Чому угода про копалини - це традиційна американська дипломатія?

Угода з США щодо спільної експлуатації корисних копалин стратегічно вигідна для України, питання можуть бути тільки у деталях, для цього й існує дипломатія. Подібні угоди президенти США укладали із союзниками і раніше.

Найвідоміша угода - "дестроєри в обмін на бази" у 1940 році, яка відбулась між США та Великою Британією. Ці країни максимально близькі та споріднені, і вони воювали як союзники у Першій світовій війни, але у Другу світову США вступили тільки через два роки і тільки після нападу Японії та оголошення війни Німеччиною, оскільки сильні ізоляціоністські настрої у американскьому суспільстві не давали можливості президенту Рузвельту надавати допомогу іншим чином.

Цю угоду описує у своїх мемуарах прем'єр-міністр Британії Вінстон Черчилль. 15 травня 1940-го Черчілль звернувся до президента США Рузвельта з проханням передати Британії 50 старих кораблів класу дестроєр:

"У Вашингтоні ми отримали пропозицію про передачу нам 50 старих американских дестроєрів в обмін на кілька баз на Вест-Індських та Бермудських островах. Звичайно, не було ніякого порівняння між внутрішньою цінністю цих малоефективних кораблів та стратегічною безпекою, яку отримували США у вигляді баз. Однак загроза вторгнення робила нашу потребу невідкладною. Ми вірили, як і завжди, що існування Англії пов'язано з існуванням США, тому я та мої колеги вважали, що перебування цих баз в руках американців було б очевидною перевагою. Тому я не розглядав це питання з вузько англійської точки зору.

Була ще одна більш вагома причина, ніж наша потреба у дестроєрах. Передача Великій Британії 50 американських військових кораблів була явно не нейтральним кроком з боку США. З точки зору усіх історичних понять це могло слугувати для німецького уряду виправданням, щоб оголосили США війну. Передача дестроєрів, безумовно, наблизила США до нас та до війни, цей крок став одним з перших у довгому ланцюжку все менш та менш нейтральних дій, які зробили нам виключну послугу.

Президент, якому доводилось рахуватись із конгрессом, був, звичайно, вимушений представляти цю угоду як надзвичайно вигідну справу.

Думка про здачу в оренду якоїсь частини цих історичних територій викликала велике занепокоєння серед парламентарів та уряду, і якби це питання було представлене як звичайний розпродаж британських володінь в обмін на 50 дестроєрів, це б викликало сильний спротив. Ось чому я намагався пояснити цю угоду високими міркуваннями, на що мав повне право, тому що вона підтримувала спільні інтереси англомовних країн.

Так ми отримали 50 американскьих дестроєрів. Ми надали США в оренду на 99 років військово-повітряні та військово-морські бази у Вест-Індії та на Ньюфаундленді. Все це я розглядав як паралельні кроки та жести доброї волі. Президент вирішив більш прийнятним представити це конгресу як дещо цілісне. Ніхто не суперечив один одному, і обидві країни були задоволені. Наслідки від цього для Європи виявились дуже значні".

Дестроєри зіграли важливу роль у війні, у яку нарешті вступили США. Більшість цих баз були повернуті Британії задовго до кінця терміну оренди у 40-50-х роках. Останні дві бази США закрили у 90-х, тобто значно швидше, ніж це передбачалось угодою, яка була тільки дипломатичним маневром для більш щільного залучення США у війну.

Отже, залучення до розробки корисних копалин в Україні США та Євросоюзу також для України стратегічно важливе та необхідне.