Ліва спокуса та держава-олігарх

Війна потребує концентрації повноважень та ресурсів у руках держави. Жодні добровольці, жодні волонтери, жоден бізнес не спроможний підмінити державну машину, на яку й лягає основний тягар ведення війни. Це аксіома.

Але надмірна концентрація повноважень та ресурсів у руках влади стане загрозою свободи та демократії у повоєнній Україні. Бо така концентрація спотворює вільну та чесну конкуренцію, що є рушієм ринкової економіки та запорукою демократичного урядування.

Якщо наближеність до влади стане основною конкурентною перевагою в Україні (а до того все йде), то корупція і непотизм квітнутимуть в ній буйним цвітом, незалежно від кількості створених НАБУ, САПів, ВАКСів та інших антикорупційних органів. А боротьба за владу набуде геть потворних форм, бо вона перетвориться на надто спокусливий джек-пот, аби обмежувати себе будь-якими моральними чи іншими імперативами в боротьбі за нього.

З іншого боку, історія повоєнної Європи вчить, що велика війна природно виводить на політичну арену ліві сили, бо концентрація ресурсів та регулювання ринків вкрай потрібні для відбудови понівеченої країни. Саме тому після завершення ІІ Світової до влади практично в усіх європейських країнах прийшли ліві уряди, за хіба що кількома винятками незруйнованих війною франкістської Іспанії чи салазарівської Португалії.

Показово, що навіть у Великій Британії, де ніколи не були популярні комуністи, одразу після перемоги виборці віддали перевагу не консерватору Черчиллю, який став символом опору нацистській агресії, а лейбористам Клімента Етлі, який вдало підсумував тогочасні настрої в одній зі своїх промов: що було потрібно британцям після завершення війни, то це "добре спроєктовані й добре побудовані міста, парки й спортивні майданчики, будинки й школи, заводи й магазини".

Врешті-решт навіть США після перемоги у війні за незалежність 240 років тому (коли соціалізмом ще й не пахло) змушені були створити федеральний уряд, запровадити посаду президента та ухвалити нову конституцію, розуміючи, що без посилення центральної влади, делегування їй додаткових повноважень та ресурсів, їхня перемога може виявитись пірровою…

Україна з її понівечиними містами та інфраструктурою, знищеними підприємствами, величезними замінованими територіями, сотнями тисяч поранених та контужених ветеранів, якими буде ой як непросто повернутися до мирного життя, мільйонами емігрантів, з яких багато ніколи не повернуться на постійне проживання до України, бюджетом, що наразі більш як наполовину наповнюється траншами західної допомоги, а не українськими платниками податків, постане перед тими самими викликами.

Усвідомлюючи всі ці виклики та небезпеки, нам вкрай важливо правильно визначити роль держави у повоєнній Україні. Розуміючи, що з одного боку, тільки влада може впоратись з тим масштабом завдань, які ставить війна та повоєнне відновлення. З іншого боку, нам вкрай важливо уникнути перетворення України на маленьку Росію, яку путінський режим поставив під повний контроль, перетворивши на гниле болото корупції та неефективності під покровом агресивної пропаганди.

Якщо коротко, то держава покликана створити інфраструктуру для економічного (і як наслідок – демографічного) буму, уникнувши спокуси перетворитись на основного економічного актора. Державний капіталізм Путіна чи Сі з домінантою державних компаній радикально неприйнятний для України.

А це означає, що держава має бути достатньо сильною, спроможною та субʼєктною, аби змусити великих приватних гравців, зокрема транснаціональні корпорації чи місцевих монополістів, грати по жорстких правилах, які змушують їхнє его працювати на загальне благо, зокрема відмовитись від надприбутків, захованих у офшори, платити справедливу ренту за використання невідновного ресурсу (як от корисні копалини чи земля) та дотримуватись екологічних стандартів. Локомотиви економіки (великі корпорації) нам вкрай потрібні, але рейки (справедливі правила гри) для них має визначати і гарантувати держава, аби ці акули бізнесу не перетворили Україну на Америку часів Gilded Age…

А от щодо малого бізнесу, то тут держава має розглядати його не як обʼєкт фіскального рекету, а як партнера у зменшенні соціального тиску на бюджет. Я б загалом звільнив такий бізнес (з оборотом, приміром, до 10 млн. грн. на рік) від будь-яких податків та перевірок. Зробив би його (допоки цей бізнес не виходить із законного поля) невразливим для силовиків. Годуєш родину? Вчиш дітей? Утримуєш батьків? Честь тобі і хвала – сплатиш непрямі податки на заправці чи в магазині, коли витрачаєш чесно зароблені гроші. Дрібний та середній бізнес в силу своєї масовості має стати гарантом демократичного розвитку у повоєнній Україні…

Остерігаймось простих рішень! Коли завершиться війна Україні та українцям належить пройти між Сциллою сліпої віри в державу, яка ризикує перетворитись на маленьку подобу путінської росії, в якій олігархів єльцинської доби замінили чиновники і силовики путінського розливу, та Харібдою сліпої віри в ринки, яка майже напевно перетворить нашу країну на подобу європейської Аргентини.

І тому вже зараз слід думати, дискутувати та планувати архітектуру та функціонал влади у повоєнній Україні. Аби вигравши незалежність не програти майбутнє…