Реалії мирного міста

Вчора я плакала на заправці одного великого залитого сонцем міста.

Напередодні, нас, трьох бійців зі "Стугною", накрило зразу після нашої роботи (ми навіть збитки не встигли зацінити). Перша ж міна лягла біля нас – отож тягнути в сховок Стугну, вже було пізно потім їх, мін, було ще багато. Але нам пощастила – оптика лишилася ціла, я повезла Стугну в ремонт. І це була вже третя заправка, де мені, військовій, відмовили продати бензин. Проте тут відмовили з особливою люттю. Продавщицям не сподобало моє прохання зв’язатися з керівництвом, щоб я могла попросити хоч 10 літрів. Коли я зауважила, що я заслужила право КУПИТИ бензин в місті, яке я вже місяць захищаю…їх просто прорвало.

Вони мені, кричали, бризкаючись отрутою, що вони впізнали, що я Чорновол. Що я та сама негідниця депутатка і тому ніяких прав "качати права" у мене не має.

Я перерахувала кількість спаленої техніки і русні, тут же, недалеко в 50 кілометровій зоні біля їх міста, тоді мені було сказано, що я піарюся тим, що воюю. Навколо стояло купа цивільних, яких заправляли по талонах, і ніхто мене не підтримав…

Сльози самі бризнули в мене з очей від образи. Я може би ще стрималася, але мені було геть погано, пневмонія. Місяць напередку з ковідом і остання ночівля в окопчику далася взнаки. Окопчик той, був чисто, як могила. Два на півметра і глибиною півтори. "Хто спить в могилі –довго житиме" -казала я собі скручуючись калачиком на його дні, але якби акуратно я не рухалася грудки глини все одно скочувалися мені в обличчя і пісок скрипів на зубах. Зате ворожі "пташки" з тепловізорами, мене в цій "могилі" перекритій зверху, не бачили. Про пневмонію я якось навіть і не подумала…

Ну, нічого оптимістично, вирішила я, Стугну все-одно вести на ремонт, якраз і підлікуюся.

Я не могла навіть уявити, що на всіх заправках мені відмовлять.

"Вам, військовим, держава повинна купувати", -в дві глотки кричали мені продавщиці… Можливо і повинна, але без жодних нарікань я всі дні війни заправляюся за власний кошт. Військова зарплата дозволяє, хоча ніхто з мого підрозділ, який без перепочинку на нулі(дехто з першої ночі війни) ні разу не отримував славнозвісних бойових 100 тисяч.

Хіба що перед поіздкою, я домовилася з мінометниками – я їм позичила пікап для роботи, а вони пообіцяли, як повертатимуть віддячать військовим бензином. Але повернулися мінометники чорніші ночі – в кузові пікапу плюскотіла кров…

Велике залите сонцем місто такого не бачить і не знає, орків тут зупинили давно і на підступах, місто живе в мирі, військові тут, бачте, вже викликають лють своїми "правами".

Зовсім по іншому було на початку війни. Коли я іздила за ракетами для корсара під Малин я буквально проскочила попереду ворожої колонни. На мості в Радомишлі вже блоками заклали дорогу, я пояснила що везу ракети і для мене кран посунув блок. Пуста я вкотилася на закриту заправку БРСМ. Слава Богу там, ще були робітники, які не відмовили -заправили…

Невже війна так всім набридла, до недалекого фронту звикли (танки там окопалися, снаряди не долітають), що підтримка військових в цьому великому залитому сонцем місті вийшла з моди? Так скрізь? Чи тільки тут? Місто, до речі, населене семидисятитрьохвідсотковими, і я собі уявляю, що таким комфортніше вірити, що війну виграє та їх захищає виключно один самотужки величніший Володимир Олександрович?

Р.S. На фото скрін-привіт, смс, яке мені прийшло, ще з одного міста, яке я захищала. Проте я не жаліюсь, я з цього сміюся. Зрештою виплакалася (мені не соромно плакать) і знову –оптиміст. Мені своє робити. А ще я не сама. В мене є команда, мій підрозділ. Може я і не найкращий командир, але я, знаю, що їм потрібна я, а мені потрібні вони, щоб вижити і перемогти. А велике залите сонцем місто, хай собі думає, що хоче за нашими спинами. Головне, щоб за нашими спинами.