Прірва між усіма

А все ж прірва більшає. Між нами і ними. Між ними і мною. Між усіма.

Нікого ні в чому не хочу звинуватити (звинуватити – в останню чергу), ні на кого не натякаю. Це загальні спостереження. Прірва є. Розширюється, більшає, поглиблюється. Нерозуміння того, як же воно тим, хто там, викликає ряд дивних питань, а відтак умовиводів. Ні, це не ображає, не тисне на криваві мозолі і не запалює в голові ветеранські флешбеки. Насправді, більшості тим, хто там – байдуже. Вони охоче діляться тим, що пережили, що бачили. Ніжки і ручки в траншеях, смерті друзів, тваринний страх. Про це можна говорити. Не всі можуть, звісно. Але більшість говорять. Спокійно, нерідко з гумором – печальним і чорним, як очі полоненого цигана. Але дратує – якщо це слово тут доречне… швидше дивує – інше.

– Що ви відчували?

Це нормальне питання. Ти не перенесеш свої емоції в голову іншій людині, але зможеш описати це. Це норм. Багатьом норм. Я відчував страх. Мені було боляче. Я хотів додому. Я весь час хотів спати. З цим добре ділитися.

– Як це було?

Це нормальне питання. Тут все просто. Ми прийшли – побачили море мертвих тіл, зачистили залишки, одного взяли в полон, двоє наших втратили кінцівки на пепеемках, потім нас накрили, думали не втримаємо, але втримали. Підтягнувся танчик – всіх врятував. З цим добре ділитися.

Є прості питання і прості відповіді, на які хочеться відповідати. Але от що помітив – коли з простого роблять складне – дратує (дивує). Коли ходять довкола, говорячи до тебе як до діда з деменцією, що замочив останні штани. Або як до дитини, що втратила довіру до дорослих. Обережний такий підхід, слизенький, мов у переговорників.

І тут більшає прірва. Ця обережність – вона копає глибоко і широко. І всі ці круглі столи туди ж. Обережність. Ми не хочемо завдати вам болю, але нам важливо почути… та ви можете не відповідати, якщо вам боляче.

Та ніхуя не боляче. Своє боляче я потім виплачу. Кажіть конкретно: що вас цікавить?

Туди ж усі ці навколофілософські танці. Давайте проговоримо ротом ці їхні травматичні досвіди, тобто наші. Тобто їхні. Все-таки наші, бо ж ми всі в одному човні. Й задумливо схилимо голови. Така собі спокута цивільного. Анамнез душевнохворого. Давайте поговоримо про це ще й на книжковій ярмарці, сидячи, фактично, на проході. Може якесь чудо з коктейлем в руках зупиниться і послухає цю їбану філософію про досвіди, що руйнють, про пошук правди через кризу особистості, про точки перетину наших і ваших.

Та це не робе. Це дратує. Соплива лівацька літургія, обережненьке таке вичавлювання наративчиків з досвіду інших.

А потім там же після круглого столу зустрічаються двоє комбатантів і говорять, не підбираючи слів. Бо їм похуй на все це. Бо бачили м’ясо. І лише вони вдвох можуть говорити між собою, не думаючи про криваві мозолі одне одного. А інші не можуть. От і прірва. І глибшає. І ширшає. Але ніхто не винен. Так є.

І круглі столи потрібні, бо там говорять ротами. І питання треба ставити, бо якщо не питати – не розкажуть. І просто говорити, щоб зрозуміти. Але не зрозуміють. Ні ваші наших, ні наші ваших. Прірва більшає. І так буде.

А тим, хто повернеться, буде важко, але буде найлегше. Бо вони нікому нічого не винні, їм похуй і вони в привілейованому становищі тих, хто там був. І це теж соціальний виклик, прірва і печаль. І всім нам, тим, хто дотягне до миру, доведеться з цим жити. І вирішення цієї проблеми немає. І не буде.

А може й буде. Колись.

Фото: Юра "Капрал".