Столітня війна. Змінитися, щоб перемогти
Дива не трапиться, війна не закінчиться швидко. Якщо ви чекаєте, що ось-ось все стане, як раніше – дарма. Як раніше не буде вже ніколи.
Світ змінився і продовжує змінюватись. Хтозна, можливо, зміни торкнуться навіть деяких законів фізики. Але вже точно зміняться правила багатьох ігор, в які людство грало протягом останньої половини століття.
Краще прийняти думку, що ця війна торкнеться декількох поколінь. Краще налаштовуватися років на сто. Впораємося раніше – чудово. Ні – менше буде розчарувань. Кожне розчарування забирає сили, а сили потрібні нам для боротьби. Отже, краще прийняти нові обставини та почати вдосконалювати себе.
Перемога можлива, але далеко не гарантована.
Якщо ми не хочемо поразки, час припиняти "торг" і рухатися наступними стадіями до прийняття цієї реальності. Ця реальність – не пекло. В ній можливо жити повноцінним життям і бути щасливими. Але вона інша, вона значно відрізняється від тієї, що була до вторгнення. А отже, і нам час змінюватися. І суспільна дискусія про те, як саме, має тривати принаймні до перемоги.
Ми молодці, що не злякалися і не здалися ні у 2014, ні у 2022. Ми молодці, що не маємо наміру здаватися й надалі. Ця рішучість важлива, але її самої вже недостатньо.
Ворог прийшов до тями після перших поразок, ворог вчиться, ворог змінюється, збирає сили для нових атак. Він вже не той, яким був півтора року тому. Єдиний шанс для нас – вдосконалюватися швидше за нього. А ми все ще нагадуємо динозаврів.
Ми подобаємось собі такими, які ми є, ми себе влаштовуємо. Нам все ще байдуже, що наше життєве середовище зазнає змін, які загрожують нас убити. Ми не хочемо змінюватися. І це дуже небезпечно. Бо гасло "еволюціонуй або помри" сьогодні розгубило майже всю свою метафоричність.
Як уже неодноразово зазначалося, ми не маємо ні людського, ні економічного ресурсів, який можна було б зіставити з ресурсами супротивника. Можливості союзників теж обмежені. А значить, ми мусимо жити й воювати максимально економно, раціонально та ефективно, використовуючи той малий ресурс, який ми маємо. Його вистачить для перемоги, якщо ми будемо мудрими, заощадливими, вигадливими, сміливими та гнучкими.
Тривала війна потребує перебудови всього суспільства. Армії зокрема. "Жуковщина" не принесе нам успіху. Ми не маємо шансів продавити цього противника кількістю. Так ми лише втратимо безцінний людський потенціал. Перепрошую за бородату метафору, але це те саме, що грітися спалюючи пачки банкнот.
Командирам "жуківської школи" не місце в українській армії. Більшість із нас прийшли у військо добровільно й готові віддавати свої життя. Але задля перемоги нашої батьківщини, а не заради кар'єри офіцера, який бачить у нас лише "витратний матеріал", що він його в тиглі війни спритно переплавляє на зірки та посади.
На жаль, це явище далеко не викорінене. А позбуватися його треба якомога швидше. Боюся, ми недооцінюємо його руйнівних наслідків: ті, хто культивує культуру зневаги до солдатів, головно працює на ворога.
Олена Худякова, військова, яка стала до лав війська й у 14-му, й у 22-му роках, влучно зазначає: добровольці готові віддавати життя, але не готові віддавати гідність. Стикаючись з радянщиною, зі зневагою та приниженням з боку командирів, вони шукають шляхи й ідуть із війська. Через потурання цій культурі армія продовжує втрачати найдорожчий ресурс – мотивованих та добре навчених людей.
Потрібно змінювати культуру військового управління зокрема і військову культуру загалом.
Досвід союзників доводить, що більша залученість людей на всіх ланках у процеси планування, заохочення ініціативи та зворотного зв'язку, делегування управління – не тільки не робить армію некерованою, як стверджують адепти радянсько-російської військової доктрини, а й значно підвищує її ефективність. Проте навряд чи офіцери, які десятки років послуговувалися старою доктриною, здатні бути драйверами реформ.
Щоб змінити культуру управління, потрібно готувати нових офіцерських кадрів. І готувати їх мають вже нові викладачі за новими навчальними програмами. Тільки так можна буде подолати "важкий спадок радянського минулого". Система військової підготовки потребує модернізації просто вже.
Тупо забивати цвяхи дороговартісними дронами. Так само тупо, заради того щоб виконати плани комплектування, кидати людей дефіцитних спеціальностей на посади, які геть не відповідають їхнім, нерідко унікальним, здібностям. Так ми теж бездумно спалюємо дорогоцінний ресурс. Який, якби його правильно застосувати, став би нашою істотною перевагою.
Талановитий айтівець заподіє значно більше втрат ворогу, якщо напише софт із розпізнавання цілей для ударних БПЛА, ніж заряджаючи стрічки для першого номера кулеметного розрахунку. Ми маємо прагнути, щоб здібності людей у війську використовувались максимально ефективно. Звісно, якщо талановитий радіоінженер проситься працювати не з обладнанням РЕР, а навідником танку – це його право, кожна військова спеціальність шанована та важлива. Але можливості якомога повно використати його компетенції як радіоінженера, мають бути. А офіцери як центрів комплектування, так і бойових підрозділів мають прагнути розпізнати можливості кожного бійця й заохочувати розкривати їх якомога повніше. Поки що це далеко не так.
Той факт, що ти маєш родича-генерала, не допоможе тобі на полі бою. Щоб перемогти в битві, потрібен військовий талант. Що більше некомпетентних офіцерів через знайомства опиняється на важливих посадах, то простіше противнику нас долати. Натомість нам потрібен зрозумілий механізм просування кар'єрними сходинками талановитих людей. Потрібно насичувати ними систему. Що швидше це станеться, то меншу ціну ми заплатимо.
Ми втрачаємо і будемо втрачати дорогоцінний людський ресурс також і через відсутність зрозумілих механізмів змінюваності людей у війську. Ті, хто йдуть у військо зараз, йдуть на невизначений термін. Ця невизначеність сама собою гнітить і забирає сили. Бойовий стрес також день за днем повільно руйнує тих, кого не дістали ворожі кулі та снаряди.
Тим, хто воює вже півтора й більше років, потрібен відпочинок. Повноцінний відпочинок пів року або рік вдома з близькими, а не декілька місяців на тилових полігонах. Їх мають замінити ті, хто ще не брав до рук зброю. Досі опір агресорові чинила лише приблизно десята частина придатного до військової служби чоловічого населення країни. Отже, технічно така заміна більш ніж можлива.
Йдеться не так про справедливий розподіл тягаря війни (хоча це теж важливо), як про здоровий глузд – боєздатність навіть високомотивованого війська з часом втрачається через виснаження. Це джерело відновлюване, ним можна користуватися довго, але тільки якщо не вичерпувати з нього більше, ніж там є. Питання може вирішити навіть не демобілізація, а якась інша процедура "тимчасового звільнення". Ці люди готові повернутися і повернуться, але вони заслужили на відпочинок.
Якщо ми приймаємо факт, що війна триватиме довго, маємо визнати і необхідність постійної зміни людей у війську.
Зауважимо, що реформа армії – це справа не тільки (а може навіть не так) військових. Все кардинально змінилося. Раніше армія сприймалася більшістю українців як дещо нескінченно далеке від них, щось, що їх ніколи не торкнеться. І тому більшості з нас було байдуже до того, що відбувається в цій незрозумілій і навіть "зайвій" структурі. Навіть армійська корупція нас не надто обходила.
Тепер все інакше – армія стала місцем, де ми усі раніше чи пізніше опинимося. А відтак кожному та кожній з нас варто подбати про реформування армії вже зараз, поки ви перебуваєте ззовні системи. Використовуючи ті можливості, яких ви будете позбавлені, коли опинитеся всередині.
Виснажливість і ризик роботи військового мають компенсуватися пошаною як з боку суспільства, так і з боку держави. Армія має бути місцем, де людей тримає не примус, а відчуття відповідальності за країну й гідне ставлення до себе. Коли усталеною традицією є нагородження непричетних і покарання невинних – це сильно демотивує. Потрібні зрозумілі та прозорі процедури нагородження за заслуги.
Загалом треба прагнути того, щоб статус військового однозначно викликав повагу, якщо не заздрість. Кожен майбутній захисник має бути на сто відсотків впевнений, що держава, що б не сталося, подбає і про нього, і про його родину. Він чи вона мають бути впевненими, що ними не закриватимуть "дірки". Що чиновники не крастимуть гроші, які мають іти на їхнє забезпечення. Що ніхто не дозволить собі глузувати з їхнього вибору та їхньої жертви. Якщо держава не створить таких умов, мобілізаційного резерву не буде.
Десятки тисяч патріотичних людей, вже готових стати до лав війська, слухаючи трусторіз про ставлення до військових з боку деяких офіцерів та представників суспільства, будуть змінювати своє рішення й уникати мобілізації. Нам доведеться й надалі відловлювати по задвірках невмотивованих обмежено придатних.
Ми переможемо, якщо станемо набагато більш технологічними, ніж наш противник. Західна зброя – не остаточне рішення, а лише фора. Союзники не будуть підтримувати нас так довго, скільки триватиме це протистояння.
Ми здійснимо трагічну помилку, якщо не скористаємося часом, який подарували наші партнери, щоб налагодити розробку та випуск необхідного нам озброєння на власних виробничих потужностях. Інтелектуальний потенціал для цього є. Однак зробити це буде можливо лише за умови, що держава винищить корупцію у військових закупівлях.
Якщо контрактуватися будуть тільки ті товари та послуги, постачальники яких готові запропонувати чиновникам відкати, ми програємо. Держава має діяти проактивно і створити середовище, сприятливе для розробників та виробників.
Як слушно зазначає Марія Берлінська, в нинішній ситуації не виробники мають ходити за представниками міністерства, переконуючи в перевагах своєї продукції, а навпаки – чиновники міноборони щодня мають розпитувати розробників та виробників, як покращити їхнє середовище. Держава має достатньо ресурсів, щоб стимулювати технологічний стрибок. Їх треба використати.
Змінюватися має не лише армія. Змінюватися маємо ми всі. Успіх на полі бою значною мірою залежить від того, що відбувається в тилу.
Якщо на перемогу працює тільки мала частина суспільства, а решта лише чекає на перемогу, як на належне – це шлях до поразки. Адже противник вже почав перебудову свого суспільства та держави, він вдосконалюється, відповідаючи на поточні виклики. Переможе той із нас, хто еволюціонуватиме швидше.
Суспільство та держава мають спрямувати основні зусилля на головну мету – перемогу над агресором. Її буде досягнуто насамперед завдяки війську. Отже, якщо ми не хочемо втратити все, що маємо, кожному та кожній варто в міру своїх сил та ресурсів допомогти армії. Інвестуйте свій час, гроші та експертизу в допомогу військовим.
Але такого ворога, як росія, нам не перемогти лише зброєю. Потрібно шукати асиметричні відповіді, які позбавлять її ресурсів для продовження війни. Її ресурси – це прибутки від продажу за кордон копалин та підтримка дій чинної влади більшістю російського народу. Тож саме туди і треба спрямовувати удари.
Ми маємо переконувати партнерів посилювати санкції. Шукати нових союзників, розширювати антиросійську коаліцію, збільшуючи тим самим політичний та економічний тиск на агресора. Це робота передусім для дипломатичного корпусу, і працювати на цих посадах мають люди, здатні впоратися з таким завданням. А втім, нам не варто покладатися лише на них. Кожен та кожна з нас можуть і мають бути носіями та поширювачами цих меседжів. Маємо використати всі можливості та всі канали.
Чудово, якщо ми можемо донести думку до політиків та урядовців з країн-партнерів – робімо це. Якщо не маємо, то намагатимемось доносити меседжі до тих, хто має на них вплив. Або до тих, хто може мати вплив на тих, хто має вплив. І так далі. Не недооцінюйте свої спроможності. Не буває дрібних ролей, роль кожного – головна.
Ми не переможемо в тривалій війні, якщо половина нашого бюджету весь час складатиметься з дотацій союзників. Необхідність мати сильну економіку – тепер це не передвиборче гасло, а питання виживання. Необхідні рішення, які спровокують бум економічної активності, сприятимуть розвитку науки та вдосконаленню критично важливих технологій. В це, на мою думку, має вкладатися максимум ресурсів, які не спрямовані на армію.
Нам не можна залежати від трампанутого Маска, нам треба розробляти власні технології зв'язку. Нам потрібні власні ракети далекого радіусу дії, власні важкі безпілотні системи, власна зброя, боєприпаси та багато іншого.
Війна принесла нам багато болю, але й дає нам шанс. Якщо ми скористаємося ним і станемо лідерами нових технологій, це забезпечить наш добробут і в повоєнний період. Тож усі вільні ресурси ми маємо спрямувати на розвиток. На пошук нових рішень, нових технологій, нових моделей ефективного управління, нових сенсів, нових себе.
Ми маємо прагнути якомога повніше розкрити свій потенціал. Зрозуміти сильні сторони – свої та кожного, хто нас оточує, – і використовувати їх максимально. Ми маємо бути сильними та відповідальними. Кожному та кожній з нас потрібна сміливість ухвалювати рішення. Бо кожному та кожній, можливо, доведеться командувати боєм на своій маленькій чи великій ділянці фронту (в лапках чи без).
Ми переможемо, якщо змінимо суспільну культуру. Культуру ставлення одне до одного: менше хамства та хейту, більше поваги, підтримки та вдячності. Культуру взаємин суспільства та влади. Культуру ставлення до законів, до взаємних зобов'язань.
Цей перелік далеко не вичерпний. Деталізація необхідних змін має стати предметом постійної суспільної дискусії. Але зміни мають бути докорінними. Нам доведеться дотла згоріти в полум'ї цієї війни та народитися заново.
Цей противник, доки він існує під сонцем, завжди прагнутиме нас знищити. Навіть, якщо через несприятливі обставини буде змушений якийсь час прикидатися миролюбним. Це даність, заперечувати яку щонайменше інфантильно. Треба або посилювати ті свої якості, які допоможуть стати сильнішими і перемогти. Або перестати боротися і зникнути.
Істерики з вимогами повернути наш зручний колишній світ не допоможуть. Ми виглядатимемо, як малюк, який гнівно лупить стіну, на яку наштовхнувся, тим самим завдаючи собі ще більшого болю.
Так, війна жахлива. Прийняти таку реальність непросто. Роками працюючи на прифронтовому сході, я бачив чимало тих, хто з цим не впорався, витісняв та заперечував війну, живучи в її епіцентрі. Це не працює. Багато з них загинули, були скалічені або втратили родичів. Не завжди психологічні захисні механізми працюють на збереження виду.
Більшість із нас все ще продовжує судомно триматися за надію на дивовижне повернення зручного "як раніше". Це не допоможе. Навпаки. Наше життєве середовище драматично змінилося, і якщо ми не встигнемо адаптуватися – нам не вижити. Та якщо ми переможемо противника в цих еволюційних перегонах, зміни будуть незворотні. Зябра стануть непотрібними. Повернення минулого втратить сенс.
Тож ми не повертаємо старий світ. Ми будуємо новий. Він буде кращим, адже кращими стаємо ми.
А відтак – вперед, без очікувань та страхів.
А от що змінилось так це те що про жорстку правду стали писати частіше в пресі .
Якраз вони й зроблять реформу в відношенні армії.
по-перше треба ліквідувати таке поняття як офіцерство
має бути командир.
військові звання треба відмінити негайно, як це зробив Ульяновленін,
а залишити тільки посади.
Так вот, давайте посмотрим в корень. Кто же довел страну до такого состояния, что всякое куйло вонючее может решить, что "Украины нет", что "Киев за 3 дня" и т.д.? Ой, а хто же это сделал?
"ЭТОТ"? Та не смешите мне тапки. Может это сделал ТОТ? Бинго! Тот, тот. Тот и иже с ним. Тот, кто строил себе дворцы и яхты в то время, как население влачило нищенское существование. Тот, кто думал в первую очередь про свой личный кошелёк, а не про интересы страны. Тот, кто принимал решения, руководствуясь принципом своей личной выгодой. Тот, кто шел во власть не для того, чтобы сделать свою страну и народ сильнее и богаче, а наоборот, чтобы сделать богаче себя любимого за счёт страны и народа.
И речь в статье идёт именно о том, что именно это положение дел и надо менять. Офицеров и генералов старой формации (жуковых) на новых, мыслящих другими категориями. Думающих не о новых звёздочках на погонах и грудях, а о том, как победить в бою и в этой войне с наименьшими потерями. Чиновников, думающих не о том, как и с кого получить побольше "откат" и набить потуже свой кошелёк, а о том, что именно сделает страну сильнее и богаче. Т.е. о людях новой формации.
73% именно за это и проголосовало, потому что устало кормить шоколадных, угольных, нефтяных, газовых и т.п. "кровосисей". Народ, к счастью, уже что-то начал просыпаться, начал понимать. Но, к сожалению, он ещё слишком инфантилен. Он уже уже вырос из парашенковщины и януковщины с ахметовщиной, но ещё не дорос до Саакашвили. Всё ещё пребывает в псевдопатриотических иллюзиях о том, что "зачем нам грузин, когда у нас есть свой тягнивбок?"
Автор статьи правильно обозначил вектор движения, в котором должно двигаться государство и народ, если хотят выжить и победить в этой войне, в этом динамично меняющемся мире.
У нас перед глазами есть прекрасный пример малюсенького молодого государства, которое воюет за своё существование практически с самого своего создания и по сей день. И делает это настолько успешно, что являются довольно влиятельной страной в своем регионе и даже в мире. Которая, получив в своё распоряжение маленький кусочек пустыни, сделали на него месте оазис развития и процветания. А теперь представьте себе, что можно было сделать в такой богатой природными и людскими ресурсами Украине. Всё возможно в этом мире. Было бы желание и... понимание, скажем так.
И да, понимание начинает появляться постепенно. Поэтому и сменили ТОТа на ЭТОГО. Но это только первый шаг в правильном направлении. Жаль только, что не смогли использовать свой шанс, который был у нас в стране, и который так бездарно про...ли.
Украинцы, хотите выжить и победить? Двигайтесь вперёд к реформам. И в первую очередь к антикоррупционной реформе. Именно тотальная коррупция явилась причиной того, в каком плачевном состоянии очутился наш благодатный край, наша Украина. Да, на пути роста (взросления) наша вечно молодая нация совершает ошибки. И сейчас эти ошибки наши лучшие представители народа оплачивают своей кровью и кровью своих близких. Учитесь делать правильные выводы из этих ошибок и старайтесь не совершать их впредь. Возврат во власть тех людей, которые привели страну к такому плачевному состоянию, когда сама власть насквозь коррумпирована, экономика в стагнации, армия и военный потенциал почти полностью уничтожены - это смертельный приговор нашей стране и нашему народу. Учитесь перенимать опыт успешного реформирования и развития, и использовать собственный опыт. Ведь кому это сказано: "І чужому навчайтесь, й свого не цурайтесь"? Ключевое слово здесь - НАВЧАЙТЕСЬ! И чем быстрее мы это поймём, и чем быстрее мы сможем реформироваться, тем больше у нас шансов выжить в этом стремительно меняющемся мире.
Слава Україні. Смерть її ворогам!
Так і є..
А ще послухайте Портникова Віталія на Ю-Тубі , він скаже, чому 73% обрали ЭТОГО.
А з приводу "з кожним днем з'являється все більше постів від добровольців які в перші дні війни пішли воювати, про заклик до демобілізації " - не бреши , або приводь конкретні приклади з доказами , на кшталт "добровольці закликають до демобілізації " всіх по собі не суди .
і в емігранта, якщо він не коломойський, є всі шанси починати з "третього світу" живучи всередині "першого світу"
ніхто не буде накидати снарядів на голову ? - так, але бикувати і тут за кордоном уміють.
і 73% виборців тут теж є, і корупція є - все як у людей
боремось з недоліками в США як уміємо - бо живемо тут давно, ще відколи слово "націоналіст" було ругатєльним в Україні
якщо в тебе є велике бажання когось повчити, то йди у навчальний заклад працювати, а не затикай рти незнайомим людям
бач, який шустрий
Я іноді заходжу почитати статтю, а там в коментах таке що на голову не налазить. Й думка, Боже що в тих людей в головах?
в тривалому протистоянні це не працює - ідеалізму вистачає лише на короткий ривок.
ДЛЯ ПЕРЕМОГИ В ТРИВАЛОМУ ПРОТИСТОЯННІ - потрібен матеріалістичний розрахунок.
ПС.
Наприклад,
"патріот" - це той, хто захищає свій капітал.
Якщо ти нічого не маєш, "кромє цепей" (державних чинуш і мусорів, які тільки шукають можливість тебе "общипати"), то вимагати від тебе "патріотизму" - БЕЗГЛУЗДО
Спочатку віддав Україну на пограбунок татарам.
Потім віддам московитам - за це москалі поставили йому памятник в центрі Києва.
ПС.
а наші довбо...би все ще на нього дрочать
Наблизити це можна і треба в тилу повною заміною президента, уряду, націоналізацією активів рос.олігархів, посадкою фсб-курв, єрмака, татарова, демченка,.. - останньої надії московського фюрера.
Негативне навантаження всього цього лайна на війну, перспективу, просування, тут, в тилу, позаду нуля, - 75%. І лише 25% треба зробити бойової роботи на фронті.
Коли у москви не лишиться і крихти впливу на найменшу перспективу в майбутньому України, сенсу битися кацапам за неї не буде жодного.
Поміркуйте спокійно, чому в москві мають досі якусь, начебто примарну, надію?..
Та тому що повно є як активних так і пасивних агентів впливу як в політиці так і в економіці. І вони в уряді і в офісі. Офіс, уряд, презік роблять як оце путін і тому він бачить неозорі можливості.
Офіс виродка зеленого демонструє йому, наче зі сцени: "Ми смаглі, і ви сможетє.."
Черчіль не узурповував владу в ww2, друзі. Так само і в США того часу не було знищення ринків чи самоврядування. І чого б це?
І не треба писати маячню про столітню війну, бо це схоже або на неосвіченість, або офісне замовлення.
Питання повернення Криму було питанням організації життя слов'ян. Те саме стосується і питання знаходження московських попів на території Києво-Печерської лаври. Скільки українська влада на вирішення питання організації життя слов'ян грошей витратила? В неї навіть не вистачило розуму відповісти Путіну на статтю про єдність російського і українського народів, де він доводив формулу, що росіяни=українці. А в Пушкіна хіба інакше? Гоголь за допис про "русскую землю" у "Тарасі Бульбі" поїхав відпочивати до Італії. Так діяли царі.
Виявилось, що Росія і Україна за тисячу років нічого крім "Z" і "ЗЕ" не придумали. Так за що вони збираються 100 чи 1000 років воювати?
Для порівняння: від Русі до Імперії перехід був десь від часів Андрія Боголюбського (погром Києва) до Петра І (остаточне оформлення імперії).
Тому спочатку бажано визначитись, у якій ми фазі переходу від імперії до двох окремих націй. Тоді стане одразу зрозумілим і характер нинішнього конфлікту, а також те, чим він приблизно має завершитись.
Має бути принципово докорінно змінена система управління державою
Заборонити займати посаду чиновника середньої та вищої ланки , депутата ,судді , митника , сбу , набу , прокуратури - без досвід бойових дій на нулі не менше року ( звання не більше - лейтананта) .
Адже яке моральне право мають різні тилові пацюки - президент, різні міністри - говорити про мобілізацію та патріотизм - маючи за спиною максимум - куплений білий білет і не відчувши віни на собі.
Суспільство має перестати толерувати кумовстово та хабарі - навіть у своєму близькому оточенні.
Тільки люди готові померти за державу - мають право займати державні посади ...
А у всьому іншому автор пише правильні речі.
Але буде як завжди, тобто в найгіршому варіанті. Коли ще й досягнення 1,5 років війни будуть обнулені.
Дякую. Але ні. Відкрийте кордони і лишайтесь із своєю столітньою війною(яка протилежить будь-якій "сильній економіці", як закликає автор) самі.
Але спойлер-спойлер - українців не вистачить і на 20-30 років не сильно інтенсивної війни. А про таку як зараз - вже по мобилізації спідозників, астматиків, гепатитників, частково і жінок - ну тут пояснювати, мабуть, не треба.
Ну давайте на Ізраїль подивимось. Так там сильна економіка, але ракети по ним прилітають кустарні, які далеко летіти не можуть, летять вони лише з сектору Газа, і збити їх легше, коли летять з однієї точки. Відповідно цивільна авіація в них працює, в нас вона не запрацює до завершення/заморозки війни. І мобілізація в них не проводиться нонстопом, бо ніхто не намагається танками в них територію віджати зараз. Ну і самі обстріли відбуваються може раз на місяць, а загострення на фронті раз на 2 роки. Ну і виїзд за кордон відкритий до речі, ніхто там тебе не тримає.
А тепер поглянемо на нашу ситуацію. Майже щоденні ракетно-шахедні обстіли. І ракети і шахеди долітають до будь-якої точки країни. Запущені можуть бути звідки завгодно, крім заходу і південного заходу. Кількісь ракет і шахедів не те що не зменшується, а має тенденцію до збільшення (санкції працють просто "прекрасно"). Цивільної авіації не буде до завершення/заморозки війни, що не зрозуміло коли буде. Кожної зими проблеми зі світлом. Мобілізація іде нонстопом вже 1.5 роки і зупинятись не збирається. Русня тисне постійно на фронті, намагаючись віджати більше території. Виїзд за кордон заборонений для чоловіків і в наступному році, напевно, почнуть поступово прикривати і для жінок.
А тепер питання, як в таких умовах будувати сильну економіку, щоб Україна могла сама себе забезпечити і була незалежна від Заходу? Покажіть мені хоч одну країну, яка знаходиться в таких умовах як ми і має сильну економіку.
1. Як і хто це все втілюватиме у життя? Це може робити лише влада. А їй це здається до лампочки...
2. Як мотивувати вже демотивованих? Все що описано автором має місце. Скільки треба часу на усунення того що демотивує? При тому що влада та керівники ще навіть не зрозуміли необхідність змін.
3. Як автор збирається воювати 100 років, якщо кількість чоловіків 18-60 років які вже не мобілізовані, не є алко-наркозалежними або інвалідами не перевищує 4,5 млн.
Англійці, наприклад, і до можливої висадки іспанської Непереможної армади і до війни з Гітлером завжди завчасно готувалися. Тому і перемогли більш сильного супротивника.
Високоморальних і безкомпромісних Дон Кіхотів йому подавай да і ще щоб по окопах сиділи.
Україна має складний і досить цікавий механізм внутрішнього розвитку із своїми сусідами: росіянами і поляками. Причому національний міф у України зав'язаний на Польщу, а національний міф Росії - на Україну.
Хіба тільки Путін винуватий в тому, що дискусія іде зараз в окопах і з автоматами у руках? А що заважало Україні порозробляти свої концепції і задавати тон у дискусіях з Росією стосовно майбутнього?
Реально Україна змогла тільки запропонувати помаранчевий 🍊 і пісню "Путін - Ху@ло". Це - все. Які тут можуть бути зміни?
Ходив на співбесіду в один славний підрозділ, де наче здатні без совчини воювати. Офіцер нормальний, поговорили по людськи і може я потраплю туди. Хоча там черга стоїть тих, що мріють перевестись з сталінської м'ясної піхоти. Але ж українським кріпакам заборонено міняти хазяїна. Переведення це майже нереально. В мене цивільного більше шансів, ніж в закріпачених.