Проблеми реабілітації незрячих військовослужбовців

Я майже сім років працюю в напрямку підвищення безпеки пересування незрячих за допомогою різних фізичних вправ та танцювальних елементів. Наприклад, на мою думку найкраща вправа щодо тренування вестибулярного апарату це віденській вальс. Він не тільки тренує вестибулярний апарат, але виконує ще тренування серцево-судинної системи, має соціальну функцію, значно поліпшує сприйняття незрячою людиною навколишнього простору, що дозволяє їй більш впевнено реалізовувати себе як особистість у суспільстві.

Добре що у мене збереглись контакти з психологами центрального військового шпиталю, які іноді запрошували мене щодо поліпшення психологічного стану поранених бійців і я дізнався 31 травня, що у шпиталі є троє військовослужбовців які не бачать взагалі та є сенс мені з ними поспілкуватися.  

1 червня я прийшов до них як відвідувач, щоби просто з ними поспілкуватися. Я розумів, що з моменту отримання такої важкої травми пройшло не більше місяця і хлопці перебувають у міцному шоку, тому що принципово змінюється твоє життя і ти ніколи не побачиш навколишній світ. Вони ще тримали у душі маленьку надію на те, що зможуть завдяки операції щось бачити. Також було зрозуміло, що вони ніколи не стикалися з життям незрячих людей і до зустрічі зі мною їм ніхто про це не говорив.

Спілкуватися було легко, тому що я з початку розмови казав про своє військове звання та посаду, з якої я звільнявся з лав збройних сил України і хлопці сприймали мою інформацію дуже уважно. Як незрячі люди спілкуються між собою, як використовують гаджети для виходу в соціальні мережі, як орієнтуються у просторі за допомогою білої тростини і таке інше.

Вважаю, що інформація була надана своєчасно, тому що через пару днів хлопці зателефонували мені та попросили встановити їм на телефони програмне забезпечення. Я прийшов до них з незрячим спеціалістом по гаджетам, він поставив програмне забезпечення та додатково розповів про життя незрячої людини.

Після цього, біло значно помітно як покращився настрій у хлопців. А коли через пару днів я прийшов до них з спеціалістом по орієнтуванню у просторі та мобільності, якій розповів про види білих тростин та як користуються незрячі люди, то настрій у хлопців став дуже позитивний.

А зараз про проблеми реабілітації.

1. З точки зору сучасних вимог до послідовності реабілітації, то з початку проводиться медична реабілітація, а потім всі інші види реабілітації. І я повністю згоден. Але у випадку коли є пошкодження тільки обличчя і людина стає незрячою, що суттєво впливає на психічний стан людини, то тут можуть бути виключення. Крім цього, незрячі військовослужбовці, після виписки зі шпиталю не знають куди та як вставати на облік.

Я, чесно кажучи, якщо би мені психолог шпиталю не сказав, про незрячих військовослужбовців, то не знаю з яких джерел я міг би отримати цю інформацію. Вважаю, що і інші державні органи, які повинні надавати реабілітаційні послуги, теж би своєчасно не знали і чекали, поки хтось не приведе незрячу людину до них встати на відповідний облік.

2. На жаль поки що програмне забезпечення для незрячих людей, яке встановлюється на айфони, тільки з російськомовним інтерфейсом.

3. У нас досить багато поранених військовослужбовців, які потребують реабілітації. Тому я вважаю, що незважаючи на війну центри реабілітації учасників бойових дій повинні працювати. Наприклад, центр реабілітації УБД Ярміз у Києві, якій має чудове обладнання, повинен працювати на повну потужність.

4. Повинна запрацювати послуга єдине вікно для учасників бойових дій. Щоб один раз подали документи і всі державні органи автоматично отримали цю інформацію і зробили відповідно якісно свою роботу. Тому що пару днів тому, один із незрячих військовослужбовців, якого виписали вже зі шпиталю, зателефонував мені з питаннями – як отримати грошову компенсацію за поранення, де придбати якісну білу тростину для незрячих людей, як і де вставати на облік і таке інше.

5. Головна проблема всеукраїнського масштабу це в Україні досі не має професії спеціаліст з орієнтування та мобільності, хоча на Заході вона давно існує. Тільки п’ятеро людей в Україні мають відповідний сертифікат, які вони отримали в іноземних вишах країн ЄС. Як мінімум п’ять років підіймають незрячі українці це питання перед міністерством освіти, але все марно. Мабуть краще займатися президентським університетом, чим піклуватися долею та якістю життя незрячих людей в Україні. Це єдина професія, яка дозволяє незрячій людині повністю реалізовувати себе у суспільстві як особистість.

Десь п’ять днів тому, я написав про ці проблеми в міністерство ветеранів України Юлії Лапутіной. Вона дуже швидко відреагувала і я вже вчора мав бесіду з представником департаменту реабілітації. Маю надію, що зміни на краще для учасників бойових дій відбудуться і реабілітація бійців буде проходити своєчасно та ефективно.          

 Слава Україні!