Джон Рембо, або Як пропаганда “вигравала” програну війну

Піддавшись потягу ностальгії передивився перші три фільми про Джона Рембо. Одразу скажу, що про третій у статті не йтиметься, бо ця стрічка заслуговує на окрему розмову. А ось про перші дві є що сказати тут і зараз. Бо американська пропаганда часів холодної війни дозволяє краще зрозуміти сучасну російську пропаганду. Водночас новина про те, що мінкульт РФ в першу чергу буде надавати гроші фільмам, які висвітлюватимуть деградацію Європи та єднання російського суспільства навколо підтримки армії, — стала одночасно першою та останньою крапками у цьому тексті.
Фільм “Перша кров” (у нас більш відомий як “Рембо: Перша кров”) має ознаки драми, аж до карколомного стрибка головного героя зі скелі на дерево. До цього моменту фільм, наскільки може — ми все ж дивимося бойовик — намагається підіймати тему ПТСР у військових, що повернулися з війни, та несприйняття цих людей суспільством. Потрібно віддати належне американській кіноіндустрії — ці питання донині регулярно порушуються як у художніх фільмах різного рівня, так і в серіалах. І немає причин, через які цей процес зупиниться.
Втім фінал “Першої крові” спрямовує глядача до моралі, яку йому нав'язують: американських військових подекуди вдома сприймають як вбивць, ба більше — як дітовбивць, а це — неправильно і неправда, непрямо, але наполегливо кажуть нам.
Мені складно згадати, в якому віці я вперше дивився “Першу кров”. Я точно був дитиною, більше за те — радянською дитиною. Звісно, я та моє покоління (в тому-то віці), були далекі від будь-якої рефлексії, щодо цього фільму. Зараз — у 2022 році — бачачи сльози головного героя в кінці, я відчуваю дивну суміш емоцій: від задоволення до ненависті. Бо травмований вояк, який повернувся з загарбницької війни, де його країна програла — це добре. Це трошки схоже на справедливість.
Однак другий фільм про Рембо постає вже дійсно пропагандистським продуктом.
У нас є герой, який не визнає поразки своєї країни у війні. Він хоче перемоги, щоб це не значило. Тут бере свій початок міф про людину, яка, з одного боку, є уособленням армії США в уяві американського суспільства (сильний, непереможний, здатний на все заради держави), з іншого — зрадженої внутрішніми силами. Так, у “Рембо-2” відбувається відбілювання честі американського мундира.
Цікаво, як саме обрано походження Джона Рембо. Він — нащадок корінних американців та німців. Для мультикультурної країни на кшталт США це не дивно. Однак індіанці (я зумисно використовую цей загальний і зараз вже не дуже коректний термін) дали серйозну відсіч європейцям, а потім — американцям. Деякі племена — апачі, команчі — дуже вдало воювали з силами, які переважали їх як чисельністю, так і зброєю. Втім, вони програли. Так само німці відомі своєю воєнною славою (я не кажу зараз про не менш відому “славу” тотального знищення мирного населення, в тому числі — за національною ознакою). І США, не менше ніж Росія, заявляє свої права на знищення військової спроможності, підкорення цього войовничого народу, який розпочав аж дві світові війни, і в обох випадках цю країну прийшлося гатити буквально усім світом.
Отже, у крові Рембо — суміш двох надзвичайно войовничих народів, з якими, однак, США впоралися. Ба більше — він тепер американець. Таке собі привласнення того, що тобі не належить. Нічого не нагадує?
Повернемося до “Рембо-2”. Це доволі прохідний бойовик, який, втім, став дуже популярним навіть у СРСР. Це ще більш дивно, якщо згадати, що у фільмі є радянські військові. Вони виконують ту саму роль, що зараз російські пропагандисти намагаються намалювати для НАТО. Тобто так: ми (США) програли, але ми воювали не з маленьким В'єтнамом, а з СРСР. Тут скрізь радянське озброєння, а кончені бюрократи у своїй країні заважають військовим робити свою справу і таке інше. Висновок: армія могла, але дуже потужні зовнішні вороги та цивільні, ЦРУ, ще хтось — завадили. Американський солдат може все, але “бояре” не дали.
Що робить американська кіноіндустрія на прикладі одного фільму? Ну, вона грає з історією, демонструючи, як одна людина робить та вбиває більше, ніж це було або могло бути насправді. Це безумовний реваншизм — не змогли в житті, а на плівці ми вам зараз наваляємо. Ми не програли, ми не програли! А якщо й програли, то трошки і не якимось там в'єтнамцям. І взагалі — не програли, а виграли. Ось про що говорить цей фільм.
Окремого слова заслуговує тема військовополонених. Рембо, який свого часу і сам був в полоні, повертається у В'єтнам після завершення війни, знаходить своїх співвітчизників та рятує їх. Як і чому ці американці опинилися в іншій країні зі зброєю у руках, що вони робили та зробили — авторів фільму не цікавить. Вони постійно фокусуються на іншому — над американськими військовополоненими знущаються. Це навмисне зміщення акцентів непогано працює, і можна лише уявити лють, яка охоплювала пересічного американця під час перегляду “Рембо-2”. Безневинних (а в кадрі вони дійсного нічого не роблять, тільки страждають), беззбройних людей катують! Та що з цим хворим світом не так! Ось так легко агресор перетворюється на жертву.
Питання, які задаються американському суспільству — чисельні: “А ми точно програли цю війну?”, “Хто не дозволив нашій армії виграти цю війну?”, “Чому нас хочуть переконати, що війна була несправедлива?”.
Ведь там погибли наши мальчики… Нічого не нагадує?
Американська армія — в особі Рембо та полковника Траутмана — постає таким собі докором американському суспільству. Це ви дозволили нам програти.
Цей текст комусь може здатися проросійським, я в цьому не сумніваюся, але він про інше. Він про те, що держава, яка має більше грошей, більше впливу, більше можливостей, рано чи пізно, навіть зазнавши поразки в однозначно загарбницькій війні, почне шукати собі виправдовування. Буде із задоволенням пересмикувати, шукати винних та навіть може зняти кіно, яке поколіннями будуть сприймати як правду. Звісно, я не вірю, що Росія, навіть якщо вона залишиться в нинішніх кордонах, зможе зняти щось подібне до “Рембо” або “Рембо-2”. Але вона спробує. Вийде жалюгідно, але задача пропаганди в іншому. Світ не застрахований від появи якогось Івана Персіянка, який буде “рятувати” Херсон через роки після того, як під Саратовим згорять останні стратегічні бомбардувальники.
Тому цікаво, нащо пан оце все написав. Історія ним представлена викривлено або, щонайменш, значно спрощено. Як приклад пропаганди зараз зовсім недоречний. Зайве ще раз казати, що тоді Америка допомагала Південному В'єтнаму боротися з агресію комуністичного режиму, а зараз допомагає нам відбити агресію нащадків комуністів. Краще пану пошукати якісь інші приклади, вони є.