Столітня війна. Змінитися, щоб перемогти

Дива не трапиться, війна не закінчиться швидко. Якщо ви чекаєте, що ось-ось все стане, як раніше – дарма. Як раніше не буде вже ніколи.

Світ змінився і продовжує змінюватись. Хтозна, можливо, зміни торкнуться навіть деяких законів фізики. Але вже точно зміняться правила багатьох ігор, в які людство грало протягом останньої половини століття.

Краще прийняти думку, що ця війна торкнеться декількох поколінь. Краще налаштовуватися років на сто. Впораємося раніше – чудово. Ні – менше буде розчарувань. Кожне розчарування забирає сили, а сили потрібні нам для боротьби. Отже, краще прийняти нові обставини та почати вдосконалювати себе.

Перемога можлива, але далеко не гарантована.

Якщо ми не хочемо поразки, час припиняти "торг" і рухатися наступними стадіями до прийняття цієї реальності. Ця реальність – не пекло. В ній можливо жити повноцінним життям і бути щасливими. Але вона інша, вона значно відрізняється від тієї, що була до вторгнення. А отже, і нам час змінюватися. І суспільна дискусія про те, як саме, має тривати принаймні до перемоги.

Ми молодці, що не злякалися і не здалися ні у 2014, ні у 2022. Ми молодці, що не маємо наміру здаватися й надалі. Ця рішучість важлива, але її самої вже недостатньо.

Ворог прийшов до тями після перших поразок, ворог вчиться, ворог змінюється, збирає сили для нових атак. Він вже не той, яким був півтора року тому. Єдиний шанс для нас – вдосконалюватися швидше за нього. А ми все ще нагадуємо динозаврів.

Ми подобаємось собі такими, які ми є, ми себе влаштовуємо. Нам все ще байдуже, що наше життєве середовище зазнає змін, які загрожують нас убити. Ми не хочемо змінюватися. І це дуже небезпечно. Бо гасло "еволюціонуй або помри" сьогодні розгубило майже всю свою метафоричність.

Як уже неодноразово зазначалося, ми не маємо ні людського, ні економічного ресурсів, який можна було б зіставити з ресурсами супротивника. Можливості союзників теж обмежені. А значить, ми мусимо жити й воювати максимально економно, раціонально та ефективно, використовуючи той малий ресурс, який ми маємо. Його вистачить для перемоги, якщо ми будемо мудрими, заощадливими, вигадливими, сміливими та гнучкими.

Тривала війна потребує перебудови всього суспільства. Армії зокрема. "Жуковщина" не принесе нам успіху. Ми не маємо шансів продавити цього противника кількістю. Так ми лише втратимо безцінний людський потенціал. Перепрошую за бородату метафору, але це те саме, що грітися спалюючи пачки банкнот.

Командирам "жуківської школи" не місце в українській армії. Більшість із нас прийшли у військо добровільно й готові віддавати свої життя. Але задля перемоги нашої батьківщини, а не заради кар'єри офіцера, який бачить у нас лише "витратний матеріал", що він його в тиглі війни спритно переплавляє на зірки та посади.

На жаль, це явище далеко не викорінене. А позбуватися його треба якомога швидше. Боюся, ми недооцінюємо його руйнівних наслідків: ті, хто культивує культуру зневаги до солдатів, головно працює на ворога.

Олена Худякова, військова, яка стала до лав війська й у 14-му, й у 22-му роках, влучно зазначає: добровольці готові віддавати життя, але не готові віддавати гідність. Стикаючись з радянщиною, зі зневагою та приниженням з боку командирів, вони шукають шляхи й ідуть із війська. Через потурання цій культурі армія продовжує втрачати найдорожчий ресурс – мотивованих та добре навчених людей.

Потрібно змінювати культуру військового управління зокрема і військову культуру загалом.

Досвід союзників доводить, що більша залученість людей на всіх ланках у процеси планування, заохочення ініціативи та зворотного зв'язку, делегування управління – не тільки не робить армію некерованою, як стверджують адепти радянсько-російської військової доктрини, а й значно підвищує її ефективність. Проте навряд чи офіцери, які десятки років послуговувалися старою доктриною, здатні бути драйверами реформ.

Щоб змінити культуру управління, потрібно готувати нових офіцерських кадрів. І готувати їх мають вже нові викладачі за новими навчальними програмами. Тільки так можна буде подолати "важкий спадок радянського минулого". Система військової підготовки потребує модернізації просто вже.

Тупо забивати цвяхи дороговартісними дронами. Так само тупо, заради того щоб виконати плани комплектування, кидати людей дефіцитних спеціальностей на посади, які геть не відповідають їхнім, нерідко унікальним, здібностям. Так ми теж бездумно спалюємо дорогоцінний ресурс. Який, якби його правильно застосувати, став би нашою істотною перевагою.

Талановитий айтівець заподіє значно більше втрат ворогу, якщо напише софт із розпізнавання цілей для ударних БПЛА, ніж заряджаючи стрічки для першого номера кулеметного розрахунку. Ми маємо прагнути, щоб здібності людей у війську використовувались максимально ефективно. Звісно, якщо талановитий радіоінженер проситься працювати не з обладнанням РЕР, а навідником танку – це його право, кожна військова спеціальність шанована та важлива. Але можливості якомога повно використати його компетенції як радіоінженера, мають бути. А офіцери як центрів комплектування, так і бойових підрозділів мають прагнути розпізнати можливості кожного бійця й заохочувати розкривати їх якомога повніше. Поки що це далеко не так.

Той факт, що ти маєш родича-генерала, не допоможе тобі на полі бою. Щоб перемогти в битві, потрібен військовий талант. Що більше некомпетентних офіцерів через знайомства опиняється на важливих посадах, то простіше противнику нас долати. Натомість нам потрібен зрозумілий механізм просування кар'єрними сходинками талановитих людей. Потрібно насичувати ними систему. Що швидше це станеться, то меншу ціну ми заплатимо.

Ми втрачаємо і будемо втрачати дорогоцінний людський ресурс також і через відсутність зрозумілих механізмів змінюваності людей у війську. Ті, хто йдуть у військо зараз, йдуть на невизначений термін. Ця невизначеність сама собою гнітить і забирає сили. Бойовий стрес також день за днем повільно руйнує тих, кого не дістали ворожі кулі та снаряди.

Тим, хто воює вже півтора й більше років, потрібен відпочинок. Повноцінний відпочинок пів року або рік вдома з близькими, а не декілька місяців на тилових полігонах. Їх мають замінити ті, хто ще не брав до рук зброю. Досі опір агресорові чинила лише приблизно десята частина придатного до військової служби чоловічого населення країни. Отже, технічно така заміна більш ніж можлива.

Йдеться не так про справедливий розподіл тягаря війни (хоча це теж важливо), як про здоровий глузд – боєздатність навіть високомотивованого війська з часом втрачається через виснаження. Це джерело відновлюване, ним можна користуватися довго, але тільки якщо не вичерпувати з нього більше, ніж там є. Питання може вирішити навіть не демобілізація, а якась інша процедура "тимчасового звільнення". Ці люди готові повернутися і повернуться, але вони заслужили на відпочинок.

Якщо ми приймаємо факт, що війна триватиме довго, маємо визнати і необхідність постійної зміни людей у війську.

Зауважимо, що реформа армії – це справа не тільки (а може навіть не так) військових. Все кардинально змінилося. Раніше армія сприймалася більшістю українців як дещо нескінченно далеке від них, щось, що їх ніколи не торкнеться. І тому більшості з нас було байдуже до того, що відбувається в цій незрозумілій і навіть "зайвій" структурі. Навіть армійська корупція нас не надто обходила.

Тепер все інакше – армія стала місцем, де ми усі раніше чи пізніше опинимося. А відтак кожному та кожній з нас варто подбати про реформування армії вже зараз, поки ви перебуваєте ззовні системи. Використовуючи ті можливості, яких ви будете позбавлені, коли опинитеся всередині.

Виснажливість і ризик роботи військового мають компенсуватися пошаною як з боку суспільства, так і з боку держави. Армія має бути місцем, де людей тримає не примус, а відчуття відповідальності за країну й гідне ставлення до себе. Коли усталеною традицією є нагородження непричетних і покарання невинних – це сильно демотивує. Потрібні зрозумілі та прозорі процедури нагородження за заслуги.

Загалом треба прагнути того, щоб статус військового однозначно викликав повагу, якщо не заздрість. Кожен майбутній захисник має бути на сто відсотків впевнений, що держава, що б не сталося, подбає і про нього, і про його родину. Він чи вона мають бути впевненими, що ними не закриватимуть "дірки". Що чиновники не крастимуть гроші, які мають іти на їхнє забезпечення. Що ніхто не дозволить собі глузувати з їхнього вибору та їхньої жертви. Якщо держава не створить таких умов, мобілізаційного резерву не буде.

Десятки тисяч патріотичних людей, вже готових стати до лав війська, слухаючи трусторіз про ставлення до військових з боку деяких офіцерів та представників суспільства, будуть змінювати своє рішення й уникати мобілізації. Нам доведеться й надалі відловлювати по задвірках невмотивованих обмежено придатних.

Ми переможемо, якщо станемо набагато більш технологічними, ніж наш противник. Західна зброя – не остаточне рішення, а лише фора. Союзники не будуть підтримувати нас так довго, скільки триватиме це протистояння.

Ми здійснимо трагічну помилку, якщо не скористаємося часом, який подарували наші партнери, щоб налагодити розробку та випуск необхідного нам озброєння на власних виробничих потужностях. Інтелектуальний потенціал для цього є. Однак зробити це буде можливо лише за умови, що держава винищить корупцію у військових закупівлях.

Якщо контрактуватися будуть тільки ті товари та послуги, постачальники яких готові запропонувати чиновникам відкати, ми програємо. Держава має діяти проактивно і створити середовище, сприятливе для розробників та виробників.

Як слушно зазначає Марія Берлінська, в нинішній ситуації не виробники мають ходити за представниками міністерства, переконуючи в перевагах своєї продукції, а навпаки – чиновники міноборони щодня мають розпитувати розробників та виробників, як покращити їхнє середовище. Держава має достатньо ресурсів, щоб стимулювати технологічний стрибок. Їх треба використати.

Змінюватися має не лише армія. Змінюватися маємо ми всі. Успіх на полі бою значною мірою залежить від того, що відбувається в тилу.

Якщо на перемогу працює тільки мала частина суспільства, а решта лише чекає на перемогу, як на належне – це шлях до поразки. Адже противник вже почав перебудову свого суспільства та держави, він вдосконалюється, відповідаючи на поточні виклики. Переможе той із нас, хто еволюціонуватиме швидше.

Суспільство та держава мають спрямувати основні зусилля на головну мету – перемогу над агресором. Її буде досягнуто насамперед завдяки війську. Отже, якщо ми не хочемо втратити все, що маємо, кожному та кожній варто в міру своїх сил та ресурсів допомогти армії. Інвестуйте свій час, гроші та експертизу в допомогу військовим.

Але такого ворога, як росія, нам не перемогти лише зброєю. Потрібно шукати асиметричні відповіді, які позбавлять її ресурсів для продовження війни. Її ресурси – це прибутки від продажу за кордон копалин та підтримка дій чинної влади більшістю російського народу. Тож саме туди і треба спрямовувати удари.

Ми маємо переконувати партнерів посилювати санкції. Шукати нових союзників, розширювати антиросійську коаліцію, збільшуючи тим самим політичний та економічний тиск на агресора. Це робота передусім для дипломатичного корпусу, і працювати на цих посадах мають люди, здатні впоратися з таким завданням. А втім, нам не варто покладатися лише на них. Кожен та кожна з нас можуть і мають бути носіями та поширювачами цих меседжів. Маємо використати всі можливості та всі канали.

Чудово, якщо ми можемо донести думку до політиків та урядовців з країн-партнерів – робімо це. Якщо не маємо, то намагатимемось доносити меседжі до тих, хто має на них вплив. Або до тих, хто може мати вплив на тих, хто має вплив. І так далі. Не недооцінюйте свої спроможності. Не буває дрібних ролей, роль кожного – головна.

Ми не переможемо в тривалій війні, якщо половина нашого бюджету весь час складатиметься з дотацій союзників. Необхідність мати сильну економіку – тепер це не передвиборче гасло, а питання виживання. Необхідні рішення, які спровокують бум економічної активності, сприятимуть розвитку науки та вдосконаленню критично важливих технологій. В це, на мою думку, має вкладатися максимум ресурсів, які не спрямовані на армію.

Нам не можна залежати від трампанутого Маска, нам треба розробляти власні технології зв'язку. Нам потрібні власні ракети далекого радіусу дії, власні важкі безпілотні системи, власна зброя, боєприпаси та багато іншого.

Війна принесла нам багато болю, але й дає нам шанс. Якщо ми скористаємося ним і станемо лідерами нових технологій, це забезпечить наш добробут і в повоєнний період. Тож усі вільні ресурси ми маємо спрямувати на розвиток. На пошук нових рішень, нових технологій, нових моделей ефективного управління, нових сенсів, нових себе.

Ми маємо прагнути якомога повніше розкрити свій потенціал. Зрозуміти сильні сторони – свої та кожного, хто нас оточує, – і використовувати їх максимально. Ми маємо бути сильними та відповідальними. Кожному та кожній з нас потрібна сміливість ухвалювати рішення. Бо кожному та кожній, можливо, доведеться командувати боєм на своій маленькій чи великій ділянці фронту (в лапках чи без).

Ми переможемо, якщо змінимо суспільну культуру. Культуру ставлення одне до одного: менше хамства та хейту, більше поваги, підтримки та вдячності. Культуру взаємин суспільства та влади. Культуру ставлення до законів, до взаємних зобов'язань.

Цей перелік далеко не вичерпний. Деталізація необхідних змін має стати предметом постійної суспільної дискусії. Але зміни мають бути докорінними. Нам доведеться дотла згоріти в полум'ї цієї війни та народитися заново.

Цей противник, доки він існує під сонцем, завжди прагнутиме нас знищити. Навіть, якщо через несприятливі обставини буде змушений якийсь час прикидатися миролюбним. Це даність, заперечувати яку щонайменше інфантильно. Треба або посилювати ті свої якості, які допоможуть стати сильнішими і перемогти. Або перестати боротися і зникнути.

Істерики з вимогами повернути наш зручний колишній світ не допоможуть. Ми виглядатимемо, як малюк, який гнівно лупить стіну, на яку наштовхнувся, тим самим завдаючи собі ще більшого болю.

Так, війна жахлива. Прийняти таку реальність непросто. Роками працюючи на прифронтовому сході, я бачив чимало тих, хто з цим не впорався, витісняв та заперечував війну, живучи в її епіцентрі. Це не працює. Багато з них загинули, були скалічені або втратили родичів. Не завжди психологічні захисні механізми працюють на збереження виду.

Більшість із нас все ще продовжує судомно триматися за надію на дивовижне повернення зручного "як раніше". Це не допоможе. Навпаки. Наше життєве середовище драматично змінилося, і якщо ми не встигнемо адаптуватися – нам не вижити. Та якщо ми переможемо противника в цих еволюційних перегонах, зміни будуть незворотні. Зябра стануть непотрібними. Повернення минулого втратить сенс.

Тож ми не повертаємо старий світ. Ми будуємо новий. Він буде кращим, адже кращими стаємо ми.

А відтак – вперед, без очікувань та страхів.