Іммігранти з Індії та Бангладеш в Україні: небезпека чи порятунок?

Ви помітили? Останні кілька місяців в українських соцмережах щотижня з'являється нова хвиля відео: ось іноземці у Львові, ось на будівництві в Дніпрі, ось у маршрутці десь на Закарпатті. Коментарі — передбачувані. “Нас замінюють”, “це заміщення населення”, “за що воюємо?”. Тема вибухнула і не збирається вщухати.

Тож давайте розберемося по-дорослому. Без паніки, але й без рожевих окулярів. Хто ці люди, скільки їх насправді, чи несуть вони реальну загрозу — кримінальну, епідеміологічну, демографічну — і що взагалі відбувається? Поїхали.

Спочатку — цифри. Бо без них це просто крики в інтернеті

Перший міф, який треба розібрати: ніяких “мільйонів мігрантів з Бангладеш” в Україні немає і не було. Це важливо.

До повномасштабного вторгнення, станом на початок 2022 року, в українських закладах вищої освіти навчалося майже 80 тисяч іноземців. Це весь масив — зі 158 країн світу. Серед них лідирувала Індія — 18 095 осіб, далі Марокко — 8 832, Туркменістан — 5 322, Азербайджан — 4 628, Нігерія — 4 227, Китай — 4 055.

Так, 18 тисяч індійців — це найбільша група. Але давайте пропорції: це менше 0,05% від населення України тих часів. Для порівняння: у Польщі в тому ж 2021 році офіційно жило й працювало понад мільйон українців. Ось де масштаб.

Тепер про трудових мігрантів. За попередньою інформацією, лише за перше півріччя 2025 року в Україні було видано 4 тисячі дозволів на роботу для іноземців. Чотири тисячі. При тому що, за оцінками Міжнародної організації праці, Україні бракує 8,6–8,7 мільйона робітників — і якщо буде хоч 10 тисяч трудових мігрантів із дозволами, це замістить лише соті долі відсотка від загальної потреби.

На Закарпатті справді є деревообробне підприємство, де працюють 150 осіб із Бангладеш. 150. Не 150 тисяч — 150 осіб. Це привід для паніки? Чи привід для статті в “Слові і Ділі” з підзаголовком “Нас замінюють”?

Хто вони взагалі такі — ці “загрозливі іноземці”?

Більшість іноземців, які потрапляли в Україну за роки незалежності, поділяються на два великі потоки.

Перший потік — студенти. І це найбільша категорія. Найбільше студентів приїжджає з таких країн, як Індія, Марокко, Азербайджан, Туркменістан, Нігерія. Велика кількість студентів з Індії пов'язана з легкістю процедури отримання візи. Чому Індія? Проста логіка. Вартість навчання за медичним напрямом в університетах країн ЄС набагато вища, що приваблює іноземців до України. 

Серед спеціальностей, які обрали іноземні студенти, найпопулярнішими є медичні — майже 50%: медицина (32%), лікувальна справа (7,7%), стоматологія (6,3%). 

Тобто типовий “іноземець з Індії” в Україні — це молода людина, яка приїхала вчитися на лікаря. Тому що в нас дешевше, ніж у Британії чи Німеччині. І вчиться — що цікаво — доволі наполегливо: попри агресивну агітаційну кампанію Росії, що намагалася переманити індійських студентів до російських вишів, майже всі вони або залишилися в українських закладах, або перевелися до університетів інших країн. Не поїхали до Росії. Зафіксуйте.

Другий потік — трудові мігранти. Він менший, але зростає. З кінця 2024 року та на початку 2025 року сформувалась стійка тенденція зростання кількості звернень українських підприємців до посольства України в Індії з проханням сприяти у оформленні візи типу “D04 — працевлаштування” переважно громадянам Бангладеш та Індії. 

За словами посередника із працевлаштування, найчастіше в Україні шукають іноземних працівників для будівництва і складів. Простіше кажучи: там, де українці зараз не працюють. Або тому що воюють, або тому що виїхали, або тому що не хочуть за таку зарплату. 

Чому взагалі виникло це питання — і навіщо воно зараз актуальне

Щоб зрозуміти контекст, треба подивитися на нашу демографічну яму. Вона величезна і страшна.

До повномасштабної війни в Україні було приблизно 18,5 млн працездатних при загальному населенні близько 37 млн. Зараз, за різними підрахунками, залишилося 12,5–13 млн. Тобто ми втратили — через загибель, еміграцію та переміщення — майже третину активного ринку праці.

Українському бізнесу не вистачає понад 3 млн працівників, що складає 32% персоналу. Це не абстрактні економічні страждання — це конкретні заводи, які стоять, будови, які не рухаються, і поля, де нікому сіяти. 

Україні бракує до 800 тис. працівників лише для відбудови. Без мігрантів масштабування будівництва неможливе.

І ось тут постає питання: якщо потреба є — хто приїде? Поляки, чехи, словаки? Ні. З Польщі чи Словаччини ніхто не поїде, бо різниця в оплаті не на нашу користь. Логіка проста: там рівень зарплат нижчий, ніж в Україні, в Індії та Бангладеш. А отже, якщо й залучати мігрантів, то з країн, де українська зарплата виглядає привабливо. 

Небезпека для здоров'я: страшилка чи реальна проблема?

Ось де паніка частково обґрунтована — але потребує уточнень.

Правда в тому, що країни Південної Азії мають значно вищий рівень певних інфекційних захворювань, ніж Україна. Потенційний рівень зараження інфекційними хворобами в Індії дуже високий. Найпоширеніші: діарея, гепатит А і Е, черевний тиф, гарячка денге, японський енцефаліт, малярія, лептоспіроз, сказ.

Це об'єктивний факт, і ігнорувати його нерозумно. Але тут є кілька “але”.

По-перше: всі легальні мігранти проходять медичне обстеження при оформленні дозволу на перебування. Це не радянський Союз 1970-х з його пористими кордонами — є процедури.

По-друге: більшість хвороб зі списку вище не передаються по повітрю. Гепатит А, черевний тиф, малярія — це хвороби, пов'язані зі санітарними умовами та водопостачанням. Людина, яка приїхала і живе в нормальних умовах, не “розносить малярію” просто ходячи вулицею.

По-третє: варто подивитися, що насправді відбувається з епідеміологічними загрозами в Україні в умовах повномасштабної війни. Розбомблена інфраструктура, зруйновані каналізаційні системи, переміщення мільйонів людей — ось де реальні ризики для громадського здоров'я. А не 150 робітників із Закарпаття.

Ризик справжній, але він у нелегальній міграції, де немає жодного контролю. Легальний канал із перевірками — це саме те, що мінімізує цей ризик.

Кримінальна небезпека: статистика проти страхів

Тут давайте будемо чесні зі стороною і тої, і тієї монети.

З усієї кількості злочинів іноземці фігурують у 2,9 тисячі справ. Найчастіше в Україні правопорушення фіксуються серед громадян Росії, Грузії, Азербайджану, Молдови, Вірменії та Узбекистану. 

Зверніть увагу: Індія і Бангладеш у цьому списку навіть не фігурують. Це статистика, а не мої симпатії.

Найбільша кількість кримінальних проваджень за участю іноземців накопичилася в 2017 році — 3 202 справи. При цьому загальна кількість злочинів в Україні за той самий рік — сотні тисяч. Тобто іноземці становлять менше одного відсотка від загальної кримінальної картини. 

Звісно, цифри можуть змінитися, якщо потік мігрантів зросте. Тому й потрібні контроль, перевірки та нормальна міграційна політика. Але поки що «іммігрант з Азії = злочинець» — це не статистика, це стереотип.

А що кажуть ті, хто розбирається?

Експерти-міграціологи пояснюють, що громадяни Бангладеш не обирають Україну для міграції — країна не конкурентна. Вони є донорами робочої сили для Великої Британії та країн Перської затоки. Україна взагалі не загрожує масовою міграцією з Бангладеш у найближче десятиліття. Бо банально ми не цікаві цій країні як напрямок. 

Це важливо, тому що більша частина паніки в соцмережах будується на прогнозах “а що буде через 10 років”. Але якщо Україна хоче відновитися, то доведеться вирішувати, яку саме міграційну модель будувати. Бо сама собою демографічна яма не заросте.

Залучення мігрантів — це не безкоштовне рішення. Середня зарплата в будівництві становить 600–1000 доларів на місяць. Іноземним працівникам доведеться платити на 20–30% більше, а також покривати витрати на житло, логістику та документи. 

Тобто “дешева робоча сила” — теж частковий міф. Це не безплатна праця, яка “відбере хліб у українців”. Це люди, які коштують грошей, і залучаються туди, де українців фізично немає або де вони не хочуть працювати за запропоновану ставку.

Порівняймо: як це виглядає у сусідів

Польща у 2015–2022 роках прийняла понад 1,5 мільйона українців і нічого, не розпалася. Навпаки, стала однією з найдинамічніших економік Центральної Європи. Так, були конфлікти, була напруга, були місцеві, які скаржилися на «понаїхали». Але в цілому — спрацювало, тому що була система.

Німеччина ще показовіша. Вона прийняла мільйон біженців із Сирії, Афганістану та Африки у 2015–2016 роках. Так, з'явилися проблеми — кримінальна статистика трохи зросла, інтеграція давалася важко, культурна напруга була реальною. Але Німеччина не впала, не “замінилася” і не перестала бути Німеччиною. Вона переварила ситуацію — з помилками, з болем, але переварила.

Ключове слово — система. Де є перевірки, мовні вимоги, контроль зайнятості й механізми інтеграції, там є керований процес. Де цього немає — там хаос і обґрунтовані страхи.

Де справжня проблема — і про що не говорять у соцмережах

Знаєте, що справді небезпечно? Не 150 бангладешців на Закарпатті.

Небезпечно — це відсутність в Україні прозорої міграційної політики. Немає чітких правил, немає прозорих процедур перевірки роботодавців, немає механізмів контролю умов праці мігрантів. А отже — відкриті двері для зловживань з обох боків: і мігрантів, і роботодавців.

Небезпечно — нелегальна міграція, яка не проходить жодного медичного чи кримінального контролю. І тут треба говорити про кордони, про корупцію при оформленні дозволів, про схеми, де людей привозять як дешеву силу й тримають у напівкріпацьких умовах. Це є проблема, але вирішується вона не криком у Facebook, а нормальним міграційним законодавством і його виконанням.

Небезпечно — це демографічна яма, в яку ми вже падаємо. Населення на підконтрольній Україні території скоротилося до близько 25 млн, а дефіцит робочої сили оцінюється приблизно в 2 млн працівників. Це означає, що через 5–10 років питання «чи потрібні нам мігранти» перестане бути риторичним — воно стане питанням виживання економіки.

Особиста думка — без пафосу

Я, як і більшість із нас, хочу, щоб після перемоги Україна залишилася українською. І я розумію тривогу — вона не береться з нічого. Ми нація, яка зараз воює за своє існування і яка вже втратила мільйони своїх. Природно, що будь-яке “чуже обличчя на вулиці” тригерить.

Але є різниця між розумною обережністю і панікою, яку хтось підживлює свідомо. Хто, до речі, поширює ці відео? Хто створює хвилю “замінюють українців”? Іноді варто запитати — кому це вигідно. Дестабілізація тилу — улюблений інструмент знаєте кого.

18 тисяч студентів-медиків з Індії, які вчилися в наших вишах і відмовилися переходити до російських університетів — це загроза? Чи 150 робітників із Бангладеш на деревообробному заводі на Закарпатті, де більше нема кому працювати? Здається, загроза десь в іншому місці.

Нам потрібна міграційна політика, а не міграційна паніка. Контроль, а не ксенофобія. І, звісно, нам потрібна перемога. Щоб наші люди поверталися додому і самі заповнювали цю демографічну порожнечу.

Бо найкращий мігрант для України — це повернутий українець.