Про подвійні стандарти

"Подвійні стандарти! Журналісти стежать за фігурантами своїх розслідувань, а чому тоді фігурантам не можна?".

Теза, яку розкручують ось вже добу. При чому, навіть деякі адекватні люди. Тому спробую пояснити.

1. Журналісти-розслідувачі публікують те, що становить суспільний інтерес: ознаки корупції, політичних домовленостей, порушень прав людини. Будь-що з цього. Так вже сталося, що мені довелося, наприклад, відслухати сотні годин розмов з кабінету судді Павла Вовка. Чи були там "цікаві" розмови з членами його родини? Так. І багато. Але жодна з них не увійшла в розслідування. Бо це приватне. Або під час підготовки матеріалу про статки колишнього начальника одеської поліції ми також зняли кадри його "домашньої" вечірки на подвірʼї таунхаусу. Чи опублікували ми їх? Ні. Бо наявність дорогого майна — це суспільно важлива інформація, а пʼяний генерал — ні. Відчуваєте різницю?

2. Журналісти стежать за фігурантами в публічних місцях. Подвірʼя та літні майданчики ресторанів, заміських комплексів, території урядових будівель тощо. Готельний номер не є публічним місцем. Умовно, коли йдете за хлібом, ви ж допускаєте, що можете потрапити на камери спостереження або в обʼєктив випадкового фотографа? Очевидно, так. Чи допускаєте ви цю ймовірність в себе вдома чи в номері готелю?

3. Журналісти знімають своїх фігурантів дозволеними засобами фіксації — звичайними камерами або телефонами. Або використовують записи з камер зовнішнього спостереження. Приховані камери заборонені в Україні і їх можуть використовувати лише правоохоронці в межах офіційних розслідувань. Чесно, я не знаю жодного журналіста-розслідувача, який би вмонтував камери в спальні своїх фігурантів)

4. І останнє. Журналісти підписують розслідування власним імʼям. І відповідають за це розслідування своєю репутацію. Це дозволяє фігуранту, наприклад, звернутися з позовом в суд або вести публічну дискусію з автором. До кого мають звертатися зараз співробітники Бігус.Інфо?