Ідеологічні партії – запорука успішної політичної системи
Конкуренція ідеологічних партій або політичних об’єднань на основі цінностей – це втілення політичного досвіду найбільш успішних країн світу: США, Німеччина, Великобританія, скандинавські країни та інші.
Ідеологічна партія – це не олігархічний проект, не вождистська партія, яка розпадається й зникає при відході від керма вождя (на кшталт об’єднань Януковича, Ющенка, Тимошенко, Порошенка, Вакарчука й невдовзі, вочевидь, Зеленського). «Одноразовість» вождистських партій мотивує масштабну корупцію, адже до влади вони приходять на одну-дві каденції й треба встигнути компенсувати вкладені олігархами в них інвестиції й, врешті-решт, самим заробити – адже потім шансів не буде.
Ідеологічна партія – це політична організація з тяглими традиціями, що об’єднує, тримає разом й мотивує до розвитку людей зі спільним світоглядом. На регулярні національні вибори такі партії зі своїх лав висувають кращих, які перед тим визначаються внутрішньопартійними виборами – праймеріз. Обрані кращі керують своєю країною і замінюються не революціями, громадянськими війнами чи збіговиськами олігархів, а черговими праймеріз.
Для прикладу, в 2022 році правлячу Консервативну партію Великобританії трясло – у відставку подали 2 прем’єр-міністри протягом 2х місяців. В країнах, де нема стабільної політичної системи на основі пари-трьох ідеологічних партій, відбулося б кілька дороговартісних перевиборів, протягом яких країну трясло б від деструктивної конкуренції політичних партій. Або прем’єру, що втратив довіру виборців й однопартійців, останні не дали б подавати у відставку, бо самі б втратили владу – й легітимність влади була б під сумнівом, що мало б негативні політичні й економічні наслідки для країни загалом. Натомість, британська Консервативна партія на своїх внутрішньопартійних виборах просто переобирала лідера, котрий автоматично ставав прем’єр-міністром, й країна, обмежуючись легким дискомфортом, зберігала стабільність.
Ідеологічні партії приходять в політику на довго – відповідно, й свою діяльність вони планують стратегічно: приводять до своїх лав кращих спеціалістів, проводять реформи, комунікують з виборцем – тобто, чують його, враховують його інтереси, адже від електорату залежить чи партія отримає владу на наступних виборах. Звісно, в угоду широкого виборця, часто позбавленого стратегічного мислення, владні партії змушені призупиняти свою реформістську діяльність, що гальмує розвиток економіки, але це не зрівняти з практикою олігархічних партій чи то продюсерських політичних проектів, котрі виборця взагалі не бачать і не чують.
Стабільність політичних систем буває різною: для олігархічних партій чи диктаторських режимів - це консервація ладу найбільш їм вигідного. Така «стабільність» виключає зміни, послідовні реформи й розвиток – вони олігархам не вигідні (до речі, автократи, часом, більше зацікавлені в економічному розвитку своїх країни ніж олігархи). З іншого боку, крайній плюралізм й змагання чисельних партій, наприклад, в Україні 90х років - це суцільне взаємопоборення суб’єктів політики, виняткова концентрація на самому політичному процесі й брак ресурсів на суспільнозначиму діяльність. В результаті, це відсутність стабільності й розвитку, це хаос, з якого користаються ті самі олігархи.
Історія країн світу пропонує кращий на цей момент варіант функціонування політичної системи – це співіснування 2-3х крупних ідеологічних партій, котрі не дають одна одній консервуватися: вони змагаються за виборця, за ідеї, за кращі економічні рішення. Правда, їхня конкуренція має антагоністичний, а часом відверто деструктивний характер – як от конфлікт Трампа з Байденом і, відповідно, їх виборців. І цей безкінечний маятник – постійна почерговість приходу до влади опонуючих політичних сил – процес досить ресурсоємкий, часто взаємоскасовує реформи, сповільнює розвиток країни. Держава рухається не прямо, а постійними зигзагами. В партій та їх лідерів мотивація вкладатися в реформи є заниженою, адже через 4 роки, зазвичай, до влади приходять конкуренти, котрі цими реформами скористаються, або скасують їх – особливо, якщо це ідеологічні опоненти. За таких обставин, тяглість політики є, але стабільного розвитку нема.
Неореспубліканізм, з його концепцією Радикального центризму, звертає на це увагу суспільства.
Але ж як стабільно рухатись вперед й при цьому зберегти конкуренцію, що унеможливлює консервацію політичної системи? Як бути – і таке буває – якщо більшість виборців проголосує за одну партію, котра отримає можливість концентруватися на практичні діяльності, а не на часто безтолковому протиборстві з опонентами?
Нагадуємо: головний постулат Неореспубліканізму (НР) – це Свобода від домінування – тому, НР, безумовно, за конкуренцію суб’єктів політики. Але ж конкуренція може бути й внутрішньопартійною, що є змаганням людей та наукових підходів в межах однієї виграшної ідеології – тоді таке суперництво є конструктивнішим (знову ж таки – привіт британським консерваторам!). Але для цього політичні партії мають формуватися згідно визначених критеріїв – тут ми підходимо до нашої наступної тези (читайте Тезу «Про політичні партії» на нашій фб-сторінці).
Резюме: політична система на основі конкуренції крупних ідеологічних партій та/або внутрішньопартійних груп є запорукою відповідальної самоконтрольованої якісної політики, стабільної політичної системи скерованої на розвиток країни.
Якщо ж говорити не про еволюційний сторічний розвиток політичного процесу, а про революційний стрибок країни, перед перспективою якого стоїть післявоєнна Україна, то лише виразна й універсальна ідея здатна згуртувати й надихнути народ, надати йому впевнену енергію для радикальних зрушень. Ця ідея – Неореспубліканізм. Лише ідеологічна партія – виразник й втілювач такої ідеї – здатна очолити, надати послідовності й забезпечити результат руху суспільства у якісних звершеннях.
Так завжди було в історії людства. І буде… після війни.
Більше про ідеологію Неореспубліканізму читайте на нашій facebook-сторінці @RepublicanClubUA. В подальшому в цьому блозі викладатимуться інші тези Неореспубліканізму.
Потрібно реально дивится на речі - "мудрий нарід" - це не більш, як маніпулятивний термін політиків. В реальності : більшість теперішнього суспільства ставить в центр не ОБОВ'ЯЗОК ТА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ , а СВОЇ ПРАВА ТА БАЖАННЯ.
Тому переважна частина людей буде голосувати за популістів та демагогів.
І питання часу, коли ******* "демократії" заміняться диктатурами .
Ідеологічні партії потрібні . Але має докорінно змінится виборча система .
Потрібно повернутися до справжньої ДЕМОКРАТІЇ, а саме влада ДЕМОСУ - освіченого , соціально відповідального прошарку населення . Частина народу має бути обмежена в правах здатності обирати та бути обраним - до тих пір доки вони не стануть задтні стати ДЕМОСОМ. Як дорослі , ******* дітей , при цьому іноді обмежують їх в прийнятті певниїх рішень.
Як приклад частково обмежені в правах мають бути - люди , що перебуають за гратами , неплатники аліментів , корупціонери і так далі ... До тих пір доки вони своїми вчинками не доведуть сою здатність бути відповідальними.
Тому , обмежити право вибору деякої частини народу , має не сам народ ( він просто на те не здатен_) , а інтелектуальна та управлінська еліта через відповідно прийняті закони .
*****.....ь побольше
И свалить подальше
Вам не нравится?
А 73 %- украинцев зашло на УРА!
Разве это не идеология - быть ЧЕТЫРЕЖДЫ уклонистом?
И стать ВЕРХОВНЫМ ГЛАВНОКОМАНДУЮЩИМ!
Это не просто идеология
Это новое слово в идеологии
Такого в истории человечества еще не было
Мы - первопроходцы
Я гордюся моим народом и президентом
Который Нэньку сравнил с публичной девкой
И ему за это яйца не оторвали
Молодца!!!!!
Тех,кто презирал родину
Отказывался ее защищать
И стал президентом
Очень интересно - страны и фамилии президентов, будь ласка!
Приведите примеры
Вы же пишете - ИХ МНОГО, этих примеров в истории
Ну хотя бы три примера ,будь ласка
В воюющей Венесуэле?
С кем она воевала ?
А якщо по суті - кухарка , яка "керує " державою - то це явище не нове .
Делаю это прямо
Это совсем не трудно
Написать - извините,я был неправ
Почему у нас все так боятся это сделать?
Начиная от общения в чате
И заканчивая первым лицом государства
Очень приятно встретить в чате культурного и благородного собеседника
Всех благ!
Порошенка, Вакарчука йневдовзі, вочевидь, під Зеленського" (закреслене і виділене в цій цитаті від автора - мої виправлення відповідно до правди) справді, т.зв. лідерські, то дуже потрібно, щоб партія Євросолідарність була справді ідеологічною, правоцентриського спрямування, незалежно від того, що її очолює успішний бізнесмен та політик П.Порошенко. Це потрібно хоча би тому, що практично припинила свою діяльність партія Рух (з її друзками, НРУ та УНП, до якого я належу досі), така сама правоцентриська партія. А розкололась вона саме тому, що на відміну від Консервативної партії Британії її голова (Руху, а саме Вячеслав Чорновіл), отримаши недовіру від колег на з'їзді, не погодився з нею та не віддав печатки та установчих документів партії в руки правонаступника. Ну, виявився зовсім не Борисом Джонсонюком, не лордом Камероном (ще один колишній прем'єр-лідер, щойно призначений міністр Foreign Office).Что он политик европейской формации
Он провел самые демократические выборы
На которых проиграл
И спокойно ушёл в оппозицию
Как это делают политики цивилизованного Запада
Ненависть украинцев к Порошенко объяснима
Украинцы ненавидят Порошенко
Потому что он был прав
А украинцы ошиблись
И разрушили этой ошибкой Украину и свою жизнь
И не хотят этого признать
Слабаки.....
А Порошенко сильный
Он многое пересмотрел в своей жизни
А главное - работает на интересы Украины
А мог бы валяться на пляже под пальмами
Как это делает пани Тимошенко,например