Джон Рембо, або Як пропаганда “вигравала” програну війну

Піддавшись потягу ностальгії передивився перші три фільми про Джона Рембо. Одразу скажу, що про третій у статті не йтиметься, бо ця стрічка заслуговує на окрему розмову. А ось про перші дві є що сказати тут і зараз. Бо американська пропаганда часів холодної війни дозволяє краще зрозуміти сучасну російську пропаганду. Водночас новина про те, що мінкульт РФ в першу чергу буде надавати гроші фільмам, які висвітлюватимуть деградацію Європи та єднання російського суспільства навколо підтримки армії, — стала одночасно першою та останньою крапками у цьому тексті. 

Фільм “Перша кров” (у нас більш відомий як “Рембо: Перша кров”) має ознаки драми, аж до карколомного стрибка головного героя зі скелі на дерево. До цього моменту фільм, наскільки може — ми все ж дивимося бойовик — намагається підіймати тему ПТСР у військових, що повернулися з війни, та несприйняття цих людей суспільством. Потрібно віддати належне американській кіноіндустрії — ці питання донині регулярно порушуються як у художніх фільмах різного рівня, так і в серіалах. І немає причин, через які цей процес зупиниться.

Втім фінал “Першої крові” спрямовує глядача до моралі, яку йому нав'язують: американських військових подекуди вдома сприймають як вбивць, ба більше — як дітовбивць, а це — неправильно і неправда, непрямо, але наполегливо кажуть нам. 

Мені складно згадати, в якому віці я вперше дивився “Першу кров”. Я точно був дитиною, більше за те — радянською дитиною. Звісно, я та моє покоління (в тому-то віці), були далекі від будь-якої рефлексії, щодо цього фільму. Зараз — у 2022 році — бачачи сльози головного героя в кінці, я відчуваю дивну суміш емоцій: від задоволення до ненависті. Бо травмований вояк, який повернувся з загарбницької війни, де його країна програла — це добре. Це трошки схоже на справедливість.

Однак другий фільм про Рембо постає вже дійсно пропагандистським продуктом. 

У нас є герой, який не визнає поразки своєї країни у війні. Він хоче перемоги, щоб це не значило. Тут бере свій початок міф про людину, яка, з одного боку, є уособленням армії США в уяві американського суспільства (сильний, непереможний, здатний на все заради держави), з іншого — зрадженої внутрішніми силами. Так, у “Рембо-2” відбувається відбілювання честі американського мундира. 

Цікаво, як саме обрано походження Джона Рембо. Він — нащадок корінних американців та німців. Для мультикультурної країни на кшталт США це не дивно. Однак індіанці (я зумисно використовую цей загальний і зараз вже не дуже коректний термін) дали серйозну відсіч європейцям, а потім — американцям. Деякі племена — апачі, команчі — дуже вдало воювали з силами, які переважали їх як чисельністю, так і зброєю. Втім, вони програли. Так само німці відомі своєю воєнною славою (я не кажу зараз про не менш відому “славу” тотального знищення мирного населення, в тому числі — за національною ознакою). І США, не менше ніж Росія, заявляє свої права на знищення військової спроможності, підкорення цього войовничого народу, який розпочав аж дві світові війни, і в обох випадках цю країну прийшлося гатити буквально усім світом. 

Отже, у крові Рембо — суміш двох надзвичайно войовничих народів, з якими, однак, США впоралися. Ба більше — він тепер американець. Таке собі привласнення того, що тобі не належить. Нічого не нагадує?

Повернемося до “Рембо-2”. Це доволі прохідний бойовик, який, втім, став дуже популярним навіть у СРСР. Це ще більш дивно, якщо згадати, що у фільмі є радянські військові. Вони виконують ту саму роль, що зараз російські пропагандисти намагаються намалювати для НАТО. Тобто так: ми (США) програли, але ми воювали не з маленьким В'єтнамом, а з СРСР. Тут скрізь радянське озброєння, а кончені бюрократи у своїй країні заважають військовим робити свою справу і таке інше. Висновок: армія могла, але дуже потужні зовнішні вороги та цивільні, ЦРУ, ще хтось — завадили. Американський солдат може все, але “бояре” не дали. 

Що робить американська кіноіндустрія на прикладі одного фільму? Ну, вона грає з історією, демонструючи, як одна людина робить та вбиває більше, ніж це було або могло бути насправді. Це безумовний реваншизм — не змогли в житті, а на плівці ми вам зараз наваляємо. Ми не програли, ми не програли! А якщо й програли, то трошки і не якимось там в'єтнамцям. І взагалі — не програли, а виграли. Ось про що говорить цей фільм. 

Окремого слова заслуговує тема військовополонених. Рембо, який свого часу і сам був в полоні, повертається у В'єтнам після завершення війни, знаходить своїх співвітчизників та рятує їх. Як і чому ці американці опинилися в іншій країні зі зброєю у руках, що вони робили та зробили — авторів фільму не цікавить. Вони постійно фокусуються на іншому — над американськими військовополоненими знущаються. Це навмисне зміщення акцентів непогано працює, і можна лише уявити лють, яка охоплювала пересічного американця під час перегляду “Рембо-2”. Безневинних (а в кадрі вони дійсного нічого не роблять, тільки страждають), беззбройних людей катують! Та що з цим хворим світом не так! Ось так легко агресор перетворюється на жертву.    

Питання, які задаються американському суспільству — чисельні: “А ми точно програли цю війну?”, “Хто не дозволив нашій армії виграти цю війну?”, “Чому нас хочуть переконати, що війна була несправедлива?”.  

Ведь там погибли наши мальчики… Нічого не нагадує?

Американська армія — в особі Рембо та полковника Траутмана — постає таким собі докором американському суспільству. Це ви дозволили нам програти. 

Цей текст комусь може здатися проросійським, я в цьому не сумніваюся, але він про інше. Він про те, що держава, яка має більше грошей, більше впливу, більше можливостей, рано чи пізно, навіть зазнавши поразки в однозначно загарбницькій війні, почне шукати собі виправдовування. Буде із задоволенням пересмикувати, шукати винних та навіть може зняти кіно, яке поколіннями будуть сприймати як правду. Звісно, я не вірю, що Росія, навіть якщо вона залишиться в нинішніх кордонах, зможе зняти щось подібне до “Рембо” або “Рембо-2”. Але вона спробує. Вийде жалюгідно, але задача пропаганди в іншому. Світ не застрахований від появи якогось Івана Персіянка, який буде “рятувати” Херсон через роки після того, як під Саратовим згорять останні стратегічні бомбардувальники.