Як тепер бути?

Вчора прийшла звістка, що загинула М., ФПВішниця з синім волоссям з нашої подольскої тусівки. Вона служила в ДШВ, пройшла Курську кампанію, але не пройшла цього разу Покровський напрям — в Мечникова її довезли ще живою, але порятувати не змогли.

В моїй пам’яті смерть на війні робить дівчат невимовно прекрасними, але і без вчорашньої звістки вона була по-своєму дуже красивою, худа і висока, з оцим фарбованим волоссям, у смішній кугурумі або в панамі з котячими вухами.

Щось страшенно неправильне є у тому, що гинуть на фронті дівчата, щось по-особливому неправильне — що гинуть стрункі й високі, щось винятково неприродне — що гинуть дівчата з синім волоссям.

Утім, я цього очікував. Чи то це вже сформована роками чуйка, чи то просто комбінація ФПВ+ДШВ+Курськ була підставою. Щоразу це було полегшенням, коли ми перетиналися на Подолі, і бачив її живою, або зустрічав у чатах збір для неї. Щоразу я просто казав їй, що радий її бачити, та й усе. Якось незручно з людиною в невимушеній розмові на Подолі торкатися передчуття її смерті, якось безглуздо з красивою дівчиною обговорювати її майбутню загибель.

Як тепер бути? Як дивитися на красивих дівчат і не згадувати тих, що пішли?

Вічна пам’ять Катерині.