Ідеологічні партії – запорука успішної політичної системи

Конкуренція ідеологічних партій або політичних об’єднань на основі цінностей – це втілення політичного досвіду найбільш успішних країн світу: США, Німеччина, Великобританія, скандинавські країни та інші.

Ідеологічна партія – це не олігархічний проект, не вождистська партія, яка розпадається й зникає при відході від керма вождя (на кшталт об’єднань Януковича, Ющенка, Тимошенко, Порошенка, Вакарчука й невдовзі, вочевидь, Зеленського). «Одноразовість» вождистських партій мотивує масштабну корупцію, адже до влади вони приходять на одну-дві каденції й треба встигнути компенсувати вкладені олігархами в них інвестиції й, врешті-решт, самим заробити – адже потім шансів не буде.

Ідеологічна партія – це політична організація з тяглими традиціями, що об’єднує, тримає разом й мотивує до розвитку людей зі спільним світоглядом. На регулярні національні вибори такі партії зі своїх лав висувають кращих, які перед тим визначаються внутрішньопартійними виборами – праймеріз. Обрані кращі керують своєю країною і замінюються не революціями, громадянськими війнами чи збіговиськами олігархів, а черговими праймеріз.

Для прикладу, в 2022 році правлячу Консервативну партію Великобританії трясло – у відставку подали 2 прем’єр-міністри протягом 2х місяців. В країнах, де нема стабільної політичної системи на основі пари-трьох ідеологічних партій, відбулося б кілька дороговартісних перевиборів, протягом яких країну трясло б від деструктивної конкуренції політичних партій. Або прем’єру, що втратив довіру виборців й однопартійців, останні не дали б подавати у відставку, бо самі б втратили владу – й легітимність влади була б під сумнівом, що мало б негативні політичні й економічні наслідки для країни загалом. Натомість, британська Консервативна партія на своїх внутрішньопартійних виборах просто переобирала лідера, котрий автоматично ставав прем’єр-міністром, й країна, обмежуючись легким дискомфортом, зберігала стабільність.

Ідеологічні партії приходять в політику на довго – відповідно, й свою діяльність вони планують стратегічно: приводять до своїх лав кращих спеціалістів, проводять реформи, комунікують з виборцем – тобто, чують його, враховують його інтереси, адже від електорату залежить чи партія отримає владу на наступних виборах. Звісно, в угоду широкого виборця, часто позбавленого стратегічного мислення, владні партії змушені призупиняти свою реформістську діяльність, що гальмує розвиток економіки, але це не зрівняти з практикою олігархічних партій чи то продюсерських політичних проектів, котрі виборця взагалі не бачать і не чують.

Стабільність політичних систем буває різною: для олігархічних партій чи диктаторських режимів - це консервація ладу найбільш їм вигідного. Така «стабільність» виключає зміни, послідовні реформи й розвиток – вони олігархам не вигідні (до речі, автократи, часом, більше зацікавлені в економічному розвитку своїх країни ніж олігархи). З іншого боку, крайній плюралізм й змагання чисельних  партій, наприклад, в Україні 90х років -  це суцільне взаємопоборення суб’єктів політики, виняткова концентрація на самому політичному процесі й брак ресурсів на суспільнозначиму діяльність. В результаті, це відсутність стабільності й розвитку, це хаос, з якого користаються ті самі олігархи.

Історія країн світу пропонує кращий на цей момент варіант функціонування політичної системи – це співіснування 2-3х крупних ідеологічних партій, котрі не дають одна одній консервуватися: вони змагаються за виборця, за ідеї, за кращі економічні рішення. Правда, їхня конкуренція має антагоністичний, а часом відверто деструктивний характер – як от конфлікт Трампа з Байденом і, відповідно, їх виборців. І цей безкінечний маятник – постійна почерговість приходу до влади опонуючих політичних сил – процес досить ресурсоємкий, часто взаємоскасовує реформи, сповільнює розвиток країни. Держава рухається не прямо, а постійними зигзагами. В партій та їх лідерів мотивація вкладатися в реформи є заниженою, адже через 4 роки, зазвичай, до влади приходять конкуренти, котрі цими реформами скористаються, або скасують їх – особливо, якщо це ідеологічні опоненти. За таких обставин, тяглість політики є, але стабільного розвитку нема.

Неореспубліканізм, з його концепцією Радикального центризму, звертає на це увагу суспільства.

Але ж як стабільно рухатись вперед й при цьому зберегти конкуренцію, що унеможливлює консервацію політичної системи? Як бути – і таке буває – якщо більшість виборців проголосує за одну партію, котра отримає можливість концентруватися на практичні діяльності, а не на часто безтолковому протиборстві з опонентами?

Нагадуємо: головний постулат Неореспубліканізму (НР) – це Свобода від домінування – тому, НР, безумовно, за конкуренцію суб’єктів політики. Але ж конкуренція може бути й внутрішньопартійною, що є змаганням людей та наукових підходів в межах однієї виграшної ідеології – тоді таке суперництво є конструктивнішим (знову ж таки – привіт британським консерваторам!). Але для цього політичні партії мають формуватися згідно визначених критеріїв –  тут ми підходимо до нашої наступної тези (читайте Тезу «Про політичні партії» на нашій фб-сторінці).

Резюме: політична система на основі конкуренції крупних ідеологічних партій та/або внутрішньопартійних груп є запорукою відповідальної самоконтрольованої якісної політики, стабільної політичної системи скерованої на розвиток країни.

Якщо ж говорити не про еволюційний сторічний розвиток політичного процесу, а про революційний стрибок країни, перед перспективою якого стоїть післявоєнна Україна, то лише виразна й універсальна ідея здатна згуртувати й надихнути народ, надати йому впевнену енергію для радикальних зрушень. Ця ідея – Неореспубліканізм. Лише ідеологічна партія – виразник й втілювач такої ідеї – здатна очолити, надати послідовності й забезпечити результат руху суспільства у якісних звершеннях.

Так завжди було в історії людства. І буде… після війни.

Більше про ідеологію Неореспубліканізму читайте на нашій facebook-сторінці @RepublicanClubUA. В подальшому в цьому блозі викладатимуться інші тези Неореспубліканізму.