Кого я не поважаю…

Я підтримала пост Яроша про повагу до ключових військово-політичних персон часів "повномаштабки". Бо знаю, що таке атаманщина, яка знищила чеченський супротив "рашці". Тим паче, що насправді є за що поважати.

А тепер я напишу, кого я не поважаю.

Я не поважаю професійні ЗМІ і професійні громадські організації. Є виключення. Але в своїй масі не поважаю. Уточню, професійні це, коли не на ідеї і ентузіазмі особистостей, а коли на гарантованих зарплатах. Якщо йдеться про ГО маються на увазі зокрема "грантожерські", "пінчуковські" організації, які давно в Україні є єдиною сектою без внутрішньої конкуренції.

Зневажаю, бо сама була журналістом, представником громадянського суспільства ( не на зарплаті), ветераном всіх Майданів, вірила в чесні і чисті помисли, знаю яку величезну владу мають суспільні рупори в Україні. Бачила, як вони міняли історію, коли їх представники йшли проти системи, жертвуючи собою. Завдяки їм, завдяки перемогам Майданів і збільшення ролі громадянського суспільства в Україні так звана "громадскість" отримала надзвичайно великий вплив на всі справи в Україні. Але дивна ситуація, здавалось би ось вона очікувана демократія, однак можливо велика реальна влада "скурвила" цю так звану "громадскість" на зарплатах та їх лідерів, бо останні 10 років я стала свідком системної шкоди державі Україна від їх діяльності, бездіяльності і просто космічної безвідповідальності. А професійна журнастика всі ці 10 років цю безвідповідальність не помічала, а шкідливу діяльність облизувала і виціловувала.

Зневажаю. Головне за дві речі.

• 1. Після нападу Рашки в 2014 році не від ЗМІ ні від ГО всі роки до повномаштабки не було підтримки в усіх важливих справах нарощення боєздатності. Головним посилом до українців від них завжди було одне: "війна це бізнес на крові". Хіба не так? Хіба не тому, українці втомилися від війни, і посил Зеленського "просто перестати стріляти" і "зійтися посередині" знайшов таку підтримку в суспільстві.
• 2. Після світового вибуху ролі соцмереж в інформаційному професійні лідери громадської думки стрибнули в загальну течію "хайпу". Професійні ЗМІ і ГО не взяли на себе невдячну, але відповідальну і шляхетну, націлену на майбутнє роль пояснювати суспільству, що не все золото, що блищить. Державні інтереси, етичні норми все пало до ніг кричущого заголовку, хайпу на скандалі. Справа навіть не в проплачених матеріалах і мітингах, справа в тому, що професійний, незалежний сектор не встояв перед лайками. І зараз вже ніхто, нічому не вірить, авторитети зруйновані, цінності замінені тваринними інстинктами.

Хіба не так?

А тепер пройдуся по конкретним зрадам сучасних буремних часів ери-великої війни.

1. Вибрати Президентом Зеленського це ще було нормально для країни. Катастрофічно було вибрати "моновладу". Однак професійні ЗМІ і ГО не стали пояснювати суспільству елементарні речі, що вкрай важливо зберегти конкуренцію еліт у владі виборами в парламент і формуванням незалежного уряду. Навіть "грантожерські" організації, які фінансувалися демократичними інститутами гучно вітали та сприяли встановлення єдиновладдя в країні.

2. Програма виробництва "Нептунів" (і всього іншого оборонного) закривалися одна за одним напередодні повномаштабки, танковий батальйон, який ще в 2014 створили для охорони білоруського кордону був розформований і ніхто не кричав. Ніхто з тої галасливої громадскості і впливових ЗМІ не кричав, коли ми протягом 3 років регресували в оборонці.

3. З 2019 року українська "атомка" знищувалася Російською федерацією її агентами Деркачем,Галущенком і всіякими заробітчанами типу Міндича -і всіх все влаштовувало, ніхто не кричав. А зараз тема стала популярна? Пізно. Якби вона стала популярна в ЗМІ і в суспільному просторі в 19-22, то і війни би не було.

4. Коли закрили мовлення "Прямого", "П’ятого" і "Експресо" журналісти всієї країни повинні були підти на страйк і відстояти професію. Це було в інтересах журналістики, як такої. Цього не сталося, професійна журналістика в країні здохла.

5. Серед представників мас-медіа і громадських активістів, тільки люди у яких відсутнє аналітичне, критичне мисленням могли не усвідомлювати загрозу повномаштабної війни і наступ на Київ. Однак ні журналістський, ні громадський сектор не примусили владу організувати хоча б оборону Києва, хоча б замінувати мости через Тетерів.

Я пам’ятаю, що коли я з цим виступала в студіях мене намагалися показати "дурочкою". До речі, переконана, якби суспільство примусило владу підготуватися хоча би до оборони Києва, війни би не було.

6. Я не поважаю сучасні ЗМІ і журналістів в масі, бо вони не документують війну. У нас такий розквіт техніки в світі, а хід війни не задокументований, репортажів так мало, що на грані похибки. До мене просять приїхати, лише іноземні журналісти, а українські вибирають онлайн. Є звичайно виключення….Але я вважаю журналістів на фронті і в прифронтових місцях повинно бути валом. Інакше наша історія під загрозою бути переписаною. Я не поважаю українські ЗМІ за роботу з фронтом онлайн і лише по акредитації.

7. З 6 пунктом пов'язаний і зрив мобілізації. Я не поважаю ГО і журналістів, які внесли свою лепту в зрив мобілізації. І справа навіть не в підтримці ухилянтів. Суспільство в Україні просто не знає, що на війні можна досягати результатів не жертовністю, а хорошою організацією роботи. В один і тих самих місцях є наприклад екіпажі БПЛА у яких втрати, а є такі, що втрат не має, є які працюють в холоді, голоді, немиті, обморожені, а є такі, там же в 100 метрах працюють в теплі і комфорті, який і мешканцям столиці не снився. Є екіпажі які на нулі поробили такі укриття, що їм там безпечніше ніж коли вони в ротації.

Однак в інформаційному просторі з 22 року створений загальний образ: що будні війни це військовий брудний, голодний, немитий, обморожений, у якого командир забрав телефон, який не вбиває, а вмирає…Якщо це виведено в норму, хтось захоче мобілізовуватися? Однак картинка "правильної" роботи на фронті оминає наш публічних простір її ніхто не бачить, бо з фронту треба показувати пекло.

8. Військові повинні бути поза політикою. Але ЗМІ і ГО могли підняти маси на підтримку знакових військових, яких переслідувала влада. Червінського, Залужного. А ще мене особливо вкурвила справа генералів Галушкіна, Лапіна, Горбенка за тактичний відступ на харкіському напрямку. Цією справою всім командирам ЗСУ було повідомлено, що командирам будуть пробачені будь-які втрати військових, хоч "обнуляйте, батальйони, головне "згідно\відповідно".

Тобто наші професійні ЗМІ і ГО, які проігнорували цю тему, по-суті легалізували великі втрати на фронті і командирів м’ясників. Зневажаю.

І нарешті зневажаю, бо переважна маса працівників грантожерських ГО забронювалася від мобілізації.

Після всіх цих пунктів розумієте, що я щиро не поважаю професійні ЗМІ і ГО, добре що є винятки окремих особистостей і добре, що ще є "непрофесіонали" ідейні. Але вони не можуть поміняти загальну сумну картину. Вже зараз всі нормальні з громадсько- інформаційного простору тікають в солдати, де чистіше і чесніше

Найгірше що без громадянського суспільства ми не можемо ні мати нормальну владу, ні нормальну армію, ні перемогти у війні. Одна надія: все тече, все міняється. Тішу себе думкою, що головне протриматися поки найголовніша ланка державного будівництва "суспільна" перегниє і переродиться. Але для цього вже зараз треба не боятися, називати речі своїми іменами і тикати не лише владу, а і представників громадськості і журналістики писком у власне гімно.

Також пишу все це заради підтримки всих тих рідкісних ідеалістів, що ще лишилися в професії. Знайте, що ви не одні. Просто сміливих сказати описане вище мало.

На фото. Ми святкуємо Новий Рік і працюємо. Фото зроблено в перервах між польотами. Воно показує, що навіть в бою (а польоти це елементи бою) можна комфортно святкувати. Це фото могло би бути рекламою мобілізації, але створений такий інформаційний фон, що тут же мені в коментах пишуть, що на війні так не буває, що все постановочне, що ми повинні бути брудні, поранені і напівживі…. А у нас чисто і чесно, і весело, і ми вбиваємо ворогів.