Біле пальтішко
Ще коли я був журналістом, до війська, мене постійно питали, чому я не спробував перейти в набагато більш прибуткову сферу прес-секретарства чи медіа-радника.
Відверто - разочок навіть спробував.
І це був чи не найгірший досвід мого життя довжиною в кілька місяців. Про який досі не можу згадувати без здригання.
Коли тобі треба не стільки займатися реальною роботою, скільки постійними інтригами, склоками, видавлюванням конкурентів, вимірюванням, хто й на яку відстань, окрім тебе, наблизився до "тіла" шефа й всім позосталим вилизуванням дупи сановного господаря.
А без цього ти приречений. Нуль шансів втриматися й бути успішним. В українській політиці, за дуже рідкісним виключенням, заведено саме так. Особистий прес-секретар - це не стільки про пресу, скільки про секретар. В найгіршому сенсі "подай-принеси-підбери-почухай тут".
Я це все до чого.
Відверто, Юлєчка Мєндєль зі своїми одкровеннями над неостиглим ще політичним трупом свого колишнього шефа, якому вона тільки-що в задній прохід не заглядала, коли було треба (хоча хтозна), виглядає ще більш огидною за цього екс-шефа. І ще побачимо, чи трупом.
Хоча, в принципі, це особини одного порядку. З одним modus operandi, стратегією просування по життю та методами. Не дивно, що вони не спрацювались. Дві секретутки не поділили один об'єкт для паразитування.
Але оце бажання вдягти на себе біле пальтішко і, грайливо качаючи ніжкою, заявити "а я тут нє прі чьом", паралельно накидаючи лайна на того, з ким по яснам довбився - це щось настільки невимовно огидне...
. Є в нас така категорія ,яких я називаю "аккаунти в пікселі". Вони постійно щось пишуть, шось репостять, записують відео ,як вони тяжко воюють. По суті гарно зрежєсоване шоу для лохів. Вони вправно сруть цілими днями довбойобам в мізки. Вони створюють нібито думку всіх військових. Хоча по суті є штатними пропагандистами і напишуть все що їм скаже командування, аби тільки не опинитися в норі на нулі.
Тож зараз вони працюють на повну,бо як тільки замовкнуть гармати, вони виявляються не потрібними. Не буде ефірів, слави, бабла, безкарності, відчуття що ти еліта,що ти можеш безкарно принижувати інших.
То як відрізнити дійсно бойового солдата,від медійної *****. Та дуже просто ті хто реально воюють на 95 відсотків не ведуть соціальні мережі. Бо просто знайобані так,що на це просто немає часу ті сил. Єдина що хочуть ці хлопці,що б їх залишили в спокої, дали помитися,поїсти і виспатися. Вони не виставляють фото і не записують відео в формі зі зброєю в споряджені,бо це для цих людей це асоціації з смертю, кров'ю і болотом смердючих бліндажів. Це ж логічно. То ж ще раз повторюю тезу, воювати і служити - це дві великі різниці.
Добраніч.