Бути суспільством чи натовпом

Був я оце у відрядженні в штаб нашого оперативного командування. Ця штука у нас дика рідкість, тому з радістю залишив за плечима рідний бімбас та чкурнув. Звісно, що цю можливість використав в тому числі і для того, щоб трошки побути з сім'єю.

Пішли з родиною в торгівельний центр, вигугляти дитинча в дитячій зоні. Зайшли в один з нових великих, я коли останній раз був в Києві то він ще добудовувався, там шикарний майже лунапарк всередині.

Тільки віддали аніматорам - повітряна тривога. Всіх дітей виводять. Забрали, спустились вниз до паркінгу, посиділи там з годинку, відміна тривоги. Знову пішли в дитячу зону - знову тривога. Плюнули та і поїхали додому.

Але мова не про те. Я ніколи не був в укритті з цивільними. Якщо чесно, я взагалі лише декілька разів за велику війну взагалі був в укритті - ми завжди або і так у підвалах, або байдуже. У мене навіть немає сповіщень, і я шокований як всі навкруги розбираються які там мігі куди летять, якими ракетами стріляють і так далі. Фраза моєї мами що "дозаправщик ще не взлетів" взагалі ввела мене в ступор.

І тому я вперше з великою масою народу опинився в типу бомбосховищі. І це запаяло мене в йобаний жєсточайший пєтєсєрє.

Шокує буденність. Люди просто туплять в телефони, хавають якісь снеки з сумок, дістають заздалегідь приготовлені простирадла щоб на них сидіти. З цим ще можна змиритись. Але діти....

Діти не плачуть. Вони бігають в ігровій зоні, лазять по канатам, ганяються за аніматорами - і тут сирена, тривога, голос каже що все закривається. Дітей виводять, їх забирають батьки і уводять від гри в якісь підвали, паркінги, ще кудись....де треба тупо сидіти і чекати.

І вони не плачуть. Вони слухняно тимчакують за дорослими. Це їх життя, воно таке. Навіть крик матері з вікна у двір що треба йти додому викликав в моєму дитинстві грустішку. Тут - це частина їх маленького життя, в якому дехто з них вже половину його знає - будь-яка гра, активність, навчання чи перегляд фільму може бути грубо припинений росіянами, які летять їх вбити.

Я стояв у натовпі, дивився на дітей та їх батьків, і серце моє щемила страшна несправедливість від кончених упизднів, які будучи не в силах впоратись з українським солдатом мстяться його рідним.

А ще, я просто не розумію, як можна не хотіти припинити це особисто і наїбнути їх. Я не розумію, які ще ТЦК, облави на вулицях, повістки та решта репресивних заходів мобілізації потрібні чоловікові, який хоча б раз бачив свою жінку і дитину в сраному підвалі, щоб розізлитись та нарешті скинути з себе оцей сонний наліт цивілізованості, та відчути те, що він має відчути - страх, лють та ненависть, що перетворюється в дію, в лезо, в спис, в кулю, в ракету, в біг по грязюці назустріч уйобакам, в банку тушонки на складі, в відремонтовану мотолигу, в снаряд, сотий, тисячний, який зриває нігті на синіх пальцях, в пилюку цеху, в екран ноутбуку з йобаними табличками, в екран стріму на ксп, та навіть в паперову алфавітку, яка заповнюється заспаними очима, сука, та в ЩО ЗАВГОДНО що може зашкодити цим уєбанам, вбити їх, відкинути, нарешті нагодувати кровью по самі ніздрі і дотягнутись нарешті до ЇХ дружин, до ЇХ дітей, щоб ніколи більше, щоб на підкорку, щоб на генетичному рівні, щоб на найближчі сто років ця ідея не приходила в бошки їх виживших.

Що ж за хєрня відбувається навкруги, і як нам всім нарешті почати відчувати себе суспільством, яке випрацьовує одні правила гри для всіх, а не просто натовпом людей, які живуть на одній території.