Після "слуг": куди хитнеться український політичний маятник

Українська політика нагадує маятник. Запит на свободу змінюється запитом на сильну руку. Симпатії до Заходу перемежовуються з ностальгією по Сходу. Ідеологи на троні чергуються з "міцними господарниками"…

Ще дев’ять місяців тому здавалось, що Зеленський – це точка виходу з цього замкнутого кола. Прорив у якісь незнайомий третій вимір. Ризикована, проте зваблива своєю незвіданістю авантюра. Не склалося…

Сьогодні вже можна констатувати, що система, яка під час правління Порошенка оговталась від переляку 2014-15 років, перетравила несистемного президента. Олігархічні фломастери розмалювали книжку-розмальовку "ЗЕ". Бюрократичний чорторий Банкової та Грушевського засмоктав випадкових плавців, що заплили у ці небезпечні води. Чому?

Тому що асистемний Зеленський так не спромігся стати контр-системним. Не приніс нову візію влади і країни. Не став реформатором. "Просто не стріляти", "просто не красти", "просто не бути як Порошенко" виявилось замало. Кожен, хто приходить у велику політику з таким порядком денним, приречений на поразку. Бо справжня політика – це про наповнення світу змістами, в які віриш. Застарілі змісти, сутності та практики можуть витіснити тільки нові – агресивні, привабливі та ефективні. Життя не терпить порожнечі.

Зеленському прийшов час платити за стратегічний вакуум, який він приніс із собою на Печерські пагорби. Вперше його рейтинг опустився нижче за символічну позначку в 50%. Уряд та парламент примудрились у турборежимі пірнути на звичну до них глибину народної недовіри. Ще кілька плівок від Гончарука, посадок від Авакова, законопроектів від Бородянського та порад від Брагара – і антирейтинг Кабміна та ВРУ перевершить найгірші показники уряду Гройсмана та парламенту часів спікерства Парубія. Тоді Зеленському потрібно буде або терміново скидати баласт і повністю перезавантажувати владу або самому опускатись на електоральне дно. І те і те – у турборежимі.

Питання дня: хто успадкує електоральні симпатії ЗЕ-команди? На сьогодні ми бачимо, що приблизно порівну втрачені "Слугою народу" відсотки електоральної підтримки поділили ОПЖЗ, ЄС та "Батьківщина". Раптом підросла "Свобода". Але український політичний маятник, з опису якого я почав цей допис, підказує, що наступного політичного сезону, який може наступити вже цього року, запит хитнеться в бік сильної патріотичної руки. І тут питання до тих, кому не байдуже, під яким прапором воювати, під яким пам’ятником призначати побачення і на якій вулиці жити: чи зможе українська патріотична спільнота народити політичний рух. Чи знову українські наполеончики, в яких непомірність амбіцій компенсує дріб'язковість особистості, розтягнуть ветерансько-волонтерську спільноту по своїх партійках з гучними назвами і нульовим впливом.

Якщо знову переможе отаманщина, ветеранам війни за незалежність потрібно готуватись до еміграції чи в’язниць. Бо помиритись з Росією, чого так прагне чинний Президент України, можна лише через де-героїзацію та дискредитацію тих, хто як міг захищав незалежність України від російської агресії. Хто вважає росіян окупантами, Путіна – х@лом, а "ополченців" Донбасу – зрадниками та колаборантами.

Як показала справа Шеремета, шанс на мирний дембель – примарний. Якщо ми не займемось політикою, вона займеться нами. Бо поле для компромісу стискається на очах. Або реванш або продовження революції. Зеленський та його слуги своєю внутрішньою порожнечею, непрофесіоналізмом, безсистемністю та феєричною дурістю дають нам ще один шанс. Якщо ми згаємо і його, нарікати потрібно буде лише на себе…