Пастка перемоги

Ми всі щиро прагнемо перемоги над російським агресором. І не просто перемоги, а безумовної капітуляції орди: парад ЗСУ в Севастополі, путін – на лаві підсудних у Гаазі, а замість РФ – з десяток-півтора новостворених національних держав. Хіба це не найбільша мрія українців в останні два з половиною роки? Хіба не цього вимагає справедливість? Хіба будь-яке інше завершення війни може гарантувати Україні тривкий мир і тривалий розвиток?

Але в цьому безумовно справедливому і бажаному (але малоймовірному на сьогодні) сценарії є одна велика небезпека. Наша перемога законсервує чинну недолугу та неефективну системи влади в Україні. Перетворить переможців на ідолів, яких не судять. Змусить нас закрити очі на всі злочини та прорахунки, які влада скоїла в перебігу підготовки і ведення цієї війни. І знищить всі стимули до радикальних змін у країні. Мовляв, якщо ми перемогли путінську росію, наша система найкраща, найефективніша і не потребує будь-яких серйозних змін.

Не вірите – згадайте СРСР. Усі послаблення та поступки народу часів Другої світової були згорнуті впродовж другої половини 1940-х років. Терор знову став способом державного управління. "Браття і сестри", яких Сталін кликав захищати батьківщину на початку великої війни, знову стали "товарищами". Символом відкату став вірш "Любіть Україну" Володимира Сосюри, написаний 1944 року, ставший справді народним після війни, але заборонений 1951-го після статті Андрія Малишка "За ідейну чистоту літератури проти націоналістичних рецидивів".

Так, серед переможців була і Америка. Але їй дуже поталанило: Велика депресія спонукала США до радикальних перетворень напередодні великої війни. Реформи Рузвельта 1930-х заклали фундамент перемоги Штатів у війні та її процвітання у повоєнний час. Доля інших переможців була далеко не такою райдужною. Згадайте приміром переможця Мао в Китаї...

Я відверто боюсь, аби ми не забронзовіли через перемогу. Більше я напевно боюсь тільки тотального програшу України, який загрожуватиме самому існуванню української нації. Втім буду відвертим: я наразі не бачу, як путін може завоювати Україну – хіба що вона вибухне зсередини, порине у братовбивчу війну та руїну (як це не раз траплялося у нашій історії) – і нарешті "русский мир" прийде рятувати нас від нас самих.

Тому наважусь на крамольну думку: наразі вистояти, зберегти державність та збільшити субʼєктність без остаточної перемоги над ворогом для нас корисніше та перспективніше, аніж вщент розгромити орду. Тимчасово окуповані території, непокарана росія та загроза нового етапу війни не дасть нам почивати на лаврах, але натомість спонукатиме до прискореного розвитку: змінюйся або помри. Війна, в якій ми вистояли, але не перемогли, здатна стати драйвером радикальних перетворень в країні. Без яких наша остаточна поразка – лише питання часу.

Тому найперспективніше нам вийти з цього етапу російсько-української війни пораненими, але не вбитими. Непереможеними, але й не переможцями. Субʼєктними, але з (тимчасово) обкраяною територією. Це породить відчуття, що так жити далі не можна і запит на фундаментальні зміни. Не на рівні чергової ротації лідера та його почту, а на рівні зміни глибинних підвалин нашої порочної системи. Невиграна війна ятритиме наші рани, з болю яких народжуватиметься запит та імпульс для радикальних перетворень. Перетоврень, на які конче потребує Україна.

Північний Вʼєтнам виграв свою війну. Південна Корея – ні. Під час воєн це були схожі бідні аграрні країни на периферії цивілізації. Сьогодні вони різняться радикально. Зокрема і тому, що Вʼєтнам потрапив у пастку перемоги, а Південна Корея, не вигравши війну, отримала імпульс до докоріннх змін, який дав їй можливість виграти майбутнє...