"Перемога" ціною в тридцять мільйонів людських життів
Москва насправді програла у Другій світовій війні, адже заплатила за участь в ній - страшну ціну, набагато більшу, ніж гітлерівська Німеччина, хоча саме остання вважається такою. Ми звикли говорити про якусь перемогу, але насправді нам не має чого святкувати. Українці воювали в рядах радянських окупантів, на боці – німецьких фашистів і третя частина – це воїни УПА, які боролися проти обох загарбників. Як наслідок, більше 8 мільйонів наших громадян загинуло у боях, в яких вони були просто розмінною монетою.
Москва не виграла у цій війні - її просто програв Гітлер, який своїми жорстокими діями змусив поневолені народи ненавидіти німецьких солдатів. Хоча перед гітлерівським наступом мільйони жителів Радянського союзу радо зустрічали німців, адже багато з цих людей пам’ятали кремлівські репресії, штучний голод, колективізацію. Дій Гітлер по іншому, згоріла б Москва, Сталінград та інші міста..
Проте з іншого боку, ми не бажаємо говорити, як радянське командування - нікчемне і непрофесійне в своєму починанні, кидало проти гітлерівців сотні тисяч малограмотних у військові справі бійців. І вони за короткий період часу ставали жертвами, лягали в землю тільки тому, що два світових тирани: Сталін і Гітлер захотіли панувати в світі. Підписавши спільну домовленість між собою 23 серпня 1939 року, вони поділили Європу навпіл. Чи не надто страшна ціна людської жадібності, жорстокості про як ми чогось не говоримо?
Радянський союз справді був найбільшим в світі територіально, але на цьому його перевага закінчувалася. Кремль хвастався на весь світ, що вони найсильніші, але та ж війна з Фінляндією, початок боїв з німцями показали – це просто велет на глиняних колесах, який розсипається при цільових ударах противника. Що залишалося робити Москві і її бездарним генералам, як рятуватися? Вони вирішили кинути на амбразуру мільйони українців, росіян, білорусів, тільки, щоб залишитися живими у війні, яку вони самі спровокували. А перед тим, таж сама кремлівська верхівка репресувала і розстріляла тисячі молодих офіцерів, які просто не подобалися Сталіну і могли суттєво підсилити кремлівську армію.
Вже в середині літа 1942 році Сталін видав наказ про створення так званих "загороджувальних" загонів, які мали на меті зупинити дезертирство в армії. Адже після перших місяців боїв в полон гітлерівцям здалися більше "мільйона" червоних солдатів. Вони попросту не хотіли воювати, в них не було бажання захищати кремлівську верхівку.
Такі загони, які складалися з солдатів НКВС, фанатично налаштованих більшовиків мали розстрілювати дезертирів. Інше їхнє завдання передбачало змусити воювати "штрафні батальйони", які складалися із "зеків", солдатів, котрі за щось провинилися, звичайних бандитів, які виявили бажання "кров’ю змити свій гріх перед родіною". В наслідок такої зрадливої тактики, були вбиті мільйони радянських солдат, які попадали в пастку до фашистів з одного боку і "розстрільних" загонів комуністів з другого боку.
" Величезні маси "червоних" йшли на нас, потік за потоком, ми вбивали перших, проте на їх місце заступали інші. В нас грілася зброя від безперервної стрілянини, трупів було стільки, що з них можна було будувати стіни. Потім ми побачили, що тих бійців, які залишилися живі, дострілювали свої люди, які стояли позаду них. Як можна не шанувати так свій народ" - пише такі слова німецький солдат Ганц у листі до дому.
Штрафників тисячами кидали під німецьку артилерію, як тільки вона починала працювати, земля під радянськими воїнами червоніла. Таким чином генерали радянської армії намагалися виявити вогневі точки противника, коли піхота робила своє криваве діло, в бій ступала радянська артилерія. Проте ціна такої стратегії була надто високою.
Коли німецькі війська почали відступати у 1943 році, на їхнє місце прийшли кремлівські окупати і після цього почалася тотальна мобілізація. Комуністи, каральні загони НКВС за ініціативою сумнозвісного генерала Ватутіна, хапали усіх хлопців, яким на вигляд виповнилося 18 років і більше. Призвали тоді по всій Україні близько мільйона чоловіків, які змушені були під страхом смерті воювати проти гітлерівців. Якби там не протестували матері, всю молодь гнали у військо і кидали під кулі гітлерівцям. Що з того вийшло, може нам розказати битва за Київ під час якої було вбито близько пів мільйона радянських солдатів, мирного населення, в тому числі 16-17 річних юнаків, цвіту української нації.
Реальним фактом цих жахіть є нарада радянського командування у селі Требухів, саме там готувалися до форсування Дніпра. На слова про необхідність озброїти і обмундирувати близько триста тисяч новобранців, російський генерал Григорій Жуков промовив: "В чем пришлі, в том і воєвать будут!.. Зачем мі, друзя, здесь голови морочім? Нахрена вооружать і обмундіровувать хохлов? Все оні – предателі. Чем больше в Днєпре потопім, тєм менше ссилать прідеться в Сєбір послє войни" - цитата наводиться за спогадами офіцера з особливих доручень командира 1-го Українського фронту Юрія Коваленка).
Війна в будь якому прояві страшна і як завжди найбільше в ній страждають прості жителі. Ми не повинні їх забувати, вони є свідком того, як не можна нам діяти зараз і не повторювати помилок в майбутньому. Тим паче, що саме теперішні онуки кремлівських окупантів, знову захопили частину України і продовжують вбивати наших громадян. Настав час повернути пріорітети у свій бік.
Всього за матеріалами справи, яку вели проти сотенного було встановлено, що в тому бою загинуло 386 нкаведистів, а ще 50 померло від важких ран у шпиталях Коломиї та Івано-Франківська.
Меня нашли в воронке
Меня нашли в воронке. Большой такой воронке - полутонка хорошие дыры в земле роет. Меня туда после боя скинули, чтобы лежал и воздух своим существованием больше не портил.
Лето сменилось зимой, зима летом, и так 65 подряд лет. Скучно мне не было, тут много наших, да и гансов по ту сторону дороги тоже хватает. В гости мы, конечно, не ходили друг к другу. Но и стрелять уже не стреляли. Смысла нет. Но и война для нас не закончилась. Все ждем приказа, а он никак не приходит…
А нашли меня осенью. Листва была еще зеленая, но уже готовилась к тому, чтобы укрыть нас очередным одеялом. Хотя мертвые не только сраму не имут, но и холода не боятся. Чего нам бояться то? Только одного…
Нашли меня случайно - молодой парнишка, чуть старше меня, лет двадцати, наверно. Сел на краю воронки, закурил незнакомым ароматным табаком, и с ленцой ткнул длинным щупом в дно. И надо ж, прямо в ногу мне попал.
Он прислушался к стуку металла о кость, ткнул еще несколько раз, и, отплюнув в сторону недокуренную папиросу с желтым мундштуком, спрыгнул вниз. Расточительные у нас потомки. Мы самокрутку на четверых порой делили.
В несколько взмахов саперной лопатки, он снял верхний слой почвы надо мной.
«Есть!» - воскликнул он, когда металл отвратительным звуком ширкнул мне по черепу. Больно мне не было. Было радостно и удивительно - неужели?
Пацан отложил инструмент в сторону и достал немецкий штык-нож. Интересно, где он его взял? На той стороне подобрал? Не похоже, вроде… Блестит, как новенький. Не то, что мой, от трехлинейки. Тот, после последней моей атаки, так и заржавел, нечищеный.
По косточке он начал поднимать меня, а я пытался подсказать ему, где, что лежит. Конечно, мне все равно - подумаешь, зуб тут останется, или там палец, но как-то не хотелось часть себя оставлять.
Ну не хотелось…
Жалко медальон осколком разбило. Хоть бы весточку моим передали, где я да что я. Впрочем, вряд ли бы она дошла. Брату, сейчас наверно уже лет 70… Где он сейчас? Жив ли? Или ждет меня уже там? Ну а Ленка точно не дождалась. И правильно сделала.
Эй, эй! Парень! Куда глину кидаешь? Это ж сердце мое, пусть и бывшее! Не услышал.
Хотя сердце тогда в лохмотья разорвало.
Когда мы бежали по полю, к дороге, земля в крови, кровь на сапогах, тогда и шмальнуло. Я сразу и не понял, пробежал еще метров сто, траншея с фрицами приближалась, хочу прыгнуть уже, смотрю, а винтовки нет, и граната из руки будто выпала…
Оглянулся, а тело мое лежит, голова вдрызг, грудь разворочена и только ноги в ботинках еще дергаются.
Сейчас даже смешно. А тогда страшно было. И чего делать - не знаю. Упал, пополз обратно, пытаюсь винтовку схватить, а не могу. И мычу, мычу…
Мне б, дураку, «Отче наш» вспомнить… А как его вспомнить, если я его и не знал никогда? Комсомольцам религиозный опиум ни к чему. Это мне еще отец объяснил, когда колокола с церкви сбрасывали и крест роняли.
А наши немцев из траншеи тогда все-таки выбили. Покрошили не мало, но и нас полегло - почти весь батальон.
Потом половину оставшихся собрали, и они ушли над лесом на восход.
Как были - с пробитыми касками, в бинтах, оторванными ногами - они шагали над землей. Красиво шли. Молча. Не оглядываясь.
А мы остались.
А парень нашел осколки медальона и матюгнулся так, что с рябинки над ним листочки посыпались. От расстройства снова закурил, разглядывая находку.
И тут подошел второй. Первый молча протянул ему остатки медальона.
Второй только вздохнул: «Эх, блин, еще один неопознанный»
Первый молча кивнул, докурил и снова спустился ко мне.
Да ладно вам, ребята, хотелось мне сказать, не переживайте. Я без вести пропавший, обычный солдат. Таких, как я, много. Только подо мной в воронке еще 10 наших. Из нашего взвода. И все неопознанные рядовые. У кого потерялся медальон, у кого записка сгнила, а кто и просто не заполнил бумажку. Мол, если заполнишь - убьет. А войне по хрену на суеверия. Она убивает, не взирая на документы, ордена, звания и возраст.
Вон рядом совсем, сестричку с нашим лейтенантом накрыло одной миной. Она его раненного уже вытаскивала с нейтралки. У комвзвода, кстати, медальон есть. Я точно знаю.
Мужики! Найдите их! Вместе мы тут воевали, потом лежали вместе. Хотелось бы и после не расставаться.
Так думал я, когда наше отделение пацаны в грязных камуфляжах тащили в мешках к машине.
Так думал я, когда нас привезли на кладбище, в простых сосновых гробах - по одному на троих.
Так думал я, когда нас тут встретили ребята с братских могил. В строю, как полагается.
Так думаю я и сейчас, уже после того, как мы ушли над лесом на восток.
И оглядываясь назад, я прошу - мужики! Найдите тех, кто еще остался!