Ухилянти
Українці, які уникають мобілізаціі подібні до політиків, які уникають брати на себе відповідальність за мобілізацію.
І ті і інші ухилянти
Тільки от пересічні українці бояться за своє життя і цей страх є природним. А от політики не приймають відповідальні рішення, намагаючись знайти крайнього і тим підриваючи сам процес мобілізації, через жадобу до влади. І так поведінка викликає огиду. Це не гідно.
Бажання триматися подалі від війни для звичайної людини – це природньо. А от чіплятися за крісла і думати про рейтинги коли країна бореться за сам факт свого існування – схоже на збочення.
Через незвично добру економічну ситуацію як для стану війни звичайні українці опинились у теплій ванній, не подібній до звичайної ситуації під час війни, яка приносить зубожіння, голод і безробіття, наважатись перейти з яких до війська набагато простіше, ніж покинути комфортне життя мешканця мегаполіса 21 сторіччя, якому навіть світло в цьому році не виключають.
Тепла ванна політиків трошки інша. І бажання лишатися в ній понад усе не викликає розуміння. Викликає трошки інші почуття.
І коли політики, які мають бути лідерами, закликають громадян проявити відповідальність, то менше всього громадяни будуть схильні це робити, коли бачать безвідповідальних політиків.
І так, під час війни не буває приємних рішень. Не можна уникати рішень поганих. Дуже часто лідер обирає між поганим і дуже поганим рішенням. Тому і ніколи не виграють вибори після такого роду воєн. Не маленьких переможних, за а 2-3 тижні, а тих, що тривають роками, і виснажують країну і людей.
Мобілізація не популярна, але потрібна для самого виживання держави. І це рішення мають приймати ті, хто отримав від людей мандат довіри. Ті, хто є лідерами. А не гратися в гарячу картоплю, шукаючи, на кого скинути відповідальність.
А поки що, схоже, що лідерами себе називають одні, а дорослі і відповідальні рішення у цьому інфантильному оточені вимушені приймати зовсім інші. І нам ще пощастило, що у цій кімнаті є дорослі.
І рейтинг вови ползе вниз але не так швидко. поки що так. Нажаль.
Чоловіки в України є і їх багато.
Тут головне завдання для військових і цивільних рекрутерів - допомогти зробити військовозобов'язаному перший крок - вийти із зони комфорту повсякденного життя й почати свій шлях воїна.
Бо далі головними мотиваторами гідної служби у війську є самі військові колективи.
А після півроку участі у бойових діях мотивацією повертатись до своїх навіть після госпіталю й залишатись далі у фронтовому дискомфорті буде неприйнятність однієї лише думки "запечатати гімном" все попереднє достоїнство на війні слабодухістю латентного дезертира.
Адже, врешті, це цікаво - видається шанс перевтілитись із "торговця" у "воїни".
Звісно, якщо Ви не з іншої "касти", тієї що ще нижче.
З тих пір у Вас, вочевидь, і виробився рвотний рефлекс на такі колективи, де підлабузники і нікчеми наділялись владою командувати.
А якщо і на роботі були начальники-самодури, або дебільні родичі власника/керівника компанії, яким приходилось догоджати щоби нормально працювати, то й першим ділом ставало питання про опанування статусності "сам собі начальник".
Але є інші колективи, до яких поняття "стадо" недоречне: це спортивні клуби у таких видах спорту, що передбачають двоборства, де цінуються індивідуальні сили, техніки і вміння саме долати аналогічні у суперника, а не змагатись із часом чи думкою судей у балах.
Військові колективи чимсь нагадують такі бійцівські клуби і секції, де твій тренер/командир має бути авторитетом у всьому.