Біле пальтішко

Ще коли я був журналістом, до війська, мене постійно питали, чому я не спробував перейти в набагато більш прибуткову сферу прес-секретарства чи медіа-радника.

Відверто - разочок навіть спробував.

І це був чи не найгірший досвід мого життя довжиною в кілька місяців. Про який досі не можу згадувати без здригання.

Коли тобі треба не стільки займатися реальною роботою, скільки постійними інтригами, склоками, видавлюванням конкурентів, вимірюванням, хто й на яку відстань, окрім тебе, наблизився до "тіла" шефа й всім позосталим вилизуванням дупи сановного господаря.

А без цього ти приречений. Нуль шансів втриматися й бути успішним. В українській політиці, за дуже рідкісним виключенням, заведено саме так. Особистий прес-секретар - це не стільки про пресу, скільки про секретар. В найгіршому сенсі "подай-принеси-підбери-почухай тут".

Я це все до чого.

Відверто, Юлєчка Мєндєль зі своїми одкровеннями над неостиглим ще політичним трупом свого колишнього шефа, якому вона тільки-що в задній прохід не заглядала, коли було треба (хоча хтозна), виглядає ще більш огидною за цього екс-шефа. І ще побачимо, чи трупом.

Хоча, в принципі, це особини одного порядку. З одним modus operandi, стратегією просування по життю та методами. Не дивно, що вони не спрацювались. Дві секретутки не поділили один об'єкт для паразитування.

Але оце бажання вдягти на себе біле пальтішко і, грайливо качаючи ніжкою, заявити "а я тут нє прі чьом", паралельно накидаючи лайна на того, з ким по яснам довбився - це щось настільки невимовно огидне...