НАТО: зламано геополітичну шизофренію

Європарламент ухвалив резолюцію - запросити до НАТО після закінчення війни. Для того, щоб таке рішення сталося треба було зламати ряд стереотипів і розвіяти деякі міфи, які панували у головах не лише у європейців, а й в українців також.

Коли я років 17 тому писав сценарій десятисерійного документального фільму "НАТО: свій чи чужий?" (я був співавтором сценарію), то у моїй голові розвіявся один міцний стереотип. Він полягав у тому, що естонці такі повільні, що їх з місця ледве можна зрушити. Він закладався людішками типу російського сатирика Міхаіла Задорнова, який їх зображував саме такими. Звісно, стереотипізація на російських народів ішла від росіян. Куди ж без них?

Щоб зібрати інформацію для сценарію, мені довелося працювати з усіма посольствами країн-членів НАТО. В естонському посольстві я співпрацював із жінкою, на жаль, забув як її звали (Дай, Боже, їй здоров'я), котра за швидкістю забезпечення мене інформацією просто на голову перевищувала всіх інших. Хай всі інші не ображаються. Тепер в мені живе переконання, що естонці найпрудкіші люди в світі:)

Я згадав спритну естонську дипломатку просто за аналогією. Бо стосовно НАТО в нас стереотип сидів на стереотипі і стереотипом поганяв. Опитування на тему євроінтеграції почалися на початку 2000-х і вже тоді більшість українців хотіла до Європи. За моїми відчуттями ми хотіли туди зразу після проголошення незалежності. Але при тому більшість не хотіла до НАТО.

Ви тільки подумайте! Наші співвітчизники довіряли Європейському Союзу і не довіряли оборонному утворенню, яке члени цього Союзу заснували. Ну це все одно, що ходити до церкви і не вірити в Бога. Таке поєднання непоєднуваного. Геополітична шизофренія.

Десятиліттями радянська пропаганда змальовувала Північно-атлантичний альянс як агресивний блок, керівники якого щоранку прокидаються з думкою, яку б війну ще розпочати. На оцих шизофренічних стереотипах спекулювали політики.

Антинатовська карикатура з журналу "Перець". 

Зокрема, Янукович зі своїми ригами організовували мітинги проти НАТО. І як зараз пам'ятаю. Виступає нафталіновий герой соціалістичної праці із золотою зіркою на лацкані, чи то металург, чи то шахтар, і заявляє, що нас НАТО не хоче. А через хвилинку каже, що нас НАТО хоче, бо йому потрібна рабська робоча сила, або щоб нас пограбувати. Другу тезу точно не пам'ятаю, але суть була така, що хочуть нас до себе з підступною метою. І це знову була демонстрація взаємовиключних уявлень в голові совєцької людини.

Коли хтось із політиків виявляв волю щодо руху України до НАТО, наприклад, Ющенко, то, зважаючи на негативні народні настрої, йому не було на кого спиратися. І опоненти, або навіть оточення, цього політика дуже успішно зривали його плани. Якщо Янукович був відвертим ворогом, то Тимошенко тонко саботувала прагнення Ющенка приєднатися до НАТО. Колега Тетяна Сіліна ще в лютому 2008 року проаналізувала її хитрощі у статті "Як Тимошенко злила НАТО і влилася в потік”. Натомість Тимошенко активно висувала ідею якоїсь “Європейської колективної безпеки”, але (увага!!!) за участі Росії. І така пропозиція прозвучала після війни в Грузії. Можете собі уявити колективну безпеку за участі країни-агресора.

Янукович, ставши президентом разом зі своєю бригадою поховав ідею вступу до НАТО, здавалося, назавжди. Він оголосив позаблоковий статус України.

Лише війна, яка почалася 2014 року, розбила антиНАТОвський стереотип у головах наших співгромадян. Хоча як це не парадоксально, але і тоді пронатовські настрої не становили більшість. Підтримка вступу до Альянсу стрибнула з 18 до 47,8 відсотка. Але це вже були народні настрої, які неможливо проігнорувати. Тим не менше, ще протягом чотирьох років у стосунках України і НАТО панувала мовчазна пауза.

Лише у березні 2018 року Петро Порошенко відновив ці стосунки. Тоді на сайті НАТО з’явилася новина про те, що Альянс визнає прагнення України до набуття повноцінного членства в цій організації. Це була інформація, яка нікого ні до чого не зобов’язувала. Але вона свідчила, що почалося відновлення стосунків України з Альянсом.

Тоді хто тільки не розповідав, що це всього лише піар. Тим не менше, співпраця з НАТО піднеслася навіть на вищий, ніж до Януковича, рівень. Мало того, Порошенко ініціював і домігся дуже специфічної справи - записання у Конституції пункту про рух до ЄС і НАТО. Само собою, в цьому йому допомогла зміна народних настроїв.

Війна також похитнула уявлення українців про адекватність Путіна. Попри окупацію Криму і частини Донбасу, велика частина Українців, коли чула про необхідність посилювати оборону, виголошувала саркастичну фразу: "А то Путін нападе". Це при тому, що Путін вже давно напав і загрожує ще напасти. Ще одне непоєднуване уявлення в головах наших співвітчизників - війна вже йде, а вони не вірять, що Путін може напасти. Вважали, що з ним можна домовитися.

Певне, знаючи про такі народні настрої, більшість кандидатів в президенти проповідували ідею домовляння з Путіним. Під час передвиборної кампанії 2019 року більшість політиків підтримувала міф про Путіна як про договороздатного.

Українці врешті вибрали в президенти прихильника ідеї "Нада просто пєрєстать стрєлять" Володимира Зеленського. Ще до обрання президентом Зеленський заявляв щодо ЄС і НАТО “Я ніколи не ходжу в гості, якщо мене не кличуть". “Простий хлопець” переносив свої квартальні уявлення на геополітику.

Ставши президентом, він говорив, що треба провести референдум про вступ до НАТО. Так казали, коли треба було щось саботувати. Адже закону про референдум ми не мали, відповідно і провести референдум не могли. Його оточення заявляло, що ми можемо рухатися до НАТО без плану дій для членства (ПДЧ).

У 2021 році риторика Зеленського раптово змінилася. Він зненацька почав вимагати негайно надати Україні ПДЧ для вступу до НАТО.

Після широкомасштабного вторгнення пару тижнів у політичному ефірі панувала відносна тиша. Всі мовчки робили свою справу. Валерій Залужний воював. Дмитро Кулеба і Олексій Резников вибивали із Заходу зброю. Володимир Зеленський записував відео для світу, де закликав допомагати Україні. Голову його офісу Андрія Єрмака взагалі не було видно ні чутно.

Але в середині квітня радник Єрмака Олексій Арестович засвітився на телеканалі “Прямий” і заявив, що Путін розпочав свою авантюру через те, що у Конституції записаний пункт про НАТО і винен у цьому, певна річ, Порошенко, бо це була “його особиста піар технологія”.

Де факто златоуст Арестович поклав вину за розширення агресії не на ініціатора цієї агресії а на Україну. І він був не просто собі патякало, а радником глави офісу президента, хоча й позаштатним. Його бодай частково сприймали як речника влади. Себто навіть під час війни ОПУ намагалася спекулювати на цій темі.

Після 24.02.2022. у головах західних діячів розвіявся не лише міф про непереможність російської армії, а ще й про адекватність Путіна. Роками Захід намагався його умилостивити, виконуючи його забаганки. Зокрема, блокуючи вступ України до НАТО. Сьогодні там, здається, вже ні в кого нема ілюзій щодо його договороздатності. Що б він там не виробляв у своєму бункері , але його час закінчується.

Втім, у західних елітах панує інший міф. У катастрофі прагнуть звинуватити лише Путіна, але російський народ, адже, згідно з політкоректними уявленнями, народ в цілому не може хотіти війни, знищувати інші нації, завойовувати чужі території тощо. Якщо Захід не відмовиться від таких підходів і просто доб’ється усунення Путіна, то нова війна станеться незабаром. Бо надто багато росіян підтримували агресивну політику свого лідера.

Попри все, закладений свого часу вектор євроінтеграційного розвитку продовжує працювати. Тепер вже Зеленський наполегливо вимагає від НАТО прийняти Україну до НАТО. Європарламент ухвалив резолюцію, яка рекомендує НАТО запросити Україну до своїх лав після війни. Тепер Україні лишається цю війну виграти.

Але тоді ми з повним правом зможемо казати, що це НАТО приєднався до України.