Ми не маємо права впасти, поки вони стоять

Нас бомблять щодня. Ракети, шахеди, вибухи серед ночі стали буденністю. Ми живемо на уламках спокою. Спимо уривками. Прокидаємось від сирен. Вмикаємо новини, де знову втрати.

Ми знесилені. Ми здерті до крові. Але — ми стоїмо. Бо ми — тил. А тил не має права здатись. Усім важко. Але хлопцям в окопах — в тисячу разів важче. У них нема «не можу». Нема вихідних. Нема затишшя. Вони стоять — під градом, під мінами, під болем.

Ми маємо тримати стрій. Не для галочки. Не для вигляду. А для життя. Кожен — на своєму місці. Виробник — шиє. Волонтер — тягне. Людина — донатить. Мама — виховує дитину, яка знає, за що боремось. Бізнес — працює попри все. Нам боляче — але ми живі. Ми втомлені — але не мертві. Ми не спимо — але ми в строю.

Допомагайте ЗСУ! Не зупиняйтесь. Не чекайте зручного моменту. Зараз — момент. Бо війна не чекає. Не шукайте виправдань — шукайте, кому допомогти.

Ви маєте право втомитись. Але не маєте права зламатися. Ви можете плакати. Але не можете зникнути. Ви можете кричати. Але не можете зрадити тих, хто тримає нашу землю.

 Піклуйтесь про себе. Бо потрібні живі. Потрібні сильні. Потрібні незламні.

Ми — армія. Хтось зі зброєю, хтось — з серцем. І ми мусимо вистояти. Для тих, хто вже не з нами. І для тих, хто ще народиться у вільній країні.

Тримай стрій, українцю. Зараз — саме той момент, коли вирішується все.