати їй дитину. Я прочитала характеристику, там говорилось про бунтівний характер Вероніки, та й усе.

-  Дитина має дуже кепський діагноз мікроцефалію, і молода мама-безхатченко не зможе надати цій дитині потрібного догляду

-  Вероніка ненормальна взагалі, і якщо Макарова так наполягає на поверненні дитини до матері, то Макарова потім і буде нести відповідальність, як раптом щось станеться. (що-що???)

-  Якщо Макарова так переживає за цю дитину, то нехай її удочеряє, ми допоможемо з документами. – це була пряма мова, яку мені передали колеги-волонтери.

Тут в мене просто мову відібрало. Бачте як просто вирішуються долі.

Робоча ініціативна група у складі журналістки, виховательки, волонтера – тобто, людей, які аж ніяк не мусять підміняти собою державні органи опіки – почали роботу. звичайну волонтерську роботу, яку мусить робити наша держава.

Про Вероніку від Єлизавети Гончарової https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=1940831199292110&id=100000957459291

У результаті:

- Єлизавета Гончарова (журналіст) провела переговори з Вікторією Федотовою (волонтер), яка опікується такими мамами та їх дітьми на волонтерських засадах.

- дитину Вероніці спокійно видали з будинку дитини, бо все було законно. Скінчився термін, на який було написано заяву, дитину можна забирати

- і головне, ДИТИНА ВИЯВ‎ИЛАСЬ АБСОЛЮТНО ЗДОРОВОЮ, жодної мікроцефалії та інших страшних діагнозів. Щоправда, там же, у Будинку дитини, вона захворіла на пневмонію, але курс лікування було закінчено, дитину можна забирати

- а Вероніка виявилась чудовою мамою, люблячою і дбайливою.

Зараз Вероніка та Людочка живуть у волонтерському будинку матері та дитини «Рукавичка», що у Дніпропетровській області.

Маленьку Людочку вилікували, бо недолікована (як виявилось) пневмонія перейшла у складний обструктивний бронхіт. Вероніка, вчиться дбати про дитину, вчиться готувати, виховувати малу. Тобто, вчиться тому, чому юних мам зазвичай вчать їхні мами, їхні бабусі – а хто ж навчить сироту?

-  Не знаю, що вам там казали про Вероніку. Вона звичайна мама, така ж, як і всі, хто приходить до нас. Ну, так, складний характер. але у кого він простий? – пише мені Вікторія Федотова.

Тобто, ми бачимо звичайне диво – з молодої мами, розгубленої, на відчаї, від того істеруючої, виросла спокійна мати, яка любить свою дитину і дбає про неї. Варто було лише помістити їх обох у спокійне, майже сімейне середовище. Варто було лише дати зрозуміти – у тебе є дах над головою, тобі допоможуть.

Чому цього не змогла зробити держава?

Чому держава цього НЕ ЗАХОТІЛА зробити?

Чому місцевим чиновникам так конче необхідно було розлучити маму й дитину?

Я не знаю. І в мене немає часу й сил з цим розбиратись. Подумайте й ви разом з нами, добре? Що могло спонукати чиновників до таких різких дій?

… а тим часом у Вероніки все налагодилось лише тимчасово. Бо увесь час вона у «Рукавичці» жити не може. сімї’ потрібно своє житло, навіть якщо це сім’я з двох людей – юної мами та дитини, року життя.

Житло Вероніка отримати не може, бо в неї засвідчена прописка на окупованій території. Такі сироти прав на житло не мають.

Статус переселенки Вероніка отримати теж не може.

Гроші з картки Ощадбанку вона зняти не може – бо для цього треба їхати з Дніпропетровська до Каматорську, де заводилась ця картка. З нещодавно перехворішою дитиною по такій погоді Вероніка не поїде.

І головне – що робити далі?

Де жити цим двом сиротам?

Як їм хоча б десь прописатись – поки що вони безхатченки за законом, прописки нема.

Прошу долучитись до нашої шаради – бо державу про те просити марно. Ми вже побачили, як легко держава викидає матір та дитину.

Про Вероніку від Вікторії Федотової

https://www.facebook.com/v.v.fedotova/posts/1653014254746087?comment_id=1653031314744381&reply_comment_id=1653118361402343¬if_id=1522249969467812¬if_t=mentions_comment

і уточнення від Вікторії Федотової:

- Діана, Вероніка не може забрати гроші не тому, що їй треба поїхати до Краматорська. Інша причина. Училище її виписало, не подбавши про майбутню реєстрацію, тому прописки нема. Вона бомж. А бомжам банки дверей не відчиняють, навіть якщо там є їхні гроші. Їй не віддадуть грошей в Краматорську.

Коло замкнулось. Двоє викинутих, зроблених бомжами самою державою - мама й дитина.