"Перемога" ціною в тридцять мільйонів людських життів

Москва насправді програла у Другій світовій війні, адже заплатила за участь в ній - страшну ціну, набагато більшу, ніж гітлерівська Німеччина, хоча саме остання вважається такою. Ми звикли говорити про якусь перемогу, але насправді нам не має чого святкувати. Українці воювали в рядах радянських окупантів, на боці – німецьких фашистів і третя частина – це воїни УПА, які боролися проти обох загарбників. Як наслідок, більше 8 мільйонів наших громадян загинуло у боях, в яких вони були просто розмінною монетою.

Москва не виграла у цій війні - її просто програв Гітлер, який своїми жорстокими діями змусив поневолені народи ненавидіти німецьких солдатів. Хоча перед гітлерівським наступом мільйони жителів Радянського союзу радо зустрічали німців, адже багато з цих людей пам’ятали кремлівські репресії, штучний голод, колективізацію. Дій Гітлер по іншому, згоріла б Москва, Сталінград та інші міста..

Проте з іншого боку, ми не бажаємо говорити, як радянське командування - нікчемне і непрофесійне в своєму починанні, кидало проти гітлерівців сотні тисяч малограмотних у військові справі бійців. І вони за короткий період часу ставали жертвами, лягали в землю тільки тому, що два світових тирани: Сталін і Гітлер захотіли панувати в світі. Підписавши спільну домовленість між собою 23 серпня 1939 року, вони поділили Європу навпіл. Чи не надто страшна ціна людської жадібності, жорстокості про як ми чогось не говоримо?

Радянський союз справді був найбільшим в світі територіально, але на цьому його перевага закінчувалася. Кремль хвастався на весь світ, що вони найсильніші, але та ж війна з Фінляндією, початок боїв з німцями показали – це просто велет на глиняних колесах, який розсипається при цільових ударах противника. Що залишалося робити Москві і її бездарним генералам, як рятуватися? Вони вирішили кинути на амбразуру мільйони українців, росіян, білорусів, тільки, щоб залишитися живими у війні, яку вони самі спровокували. А перед тим, таж сама кремлівська верхівка репресувала і розстріляла тисячі молодих офіцерів, які просто не подобалися Сталіну і могли суттєво підсилити кремлівську армію.

Вже в середині літа 1942 році Сталін видав наказ про створення так званих "загороджувальних" загонів, які мали на меті зупинити дезертирство в армії. Адже після перших місяців боїв в полон гітлерівцям здалися більше "мільйона" червоних солдатів. Вони попросту не хотіли воювати, в них не було бажання захищати кремлівську верхівку.

Такі загони, які складалися з солдатів НКВС, фанатично налаштованих більшовиків мали розстрілювати дезертирів. Інше їхнє завдання передбачало змусити воювати "штрафні батальйони", які складалися із "зеків", солдатів, котрі за щось провинилися, звичайних бандитів, які виявили бажання "кров’ю змити свій гріх перед родіною". В наслідок такої зрадливої тактики, були вбиті мільйони радянських солдат, які попадали в пастку до фашистів з одного боку і "розстрільних" загонів комуністів з другого боку.

" Величезні маси "червоних" йшли на нас, потік за потоком, ми вбивали перших, проте на їх місце заступали інші. В нас грілася зброя від безперервної стрілянини, трупів було стільки, що з них можна було будувати стіни. Потім ми побачили, що тих бійців, які залишилися живі, дострілювали свої люди, які стояли позаду них. Як можна не шанувати так свій народ" - пише такі слова німецький солдат Ганц у листі до дому.

Штрафників тисячами кидали під німецьку артилерію, як тільки вона починала працювати, земля під радянськими воїнами червоніла. Таким чином генерали радянської армії намагалися виявити вогневі точки противника, коли піхота робила своє криваве діло, в бій ступала радянська артилерія. Проте ціна такої стратегії була надто високою.

Коли німецькі війська почали відступати у 1943 році, на їхнє місце прийшли кремлівські окупати і після цього почалася тотальна мобілізація. Комуністи, каральні загони НКВС за ініціативою сумнозвісного генерала Ватутіна, хапали усіх хлопців, яким на вигляд виповнилося 18 років і більше. Призвали тоді по всій Україні близько мільйона чоловіків, які змушені були під страхом смерті воювати проти гітлерівців. Якби там не протестували матері, всю молодь гнали у військо і кидали під кулі гітлерівцям. Що з того вийшло, може нам розказати битва за Київ під час якої було вбито близько пів мільйона радянських солдатів, мирного населення, в тому числі 16-17 річних юнаків, цвіту української нації.

Реальним фактом цих жахіть є нарада радянського командування у селі Требухів, саме там готувалися до форсування Дніпра. На слова про необхідність озброїти і обмундирувати близько триста тисяч новобранців, російський генерал Григорій Жуков промовив: "В чем пришлі, в том і воєвать будут!.. Зачем мі, друзя, здесь голови морочім? Нахрена вооружать і обмундіровувать хохлов? Все оні – предателі. Чем больше в Днєпре потопім, тєм менше ссилать прідеться в Сєбір послє войни" - цитата наводиться за спогадами офіцера з особливих доручень командира 1-го Українського фронту Юрія Коваленка).

Війна в будь якому прояві страшна і як завжди найбільше в ній страждають прості жителі. Ми не повинні їх забувати, вони є свідком того, як не можна нам діяти зараз і не повторювати помилок в майбутньому. Тим паче, що саме теперішні онуки кремлівських окупантів, знову захопили частину України і продовжують вбивати наших громадян. Настав час повернути пріорітети у свій бік.