Українці 18-22 в Німеччині: що чекає по той бік кордону

В Україні вже відчули наслідки масового виїзду хлопців віком 18-22 роки: хтось сумує за улюбленим баристою, комусь побільшало роботи через звільнення молодих колег, у когось впали продажі товарів, які зазвичай купляє молодь.

Цей текст - це спроба показати іншу перспективу: реалії, з якими стикаються біженці в ФРН. Бо скласти валізу та перейти кордон - це тільки початок довгого і складного шляху. Можливо, ця інформація хоч комусь допоможе позбавитися ілюзій щодо солодкого європейського життя, та прийняти поінформоване рішення.

За останні два місяці в Німеччині спостерігається значний наплив юнаків віком 18-22 років. Загалом за вересень майже 19 000 нових біженців прибули до Німеччини, більшість з них – молоді люди. Для порівняння, в інші місяці року динаміка була 8-12 000 новоприбулих на місяць. У жовтні за прихистком зверталися 1400-1800 молодих людей на тиждень. Табір у Мюнхені навіть тимчасово закрили, бо не могли впоратися з таким трафіком.

Особисто мене дуже тригерить те, що через черги молодих здорових хлопців важко пробитися тим, хто дійсно потребує допомоги, більш вразливим категоріям біженців. Я модератор великої групи ЯНКА ГЕРМАНКА, де левову частку складають біженці. Зараз нас вже майже 100 000 в групі: цього недостатньо для якісної соціології, але вистачає, щоб вловити тренди. Нам в групу регулярно пишуть мешканці Покровська, Запоріжжя, Херсона, які хочуть виїхати як біженці. Сьогодні до нас звернулася онкохвора пані з Харкова, яка шукає можливості виїхати і отримати лікування. Але наразі в усіх таборах первинного прийому не проштовхнутися, лише первинна реєстрація може зайняти 2-3 місяці, тобто до моменту, коли у людини буде медична страховка та виплати, доведеться жити за свій кошт. Табори переповнені, і деякі закриваються. Тому я чесно відповіла їй, що ніхто не може гарантувати, що вона скоро розпочне своє лікування.

Нездійсненні сподівання та сувора реальність

Німецька соціальна система вже тріщить по швах. Якщо раніше соціально-демографічна палітра українських біженців була більш різноманітною, що дозволяло якось всіх розподіляти – пенсіонерів по невеличким містам, мам з дітьми приблизно туди, де є школи чи садочки – то зараз ніхто не розуміє, що одномоментно робити з цією молодою когортою. Їх треба десь поселити, дати виплати, відправити на курси німецької, хоч чомусь навчити.

Юнаки дезорієнтовані, погано уявляють собі життя за кордоном, і тим більше життя біженця. Типова ситуація: батьки відправляють сина в Німеччину до родичів і знайомих, як посилку, в надії, що якось воно буде. Або просто перекидають як валізу, через кордон, в невідомість. Але далі вони потрапляють в безжальні жорна системи, яка розподіляє туди, де є місця, а не туди, де живе дядько, бо після 18 років це вже доросла окрема людина. І не туди, куди хочеться. В результаті хлопці потрапляють в табори, гуртожитки, стикаються з німецькою бюрократією.

Особливим попитом серед молоді користується Мюнхен: одне з найдорожчих і найменш придатних для біженців міст. Зараз хлопців розпихують по гуртожитках, часто з сирійцями та афганцями, селять по 4-5 осіб різних національностей в одну кімнату. Українські мами, які керують процесом дистанційно, б'ють на сполох: "Поселили сина в одній кімнаті з дорослими турками чи сирійцями, там цілими днями і ночами тусовка, хлопець в шоці – він не так уявляв собі життя в Німеччині". А зробити нічого не можна. Койкомісце в гуртожитку коштує 25 євро на тиждень, вайфай – 4 євро. Плати або виїзди: шукай житло по всій землі, проходь всі кола бюрократичних випробувань – міграційна, джобцентр, страхова, пошук житла, запис на курси німецької. Ні мами, ні юнаки не були готові до такого.

Виклики для молоді та системи

І найголовніший виклик: що їм далі робити в чужій країні без мови, нормальної освіти, да просто навичок виживання, самонавчання, адаптації? Їхній підлітковий вік прийшовся на ковід та війну, рівень шкільних знань не витримує конкуренції. Українські молоді хлопці за невеличким винятком не дуже пристосовані до побуту, життя в цілому, а до біженського життя за кордоном і поготів. Добре, якщо знають хоча б англійську. Ну і щодо освіти: вочевидь, раніше вони не планували вчитися за кордоном. Інакше вже виїхали би за попередні роки, коли їм було відповідно 14-17. І родини їхні не виїхали в основному, бо юнаки їдуть самі, батьки лишаються вдома. Якщо не готувався до еміграції – великий ризик поневірятися роками на соціальному дні.

Німеччина зараз згортає обʼєми надання допомоги, а значить будуть менші виплати, менше можливостей вивчити мову і отримати освіту. Через внутрішню політику, через економічні труднощі водночас зростає безробіття. Куди підуть всі ці малозабезпечені, малоосвічені юнаки?

На курси німецької, які оплачує держава, зараз черга по 4-6 місяців. Без мови їм нема чого тут робити. Багато хто сходу заявляє – я хочу працювати! Але без мови це буде геть низькооплачувана і нестабільна праця, типу розкладати коробки в супермаркеті. Дехто з амбіціями – хочу отримати освіту! Це дуже похвально, але це час та гроші. Для вищої освіти потрібен високий рівень мови та знань, німецький абітур (13 класів) або штудієнколлег для укр випускників 10-11 класів. Нереально для 90% біженців, ще й тому, що держава не платить соціальну допомогу студентам, оскільки вони недоступні для ринку праці. Все за свій рахунок чи рахунок батьків. Професійна освіта, аналог наших ПТУ – це був би оптимальний варіант для тих, хто хоче швидко стати на ноги. Але і тут німці ставлять перешкоди: рівень мови не набагато менший ніж для універу, самостійно треба шукати місце роботи і навчання, попит на таку освіту перевищує пропозицію. До того ж вихідці з пост-радянських країн історично марять вищою освітою і навіть чути не хочуть, що є альтернатива.

Я спостерігаю четвертий рік за різними робочими та освітніми траєкторіями біженців. Німці самі ускладнюють собі життя надмірною зарегульованістю: часто навіть людина з українським дипломом і досвідом роботи за фахом має ще пройти німецьке навчання, плюс в багатьох сферах високі вимоги щодо знання мови. Дехто тільки зараз довчив мову за 2-3 роки і шукає роботу або німецьке навчання. Ну і теперішня ситуація на ринку праці така, що навіть кваліфіковані працівники з вищою освітою не можуть знайти роботу. То які перспективи у молоді без освіти і мови?

Наслідки та майбутні перспективи

Всі німецькі ЗМІ за останні 3 місяці одночасно піднімають це питання, і багато навіть проукраїнських політиків стали вголос говорити: зупиніть цей потік. Пересічні німці також насторожі: зараз тривають суспільні дискусії щодо служби в німецькій армії, і тут навколо просто навала українського молодняка, який відверто каже – армія це не для мене. Це дуже демотивує і без того не дуже "воїнственно" налаштованих німців.

Боюся, це нетривіальне рішення української влади ще більше налаштує європейських партнерів до рішучих кроків стосовно українських чоловіків. Вже навіть притомні політики, а не завзяті популісти, піднімають питання, що українські чоловіки повинні їхати захищати країну, а не перевантажувати соціальну систему. А тим часом за Україну воюють 45-55-річні батьки тих новоспечених молодих біженців. І питання, чи повернуться ці молодики батькам на заміну, залишається відкритим.

Є ще дуже нішева думка, яка втім теж має своїх прихильників: що приплив української молоді позитивно вплине на демографічну ситуацію в старіючій ФРН. Але ж суть не стільки в самому факті наявності на певній території молодих людей, скільки в їхній економічній цінності. Поки виглядає так, що українські хлопці найближчі роки стануть тягарем для Німеччини. Або повернуться назад додому чи поїдуть шукати кращої долі там, де легше вивчити мову і не треба 3 роки вчитися на продавця чи санітара.