За що ми воюємо?

Давайте трохи помріємо. Що буде через рік?.. Не всі доживуть, проте допис цей залишиться. 

Війна закінчиться. Як, в якій спосіб? - Точно не нашою поразкою, бо тоді і мріяти нема про що. 

Але чи буде це через «розвал росії», або після смерті путіна, або через те, що Трамп віддасть нам всі свої «Томагавки», а Штілерман, нарешті, розбомбить москву - не знаю, гадати не буду.

Це нехай великі філософи і відомі експерти сперечаються, я тільки вірю в закінчення війни, бо ворог нас не може перемогти, але й ми його теж, на жаль.

Знаєте, колись великий фінський полководець і батько фінської нації Карл Густав Маннергейм два рази воював з росією, ба більше - з Україною теж, бо багато українців з СРСР загинуло на тієї війні. І знаєте що? - Обидва рази маленька Фінляндія перемогла, хоча обидва рази - формально - програла…

Питання перемоги у війні - це не тільки питання збереження території, а й, в першу чергу, збереження людей, національної ідентичності, нації, свободи, демократії, суверенітету. 

Довга, виснажлива і формально переможна війна може призвести, навпаки, до поразки, коли за спиною війська і згуртованого задля порятунку країни суспільства,  купка покидьків вкрадуть левову частку національного багатства і зацементують автократичний режим.

Тож я вірю, що за рік ми вже будемо жити в мирній країні. Можливо, навіть, за півроку.

Ми повернемося, нарешті, до свободи слова і демократії, знову почнемо поважати права людини, з жахом згадуючи незаконні і несправедливі практики воєнних часів.

Як для мене це - головне. Відновлення свободи слова, демократії, законності, справедливості - значно важливіше для нас, для України, ніж будь які гроші на відновлення. 

Тому що відновлювати, або будувати треба те, за що ми зараз воюємо. А ми воюємо точно не за росію в Україні.

—-

Мені підказують в коментарях, що сьогодні як раз 150 років зі дня народження Маннергейма. Чесно кажучи, я не знав, коли писав цей допис. І це, напевно, добрий знак ))