Булгаков поза чарами юності

Чесно кажучи, тяжко повірити, що ми знову обговорюємо Булгакова. Мені здається, що люди, отруєні чарами "київського генія", його Города, просто читали тексти Булгакова десь на другому курсі універу, років 20-30 тому, ще не розуміючи, якого неймовірного класу і якості може бути література.

В юності така проза справді може зачарувати, але перечитайте його тексти зараз. От перечитайте знову досвідченим, зрілим оком, навіть поза політичним контекстом, просто перечитайте і чесно скажіть собі, де стоїть такий письменник порівняно з його сучасниками – Йозефом Ротом, Кафкою, Томасом Манном, Бруно Шульцем чи Джойсом. Булгаков – середняк з-поміж ними, і був би взагалі невидимим, якби імперія не зробила його частиною свого міфу і не просувала його десятиліттями.

Я розумію, як тяжко вириватися зі звичної матриці імперської освіти чи з гумусу російської культури, особливо, якщо не знати української чи світової. 

Але от просто погляньте сьогоднішніми очима на епізод у "Белой гвардии", де Ніколка Турбін іде Києвом 19 грудня 1918 року і бачить, як кияни на Софійській площі вітають українську армію – військо Директорії, яке входить до міста, а у Софії службу правлять українською мовою. Для Ніколкі це екзистенційний жах, руйнування його світу, вселенська катастрофа, як і для Булгакова. Булгаков не приховує цього, він пише емоційно насильнішу частину роману, у якій усе тремтить, сочиться ненавистю.

Нижче лишу цей уривок (скорочений). Мені здається, він важливіший і сильніший за "кота", "кита", "гнусный украинский язык", тощо. Бо цього страшного тексту, булгаківського відчуття апокаліпсису від руйнування імперії достатньо, щоб відчути власну гідність і нарешті перестати сприймати себе, своє місто очима колонізатора.

"То не серая туча со змеиным брюхом разливается по городу, то не бурые, мутные реки текут по старым улицам — то сила Петлюры несметная на площадь старой Софии идет на парад…

В синих жупанах, в смушковых, лихо заломленных шапках с синими верхами, шли галичане. Два двуцветных прапора, наклоненных меж обнаженными шашками, плыли следом за густым трубным оркестром, а за прапорами, мерно давя хрустальный снег, молодецки гремели ряды, одетые в добротное, хоть немецкое сукно. ….Несчитанной силой шли серые обшарпанные полки сечевых стрельцов. Шли курени гайдамаков, пеших...

… Толстый, веселый, как шар, Болботун катил впереди куреня, подставив морозу блестящий в сале низкий лоб и пухлые радостные щеки… "Бо старшины з нами,

З нами, як з братами!" — разливаясь, на рыси пели и прыгали лихие гайдамаки, и трепались цветные оселедцы.

Трепля простреленным желто-блакитным знаменем, гремя гармоникой, прокатил полк черного, остроусого, на громадной лошади, полковника Козыря-Лешко. …За Козырем пришел лихой.черноморский конный курень имени гетмана Мазепы. Имя славного гетмана, едва не погубившего императора Петра под Полтавой, золотистыми буквами сверкало на голубом шелке.

Софийский тяжелый колокол на главной колокольне гудел, стараясь покрыть всю эту страшную, вопящую кутерьму. Маленькие колокола тявкали, заливаясь, без ладу и складу, вперебой, точно сатана влез на колокольню, сам дьявол в рясе и, забавляясь, поднимал гвалт...

Совершенно внезапно лопнул в прорезе между куполами серый фон, и показалось в мутной мгле внезапное солнце. Было оно так велико, как никогда еще никто на Украине не видал, и совершенно красно, как чистая кровь. От шара, с трудом сияющего сквозь завесу облаков, мерно и далеко протянулись полосы запекшейся крови и сукровицы. Солнце окрасило в кровь главный купол Софии, а на площадь от него легла странная тень, так что стал в этой тени Богдан фиолетовым, а толпа мятущегося народа еще чернее, еще гуще, еще смятеннее".