Про потреби фронта жовтня 2020. ч. 2

Частина перша https://censor.net/ru/blogs/3225606/jalst_z_bulochkoyu_pro_potrebi_fronta_jovtnya_2020_ch1

Нещодавно наша команда повернулась з фронта. Багато хто запитує, чим зараз живе фронт, чого потребує. За питаннями людей доповідаю.

6. Общак (спільнокошт підрозділу)

Він обов'язковий, діє в кожному підрозділу. Військові скидуються з кожної зарплатні певним процентом, гроші тримає той, кому найбільше довіряють, і гроші ці не залежуються. Куди йдуть гроші общака?

Будь-які потреби підрозділа. Від цвяхів, запчастин - до допомоги захворівшому члену сім'ї військового чи навіть покупки автомобіля. Іноді ми, волонтери, чуємо закиди на кшталт:

- Та скільки можна волонтерам допомагати армії? Ви ж цим самим підтримуєте корупційну складову. А ви не пробували вже не допомагати, нехай армія сама ворушиться.

Ми навіть не знаємо що відповідати, бо це вже давно сталось, люди. Адже волонтерів на фронті лишилась така мізерна жменька, що поспіти до всіх ми не можемо, і народних фінансів на підмогу всім не вистачить. Армія сама давно вже перейшла на самозабезпечення, самоволонтерство, самопідмогу самій собі. І що? І нічого це не дало у боротьбі з корупційною складовою. Тому не варто звинувачувати волонтерів у глобальній системі самої нашої нереформованої, але воюючої армії. Тій, де низи якраз можуть, і пнуться, і хочуть – але верхи нічого не хочуть.

Поїхали далі по потребах.

7. Автомобільні потреби

Штатні Урали та Шишарики, Буханки та Копійки, не кажучи вже про броньовану техніку – все це армія (НГУ) видає, все числиться на балансі. І все сиплеться, скажемо щиро. І не на все можна знайти запчастини, навіть якщо напишеш стоп'ятсот заявок на службу забезпечення. Ще й тому що велика частина цих запчастин робиться в Росії. Тому військові звично скидуються грошима і починають шерстити інтернет в пошуках запчастин. Ну, і волонтери підключаються, ясно-понятно.

Щодо позаштатних, волонтерських автомобілів. Оцих піджопників (не плутати з командирськими жоповозками!) – течиків, фольксвагенів, нісанів і далі по лінійці аж до Ніви та жигулі. Що хто спромігся купити, на тому і їздять. Волонтерськими вони називаються за звичкою. Але добра третина всіх цих машин підскока, машин підвоза групи до позиції, машин поїхати-до-штаба-поїхати-відвезти-хворого-зганяти-в-магазин-в-сусіднє-село і т д давно вже купується підрозділами за гроші общака. Хтось взагалі вкладається в машину сам, перед контрактом. Діалог ось такого типу дуже поширений в армії:

- Так, карочє, підписав контракт на півроку, збив трохи грошей, купив машину для наступного контракта, потім знову підписав контракт, приїхав вже з машиною, машина відбігала, підписав контракт, заробив трохи грошей на ремонт цієї машини.

- Стоп-стоп, так ти заробляєш гроші на фронті, аби купити машину для служби на фронті, купуєш ту машину і вона тобі служить на фронті?

- Ну, да.

- А в чому навар?

Регіт в студії. Бо тут мова не про навар. Тут мова про полегшення служби собі і підрозділу. Бо без піджопників служити дуже важко, потрібні вони як були, так і зараз потрібні за край. А армія оцих машин підскока як не видавала, так і не видає (виключення НГУ – там з'явились Новатори, з певною натяжкою їх можна експлуатувати в тих цілях)

А якщо копнути глибше – то в цьому діалогу йде мова про найголовніше – МОТИВАЦІЮ. Те, за чим ми ганяємось у бажанні допомагати саме таким військовим, те, що вбивається в нашій армії вже сьомий рік і що живе в ній, незважаючи ні на що – мотивацію служити, воювати, захищати свою країну.

А ТЕПЕР ПРО ПОГАНЕ

(можна думати, попереднє все було про хороше)

Якщо ви хочете купити собі машину, якщо ви хочете зробити це швидко і дешево – вам на фронт. В Слов'янську, в інших прифронтових містах вже давно зібрано банк автомобілів, які можна купити за півтори-дві тисячі доларів. Це будуть машини, розмальовані камуфляжем, це будуть джипи і пікапи, це будуть інші повноприводні машини, і якби ці машини могли говорити, вони б розказали багато чого – про те, як народ збирав на них гроші, як привозились ці машини і вручались вони нашим сонечкам, як служили вони підрозділу, а перед виходом на ротацію…

… хвацько продавались вони місцевим баригам за копійки. Досить часто ці місцеві бариги є дембелями з нашої ж армії.

Чому продаються волонтерські автомобілі?

А тому що нема сенсу тягнути з собою неремонтовані автомобілі. А тому що ставити на баланс ці машини вже ніхто не буде, а за «бляхи» в тилу світить покарання до 17 тис грн, в нас вже працюють антибляхівські закони, тому нащо ризикувати.

- То нехай віддадуть назад волонтерам, яке ж вони мають право продавати народне? – скрикне хтось і буде правим.

Але ж, по-перше, ось вони, грошики, ось вони, родімі, виручені за автомобіль якимось нечистим командиром. Як же ж від них відмовитись? А по-друге, машина передавалась з рук в руки, і вже ніхто не пам'ятає, ким з волонтерів вона була передана. А по-третє, якщо і пам'ятає, то точно знає, що ці волонтери не стануть перевіряти долю подарованої ними машини.

Чому так відбувається?

Тому що дуже часто волонтерам пофіг!

Волонтерам пофіг на передане колись добро. Волонтери, які передавали ті ж самі автомобілі у кількості неліченій, партіями – ставили потому галочку і забували про ті автомобілі.

Допомагати ремонтувати передані автомобілі? Та що ви, нам не до цього, ми тут на нову партію автомобілів збираємо. Відслідковувати передані автомобілі? Та господь з вами, як їх всі відслідкувати?

А є ж іще вкрай погана графа – автотрупи. Автотрупи купувались волонтерами за смішні гроші (як ввам автомобіль джип за 500 доларів? Ви б у такий ризикнули вкластись? А на фронт такі купувались аж гай гудів), шаманились рівно настільки, щоб вони доїхали до фронта. Далі врочисто вручити ключі, зачекінитись на фоні авто разом з вояками – і додому, звітуватись. А автотруп дай бог щоб два дні ще поїздив і став. І назавжди. Бо іноді буває так, що щоб відремонтувати автотруп, у нього треба вкласти суму, рівну тій, за яку його купили, а то й більше. І сушить голову комбат, який прийняв цей автомобіль і встиг поставити його на баланс – бо ж волонтер так просто машину не передасть, йому треба, щоб обов'язково її поставили на баланс – і куди тепер дівати цей вже навіки труп, якщо ти за нього ВЖЕ відповідаєш матерально, тепер перед армією.

Тому й не поспішають ставити на облік ці автотрупи, тому й сахаються іноді командири від волонтерських пропозицій:

- А ось ми вам машинку підженемо, тільки ви ж обов'язково поставте її на облік.

- НІІІІІІІІ… - волають командири.

І в чомусь ми з ними згодні.

Ми з самого початку якось розуміли небезпеку вкладу у автотрупи, тому наш Ф.О.Н.Д. за роки війни вклався у покупку відносно невеликої кількості машин. Але кожна з них супроводжувалась нашим наглядом. Але в кожну з них ми вкладались ще й ремонтами, нарівні з вояками, які експлуатували ці машини. І долю кожної з наших машин ми знаємо.

Навіщо це потрібно, адже це так халепно? Невже не простіше просто передати, поставити красиву галочку й забути?

Не простіше, якщо ти почуваєшся відповідальним за народні гроші. Але тут є одна заковика. Ми жодного разу не вимагали ставити подаровані нами автомобілі на баланс. Ми добре знаємо ризики цього обліку.

Приклад.

Нещодавно одна машина, подарована роті і поставлена на облік батальйона – перестала служити роті, яка стоїть на передній лінії і перекочувала в користування комбата. Комбат користується цією машиною, і він має право нею користуватись, бо ж машина є власністю батальйона. І якщо комбат вирішує, що доцільно цій машині возити жопу комбата – то юридично він правий. Але ж машину люди дарували роті!

Ну, ой…

Тому, якщо ви все ж ризикуєте купувати машину на фронт – моя вам порада, передавайте таким вже перевіреним людям, які будуть звітуватись за неї лише перед вами. І час від часу перевіряйте її долю. Не завадить.

А що робити з отими гаражами автомобілів, які продаються і перепродаються зараз у прифронтових містечках? Я не знаю. Можливо, взятись за діло волонтерам і перевірити долю подарованих ними машин? Чи звернутись до контррозвідки.

Тут знову сміх в студії, а ми йдемо далі і переходимо до

7. Побутових питань

- пральні машинки. Вони працюють в покинутих хатах, які займають військові, і в бліндажах. Вони потрібні. Їх армія не видасть, це на волонтерах

- короби для круп. Фронт – це засилля гризунів у першу чергу. І у бліндажах, і в хатах. Тому герметичні короби для круп на ВОП, РОП, КСП тощо потрібні абсолютно. Задача для волонтерів

- ємності для води. Вони потрібні постійно, вони потрібні абсолютно, армія цього не видає, теж волонтерська робота

- бойлери, душі, пічки, аж до посуду

Усе це раніше привозили волонтери. Зараз волонтери поспівають лише до тих, кому пощастить. Усі інші купують це все за кошти общака - бойлери й пральні машинки, холодильники й інструменти, бензопили і таке інше...

- будівельні матеріали. Сюди входять не дошки й бревна, це видасть армія. Погано видає, але піднатиснути і піднатискати постійно приходиться – нехай видає, нічого красти на дереві для армії

Ні, ми говоримо про інше – про плівку. Це розхідник, армія, як би й хотіла, не видасть плівки за повними потребами. Не видасть армія також і банери. Ну, немає в армії такої графи «закупка банерів». А жаль. Бо кращого за банери для облаштування позицій народ волонтерський ще не придумав. Немає в армії також пункта «закупка ковроліна», і це теж жаль. Бо той же вуличний туалет, оббитий ковроліном – і туалет, не оббитий ковроліном, це дві великі різниці. Тому це теж на волонтерах.

Мішки.

О боже, мішки. Скільки ми їх передали на фронт за ці роки, і скільки ще передаватимемо. Ми кожного місяця закладаємось на закупку мішків, їх скільки не купи, буде мало. Це розхідники. Армія ніколи не була в змозі забезпечити фронт цими розхідниками – не в змозі вона й зараз. Досі це лежить на волонтерах.

- також ми говоримо про канцелярські потреби, у першу чергу це папір А4. Розхідник фронта, валюта фронта. На жаль, наша армія є армією УПА (українською паперовою армією), але щоб папір для отієї сили-силенної папірців, рапортів тощо видавався в потрібній кількості – такого ми ще не бачили.

- якщо мова зайшла про розхідники фронта, то це у першу чергу ще й цвяхи та скоби. Так, вони видаються, але ніколи ще їх не вистачало на всі потреби

8. Кабель

Не знаю, помітили ви чи ні – а ми вже точно помітили – та фронт останніми роками все менше просить генераторів. Чому це так? Невже вже у всіх є генератори, всі забезпечені і щасливі, хоч чайник включай?

Ні, просто фронт давно вже зрозумів, що генератор – то локально, шумно і мало. І перейшов на живлення позицій електроенергію через кабель.

Кабель прокладається від сусідніх сел, від куточків цивілізації, і висотно, але частіше по землі. Довжина шматків, що потребує позиція – до півтора-два кілометра. Ясно, що втрати енергії колосальні, але все ж це краще ніж генератор.

Кабель – дороге задоволення, тут общаком не відбудеш, і майже завжди військові намагаються кликати на підмогу волонтерів, до кого догукаються. І ось кабель закуплено, прокладено, на позиції цивілізація, хоч рації заряджай, хоч мобільні, а хоч той самий чайник став – проходить шість-сім-вісім місяців, підходить строк ротації, і що ж далі відбувається з цим кабелем?

9. І ПРО ПОГАНЕ

Цей пункт мені писати боляче й соромно. Можливо, про нього варто було й промовчати, але все одно це вже давно секрет Полішинеля.

Як правило і найчастіше цей кабель, привезений кілометрами і прослуживший позиції вірою й правдою…

… продається тому підрозділу, який приходить на зміну.

Як? Адже це кабель волонтерський, куплений на народні гроші? Скажете ви.

От і ми так кажемо і завжди перевіряємо під час ротацій, чи не продали наші сонечка одне одному кабель. Перевірити нескладно – зателефонував одним, попередив, щоб або змотали (куди його вже змотувати, після піврічної експлуатації у польових умовах, та ще й не скрізь безпечно змотувати), або просто віддали кабель наступникам. Тоді зателефонував тим, хто прийняв позицію. Ці мовчати не будуть, як там що. Звірив свідчення.

Чому не всі волонтери так роблять, не розумію. Але за три дні рейсу по всьому фронту ми побували на трьох позиціях, куплених наступниками у попередників.

Продається все – як кабель, так і приміщення, оббиті тим же волонтерським ковроліном, тими ж банерами. Орієнтовна вартість середньої позиції – 17 тисяч гривень.

Нам показали позицію, де кабель, прокладений у 2017-му році, продається аж досі. Порахуйте – приблизний вихід бригади на фронт сім місяців, то скільки разів було перепродано один і той же кабель?

Куди йдуть гроші, виручені за облаштовану позицію, ми не питали, не було в кого, бо спілкувались лише з покупцями позицій. Продавців позицій серед наших підопічних не маємо. Ті, з ким ми маємо справу, діють чесно – або просто лишають кабель попередникам, передають його по акту прийому-передачі (ми акт бачимо, пересвідчуємось), або знімають свій ковролін, свої банери і вивозять на ППД. Це теж сумнівна практика, але принаймні вже дві-три ротації таких підрозділів ми спокійні – що-що, а банерів та ковроліна вони не потребують.

Чому відбувається гешефт на позиціях?

Причин кілька:

- волонтери не завжди вибіркові щодо тих, з ким працюють, а армія це зріз суспільства. Янголів там мало, а бажаючих заробити копійчину-другу знайдеться обов'язково

- волонтери не перевіряють долю майна, доставленого й купленого на народні гроші

- майно не входить до такого, за яке підрозділ несе відповідальність, адже ні дошки, ані кабель, ковролін, та, наприклад, вимикачі та лампочки на баланс не поставиш. Вірніше, поставити-то можна, та хто буде з цим возитись?

Як убезпечитись від ганебного гешефту продажу позицій одне одному? Та дуже просто. Треба щоб армія виділяла кошти на забезпечення позиції всім необхідним. 

Тут ми всі разом починаємо реготати над такою фантастикою, а я переходжу до третьої частини текстів ПОТРЕБИ ФРОНТА

далі буде…