Волонтерський фронт: Маріуполь вигнав днр
Це той рідкісний випадок, коли зроблена велика робота, але автор не знає, що з цим робити. До 24 лютого 2022 року я майже дописав книгу про волонтерський рух в Україні, що фінансово підтримував фонд «Відродження». Це не академічна книга. Вона складається з ряду розповідей про людей, які вважали себе волонтерами, або волонтерили просто за покликом душі, не називаючи себе волонтерами
Я був уже в передчутті свіжого видання. Аж раптом Путін почав свою безумну авантюру. І стався такий сплеск волонтерської активності, що у порівнянні з цим масштабом мої розповіді об’єктивно перетворювалися на дрібній епізоди. Тож, видання книги саме з моїм підходом втрачало сенс.
Я досі з цього приводу переживаю. Книгу, звісно, видавати не буду. Але все ж таки вирішив надрукувати найцікавіші уривки з неї.
Усвідомлюю, що у героїв книги багато що змінилося. Мої публікації зафіксували їхній стан на 24.02. 2022 року.
Підготовка до опору
В середині березня 2014 року у кінотеатрі «Комсомолець» зібралося чоловік 200 переважно колишніх міліціонерів. Менше було цивільних - представники проукраїнських партій і громадських організацій.
Анатолій Сичов - учасник тієї зустрічі колишній міліціонер, а нині пенсіонер, який з розбомбленого Маріуполя виїхав на Полтавщину. Він згадує: «Ми зібралися просто поговорити, щоб визначити, хто на чиєму боці. Молодше покоління міліції явно чекало Росію, сподівалося, що буде як в Криму, що прийде Росія і дасть високі зарплати. А ветерани виявилися вірними присязі. Нас зібрав авторитетний в міліцейських колах, але теж уже пенсіонер Валерій Андрущук. Його спонукав до цього на той час голова Донецької облдержадміністрації Сергій Тарута.
Міська влада явно самоусунулася від виконання своїх обов’язків і вичікувала, чия візьме. А у місті почали домінувати усякі денеерівці. І тут важливо було, що в місті з’явилася сила - професіонали, які володіли зброєю. Коли інформація поширилася, то це дуже стурбувало проросійську сторону.
Під час цієї зустрічі не ухвалювали жодних рішень. Але після того ми навіть отримали фінанси на закупівлю зброї, прослуховуючих пристроїв і всього необхідного для опору. На жаль, автомати закупити не вдалося - це мені розповідала людина, яка цим займалася.
Паралельно Андрущук спонукав створити і цивільну структуру».
Валерій Андрущук. Фото з його сторінки на ФБ.
В середині березня у міському саду зібралися люди. Вони запитували один одного, чи ви граєте в шахи. Ні, це не були любителі шахів. Такий в них був пароль. Збиралися міські активісти, щоб організувати «Маріупольську дружину», організацію, яка мала на меті протистояти днр.
Ініціював це той же Валерій Андрущук. Серед учасників зібрання були частина колишніх міліціонерів, колишні спортсмени, просто небайдужі. Вони знаходили приміщення в центрі міста і говорили на тему, що робити у випадку окупації.
«Ми не називалися по іменах, - згадує протестантський пастор Альберт Хом’як, - Зразу за позивними. У мене був позивний Хом’як. Ніхто б не подумав, що це моє прізвище, бо я товстенький і справді на Хом’яка схожий».
Така конспірологія була, як твердить Альберт Хом’як, необхідною, адже учасники мали намір створити підпільну організацію, яка б могла протистояти окупантам. Збори відбувалися також у церкві, де пастором Альберт Хом’як. Обговорювали і навчалися як конспіруватися. Зокрема, організація ділилася на п’ятірки, учасники яких не знали склади інших п’ятірок. Так само і командирів. На спеціальних заняттях вчилися як проводити підривну діяльність, як працювати в натовпі, зокрема, якщо женуться за тобою, то вчилися кидати в очі хлор. Ну і багато іншого, потрібного для такого виду діяльності.
Вирішили на випадок закріплення днр утворити схрони з продуктами. Адже, як вважає Альберт Хом’як, продуктові магазини — це місце, де легко засвітитися, тому треба мати своє.
«Я відповідав за забезпечення продуктами, - каже він, - Ми утворили кілька схронів, куди заклали кілька тон харчів тривалого зберігання. Збирали їх з тої волонтерки, яку нам присилали українці з усіх регіонів».
Головою організації вибрали Вікторію Прідущенко, головну бухгалтерку фірми «Азов-імпекс», яка належала Сергію Таруті. Незабаром активісти «Маріупольської дружини» мали нагоду випробувати себе на ділі. Одначе, досвід був невдалим.
Виступає Вікторія Прідущенко. Фото з її сторінки на ФБ.
За словами Вікторії Прідущенко, 13 квітня проукраїнським активістам стало відомо, що прихильники днр захоплюватимуть управління внутрішніх справ. Вікторія з однодумцями зібралися біля будинку УВС. Розуміли, що головна мета не стільки будинок, скільки зброя, яка зберігалася там. «З самого початку нас було чоловік десять, - згадує Вікторія Прідущенко, - Потім почали підтягуватися ультраси, міліціонери. Ми стали перед входом до будинку міліції».
Одначе, того дня спершу захопили будинок міської Ради. До середини квітня Маріуполь лишався єдиним містом на Донбасі, де повнокровно функціонувала українська влада. Всі мітинги закінчувалися сутичками, але владні будинки не захоплювалися.
Головна редакторка міського сайту 0629 com.ua Анна Мурликіна припускає, що були якісь кулуарні домовленості між міською владою і денеерівцями. За її словами, такі розмови ходили дуже інтенсивно.
Опис захоплення міської Ради у книзі «Мариуполь. Последний форпост», яка вийшла під загальною редакцією Анни Мурликіної свідчить, що того дня натовп спровокували рішучі дії невідомих активістів у масках. Натовп пішов до будинку Ради. Міліція не стала перешкоджати і дозволила вільно зайти до будинку.
Захопники тут же на місці провели стихійне голосування за депутатів «міської ради», при цьому оголосивши, що розпускають легітимну Раду. На цьому не зупинилися.
«Несподівано в мегафон чоловічий голос став вимогливо скликати всіх чоловіків міцної статури, - таке описання міститься у вищезгаданій книзі у розділі «Конец «Лагерю патриотов. « в масках захватили здание городского совета. 13 апреля 2014 г.»., - Їм пропонують взяти в руки палиці, бити та йти. Куди йти – не повідомляється. Але в натовпі поселяється тривога. Поповзли чутки - «нас штурмуватимуть», «треба готуватися захищатися». Хто нападатиме, від кого захищатиметься – незрозуміло. Джерела загрози немає. Але сотні чоловіків, за приблизними підрахунками до 500 осіб, попрямували за кількома активістами в масках». Вони прямували до міського УВС.
Перед тим туди приходили лише кілька осіб. Там уже стояли противники захоплення, противники днр.
«Спершу з «того боку» прийшла група чоловік 5-6, - згадує колишній міліціонер Анатолій Сичов, який стояв на захисті УВС, - Вони почали роздивлятися. Там один з учасників мій знайомий. Він мені почав доводити, що цю владу треба знести. Казав, що його бізнес розвалися. Він стакани пластикові робив і збанкрутував. Звинувачував у цьому владу. В цей час підійшли ще наші міліціонери і відігнали їх.
Ті сходили до міськвиконкому, де тоді зібралася їхня банда. Вони зайшли на той час до міськвиконкому, але там ніхто не опирався — ні влада, ні міліція. Його здали без бою. І звідти до нас ідуть чоловік 150 з палками і металевими прутами. А нас утричі менше. Беззбройних. Міліціонери навчені захищатися. Почалася бійка. Тільки міліціонер Решетняк постраждав - йому влучили палкою по голові. А цивільним було гірше. Загалом дев’ятеро осіб відправили до реанімації. Але міліцію того дня вони не стали штурмувати».
Вікторія Прідущенко згадує, що вони з однодумцями таки були з палками. Їх підвіз голова місцевого осередку партії «Удар» Анатолій Семенов. Одначе, це не допомогло. Бо захисників УВС була значно менше. Нападники не лише били, але й стріляли. Одному з ультрасів вони влучили в ногу з травмата. Міліція розступилася і не перешкоджала нападникам. Одначе, вони чомусь того дня не намагалися захопити міліцейський відділок. Нападники повернулися до міськвиконкому.
Анатолій Сичов каже, що бійка 13 квітня біля УВС на якийсь час зупинила бажання прихильників днр захоплювати будинок міліції разом із зброєю. Вона дала розуміння щодо необхідності зміни міліцейської влади. Валерій Андрущук був призначений керівником міської міліції. І наступну спробу захоплення 9 травня відбивали вже професіонали. Волонтери в цьому участі не брали. Попри трагічність тих подій — смерті захисників, полонення Андрущука, пожежу в будинку УВС — зброю сепари все ж таки не захопили.
Анатолій Сичов вважає, що спроба захопити УВС стала найголовнішим випробуванням для громади. Він каже, що це був сценарій, який реалізовувався в інших містах Донбасу: захоплювали міліцію, брали зброю. При цьому він переконаний, що, коли кажуть іншого виходу не було, то це неправда. За його словами, ключі від зброярні можна викинути в спеціальну трубу, звідки їх ніхто не дістане.
Ситуація у місті ставала дедалі тривожнішою. Багато людей залишали місто.
«У квітні мені телефонував активіст Володимир Шклярук, - згадує Спартак Степнов, спортсмен-параолімпієць,- і попросив перевезти до Бердянська Запорізької області деяких людей. Тоді вже існувала реальна загроза життю особливо публічних людей. Хтось не піддавався страху і залишався, а хтось вирішував, що не варто ризикувати.
Був у Маріуполі голова місцевого осередку партії «Удар» Анатолій
Семенов, він був дуже активним, зокрема, у ЗМІ. Але врешті виїхав
до Києва. Мабуть, були погрози його знищити. До речі, навіть після
звільнення він до Маріуполя не повернувся.
Тож, я іноді виконував прохання Шклярука. Ми сідали в мою машину
і я вивозив когось до Бердянська, або по інших справах по місту та за
містом.
Мені запам’яталося відчуття, яке з’являлося, коли я перетинав кордон
Донецької і Запорізької областей. Я в’їжджав у Запоріжжя і виникала
така якась легкість, захоплення, що я на вільній території, де не
бігають покидьки з автоматами, котрі можуть тебе вбити.
На блок-посту при в’їзді до Запорізької області стояли міліціонери і
вони мали явно переляканий вигляд. Вони запитували «Як там у
вас?». Зазвичай відповідали, що ми не здамося. Мені здавалося, що
зітхають полегшено.
Бувало, за ніч я робив дві ходки. Загалом зробив їх десь 12 чи 15. У
Бердянську ми висаджували людей десь у місті, а там їх підбирали чи
родичі, чи знайомі. Або везли їх на базу батальйону «Азов» у дво чи
триповерховий будинок, де вони могли якийсь час пересидіти».
Кевларову каску вивчали, наче мавпа окуляри
«Парадокс був у тому, що в місті панували денеерівці, а навколо стояли українські війська, - згадує Данило Ребро, який виходив на проросійські мітинги із сатиричним плакатом «Росія незаконно вийшла зі складу Монголії», - Телевізор показував активність прихильників днр. Нашим бійцям могло здаватися, що тут самі сепаратисти. Нам важливо було показати, що це неправда, що їм є кого захищати».
Перші військові прийшли у середині березня - 72-га механізована бригада зайняла позиції в посадках біля селища Нова Ялта.
«На той час у національних та іноземних медіа з’явилося немало репортажів, в яких розповідалося про мешканців Донбасу, котрі блокують рух української військової техніки, - згадує Марія Подибайло, одна з найактивніших волонтерів, - Бабусі й дідусі з іконами, які ніколи раніше не були помічені в жодному активізмі, не виходили на жодні мітинги раптом стали організованими, наважувались перекривати дорогу військовій техніці та озброєним людям, вигукуючи: мальчікі, уходітє обратно в свой Львов!
Марія Подибайло. Фото з її сторінки на ФБ.
За їхніми спинами завжди стояли бойовики, переодягнуті в цивільний одяг. Такі ж самі «вєжлівиє люді», як і в Криму… Вони точно знали, де і коли пройде наша техніка, перекривали рокадні дороги в полях, далеко від населених пунктів. Їх туди ж хтось довозив у потрібний час? Хтось давав впевненості. Мотивував. Я не сумніваюся, що це було організовано.
Це було деморалізуючим фактором для військових. Бо нещодавно весь світ спостерігав за розстрілом цивільних людей на Майдані, ще не було досвіду протидіяти гібридним загрозам, частиною яких і були ці «бабушки з іконами». Коли солдати стикаються з таким, то їх це аж ніяк не надихає виконувати свій обов’язок. Бо виглядає, що вони прийшли на територію з вороже налаштованим населенням, яке не хоче України.
Почувши настрої наших військових, ми, волонтери, прийняли рішення діяти дзеркально. Важливо було, щоб вояки усвідомили: на Донбасі їм є кого захищати. Не лише територію держави, але і місцевих людей, котрі не хочуть Росії, котрі хочуть жити в Україні. На той час бойовики виставили блок-пост і контролювали транспорт. Щоб не привертати увагу і не викликати підозр, ми діставалися машинами місця призначення або по одному, або по дві-три особи. А згодом збирались в умовному місці і рухались до наших хлопців. Пригадую одну з перших наших зустрічей. Це був березень 2014 року. Дуже пізня і холодна весна.
І ось поле. Там розташувалися наші вояки. Під ногами багнюка. Слизько. Воїни бачать, що до них рухається група з двох десятків осіб. Хто вони? Невідомо. Не можна виключати, що якісь чергові провокатори на зразок тих, які блокували техніку.
Бійці виходять з посадки нам на зустріч, стають і наводять на нас свої автомати. Ми зупиняємося, бо зовсім не хочеться дістати кулю від своїх. Але що робити? Як дати зрозуміти солдатам, що ми не вороги? Згадали, що в нас із собою є складений прапор. Ми витягли його і таким чином дали зрозуміти: свої!
Це був 3-й батальйон 72-ї білоцерківської бригади. До нас вийшов комбат полковник Іван Гараз. Вони тоді запросили нас до себе. Ми сказали: «хлопці, ми – місцеве населення Маріуполя. Ви – захищаєте наше право жити на рідній землі. Якщо хтось прийде з іншою пропозицією – дійте відповідно до законів України і Статуту!»
Думаю, що ми надихнули їх тоді. Бо згодом багато в чому співпрацювали: надавали інформацію про дії російських проксі в місті, забезпечували необхідною провізією, організовували рух опору окупантам, допомагали облаштовувати блок-пости навколо міста. Зрештою, ми перебили ту картинку, яку всім показували по телевізору. І це була свого роду інформаційна перемога. Світ побачив, що місцеве населення активно чинить спротив російській окупації і допомагає своїй українській армії».
«Коли з’явилися перші українські блок-пости, то я, проїжджаючи повз них, неодмінно передавала їм або гроші, або печиво, або інші продукти, - каже колишня бізнесвумен Галина Однорог, яка мала торговельні точки в місті, - Але перший вагомий волонтерський внесок я зробила, коли мій брат в травні повідомив, що їхній прикордонний загін виходив на бойове завдання і в них є поранені. Він просив допомоги. Я заїхала до своїх знайомих на ринок і сказала, що я їду до прикордонників, попросила допомогти. Хтось дав гроші, хтось якийсь товар. Ми не один, а навіть чотири вентилятори купили. Не лише для поранених.
Тоді я навантажила свою машину до самого верху продуктами і ліками.
Існувала небезпека, що денеерівці дізнаються, що я возила допомогу українським прикордонникам.
Галина Однорог. Фото з її сторінки на ФБ.
Увечері я заклеїла номери машини газетою, щоб не ідентифікували моє авто, і разом із своєю сестрою Світланою поїхала до братової частини. Нас дорогою бачили даішники, але не зупинили. У мене машина була чорна, з тонованими шибками. Тоді такі машини просто боялися зупиняти, попри заклеєні номери, що є явним порушенням правил. Вони боялися, адже у машині міг виявитися хто завгодно і люди з автоматами в тому числі.
Ми під’їхали до частини, коли вже стемніло. Я подзвонила братові, вони вийшли і забрали мою допомогу. Ми швиденько повернулися назад. Так почалася моя волонтерська діяльність».
Свої магазини вона мусила закрити. Приміщення здавала в оренду.
Потім вона по телевізору побачила відому нині волонтерку Діану Макарову, яка розповідає про фонд свого імені і допомогу армії. Вона вирішила, що треба зв’язатися з нею - зареєструвалася у Фейсбуці під ніком Маша Украинская.
Написала Діані Макаровій у фейсбучний чат, що допомагає прикордонникам і хоче співпрацювати з її фондом. Вона відповіла , що з незнайомими не має справ, бо не знає, чи справді вони волонтерять, а не шахраюють.
«Я звернулася до командира прикордонників, - розповідає Галина, - і він написав мені листа з подякою про допомогу, списком необхідного і проханням співпрацювати зі мною. У списку були в першу чергу ліки, а також попросили медико-тактичну сумку. Я вислала скан листа на електронну пошту Діані і вона почала надсилати нам необхідне.
«Нова пошта» була розташована в нас на вулиці Грецькій, 34. І там же поруч знаходився штаб «молодої республіки». Ми посилки від фонду Діани Макарової отримували під носом у ворогів.
Щоразу ідеш туди і тебе мучить тривога: не дай бог вони підійдуть і запитають: «А що у вас у посилці?» . Що я їм відповім? Берці, тепловізори, ліки для української армії? Це прямий шлях на підвал куди-небудь у Донецьк.
Ми з сестрою Світланою домовилися: якщо раптом вони підійдуть і знайдуть посилку, то ми скажемо, що це їм допомога і віддамо. Але вони, на щастя, жодного разу не поцікавилися.
На той час наша армія була дуже погано забезпечена. Не мала майже нічого. Ні медикаментів, ні форми нормальної, ні засобів зв’язку. Діана прислала одну каску кевларову. Ми, коли привезли її разом з посилкою в частину, то зібрався цілий натовп. Вони її обмацували, роздивлялися кожну детальку, мало не на зуб пробували. Наче мавпа окуляри вивчали. Зараз для армії це норма. А на той час була дивовижа.
Спартак Степнов згадує, що в якийсь момент утворилася спершу неформально, а вже пізніше вона була зареєстрована, - громадська організація «Новий Маріуполь». Засновниками її були він, його дружина Наталя і науковиця Марія Подибайло. За його словами, серед іншого «Новий Маріуполь» виконував роль транспортного хабу. З усієї України туди присилали необхідні для вояків речі, а звідти вони розподілялися і потічками ішли у військові частини.
Галина вирішила, що треба шукати однодумців, бо зрозуміла, що в одиночку неможливо протистояти росіянам і їхнім лялькам. Приїхала до координаційного центру патріотичних сил «Новий Маріуполь».
«Я працювала разом з ними. Нас попереджали: коли привезете аптечки до наших воїнів, то спершу навчіть, а потім віддавайте. Ми з Марією Подибайло з «Нового Маріуполя» кричали: ”Навчіться!”. Пояснювали як користуватися джгутами, CATами і CALOX для зупинки крові. Бо в нашій армії їх тоді ще не було. А статистика каже, що до 30% втрат саме від втрати крові під час поранення».
Протестантський священник Альберт Хом’як побачив українських вояків одразу, як тільки вони з’явилися неподалік Маріуполя - на дорозі в сторону села Мелекіного. Він під’їхав до них. Виявилося, що це бійці 72-ї бригади. За його словами, вони були «з обісраними сраками, в гумових капцях, з автоматами в руках» - вигляд був жалюгідний. Вони підходили до місцевих мешканців, пропонували виконати якусь роботу в обмін на їжу. Командиром, за його словами, був лейтенант. Його підрозділ висадили в посадці і наказали будувати блок-пост, але матеріалів майже не залишили.
Альберт Хом’як є пастором в Церкві добрих перемін. В цій церкві існує практика, коли пастори усиновлюють дітей-сиріт. У Альберта Хом’яка на той час, починаючи з 2005 року, було усиновлено 16 дітей. Він жив з ними сам, без дружини, яка померла понад десять років тому. Він з синами привіз нашим воякам намети, подушки, матраци, рушники, предмети гігієни. Само собою — харчі. І необхідні матеріали для будівництва блок-посту. Це був пост номер 1.
Альберт Хом'як. Фото з його ФБ.
«Конкретні кроки я почала робити після 9 травня, - каже викладачка англійської мови Олена Золотарьова, - коли в місті відбулися серйозні заворушення. Проукраїнські активісти навіть не думали виходити того дня на вулицю, бо вони були не в курсі, що відбувається. Тоді бойовики і комуністи збирали людей з проросійськими настроями. Накручували їх з допомогою фейків.
Тоді в соцмережі «Однокласники» я ще мала сили дискутувати з прихильниками «руского міра». Там одна активістка «молодої республіки» пише, що українські військові затягли з міськради до себе їхню дівчину і зґвалтували. Я відписую: для чого їм тягти кілометри два аж із міськради дівчину? Вони не могли собі десь на вулиці знайти біля себе знайти, якщо хотіли ґвалтувати? Але вона хотіла вірити і переконати її було неможливо. Таких нісенітниць ходило чимало. Так накручували народ проти України і її військових.
Психологічно було досить тяжко. З одного боку, у місті світяться прихильники днр, а з іншого боку - решта України, дізнавшись про так званий референдум, пише в соцмережах, що ви там всі сепари. Хотілося кричати, що ми тут, ми українці,
На перший погляд, здавалося, що тут закріпилося так звана донецька народна республіка. А навколо міста стояли українські блок-пости. Я розуміла, що в українських воїнів може скластися враження, що в місті ніхто не підтримує Україну. Тим більше, що по телевізору показували суцільні захоплення урядових будинків бойовиками. А на 11 травня призначили отой псевдореферендум про самостійність днр.
У наших солдатів могла виникнути думка: «Навіщо ми тут стоїмо, якщо тут нас не люблять?». Ми поговорили з мамою і вирішили, що треба сходити на якийсь із блок-постів і донести до них, що тут є люди, які вірять в Україну і яких треба захищати.
Ми пішли до блок-посту того, що по дорозі на аеропорт. Але буле розчаровані, адже від нього лишилися самі мішки з піском. Військові пішли звідти. Відчуття було таке, що нас кинули.
На той час у нас утворилася закрита група у Фейсбуці людей з проукраїнськими поглядами. Я написала туди про наш невдалий візит. Мені відписали, що блок-пост пересунули і туди треба їхати машиною. Аня Котельникова написала, що в неї ж машина і запропонувала з’їздити туди разом.
Так ми з нею зустрілися в реалі. Це було після так званого референдуму, який відбувся 11 травня. Тоді стояла страшенна спека. Ми купили кілька блоків питної води і поїхали до нового розташування блок-посту. Зустріли нас там непривітно.
Такі здоровенні чоловіки нам, двом крихітним жінкам, кажуть: «Ну розвантажуйте». Ми почали витягувати з багажника блоки з водою. Правда, вони приєдналися потім. Але ми не відчули такого єднання, на яке сподівалися. Мабуть, вони не довіряли нам після всіх перемоги днр в нашому місті. Було прикро, але що робити?
Ми все одно розпитали їх, що їм треба купити. Платили зі своїх. Тоді в армії був період голі-босі і їм потрібно було все - від їжі до одягу. Ми возили смаколики, ліхтарики, шкарпетки. Тоді в них з’явилася довіра.
Врешті наше прощання з військовими перетворилося на цілий ритуал. Ми їм дякували. Зрозуміло, що воювати ми не можемо. Нам було ніяково через це. То хоч так допомагаємо нашим захисникам. А вони дякували нам. Бо армія тоді була дуже погано забезпечена і наша допомога була для них дуже важлива. А ще важливо було, що їх підтримують городяни. І так ми, дякуючи, тепло прощалися хвилин по десять».
Звільнення від днр
Марія Подибайло розповідає, що 11 травня 2014-го до неї звернувся начальник штабу «сектору М», полковник НГУ.
«Він просить чоловічий цивільний одяг. А також просить дати місцевого чоловіка, який добре знає місцевість в районі вулиці Грецької, - каже вона, - Карта в них є, але вона не враховує гаражів та іншого самобуду, - курятників, голубівень і тому подібне. Військові нас привчили не ставити зайвих запитань. Але я й так зрозуміла, що будуть робити орієнтування на місцевості. Адже в районі Грецької знаходився штаб днр. Мені так обнадійливо на душі стало. Значить скоро зачищатимуть місто від бандитів!».
Вони попросили дати якогось чоловіка, який би показав місцевість. Подибайло зателефонувала Дмитру Степнову, студенту і спортсмену. Він погодився.
«Після рекогностування, яке начштабу сектору М провів особисто разом із нашим волонтером, він запропонував поїхати в Київ, - каже вона, - щоб зустрітися з керівником антитерористичної операції Василем Грицаком, щоб пояснити ситуацію із місцевим населенням, роллю маріупольських патріотів як місцевого населення. Полтрібно було довести військово-політичному керівництву, що в місті дійсно є рішучі і чисельні патріотичні сили.
Виявилося, що до зачистки хлопці готові. Але найвище керівництво боїться, що після зачистки місцеві проросійські прихильники вийдуть з протестом, вимагатимуть повернення бойовиків. Вони просять мене їхати в Київ переконати, що такого не буде. Що ані військовим, ані поліції не доведеться розганяти місцеву вату. Якщо прибрати бойовиків, то масовка з маргинальних місцевих проросіянців щезне сама по собі.
Вже 12 травня ми протягом кількох годин зустрічаємося з Василем Грицаком у його авто на Ольіїнському узвозі Києва. Я розповіла йому все про настрої в місті, про наш волонтерський рух. Пообіцяла, що ми зустрінемо наших воїнів з хлібом-сіллю. А якщо раптом хтось із любителів днр відкриє рота, то ми йому відповімо. Одна річ, коли б це робили військові. Зовсім інша — коли це зробимо ми. Виглядатиме, що це місцеві між собою сваряться. Але я майже була впевнена, що сепаратисти носа навіть не висунуть».
Спартак Степнов каже, що у червні його брат Дмитро попросив його дати покористуватися машиною. Коли він її повернув, то Спартак виявив у салоні кілька гільз. Виявилося, що брат допомагав українським військовим зорієнтуватися в Маріуполі. Це було напередодні 13 червня.
«Мені зателефонували з «Нового Маріуполя» і попросили допомогти нашим військовим, - розповідав Дмитро Степнов, - Попросили з’їздити в аеропорт, де стояли наші, взяти двох чоловік, повозити їх по місту і показати, де розташовані денеерівці. Я там генералу на карті показав, де що знаходиться. А потім з двома чоловіками ми їздили, виходили на вулицю. Вони карти були – все запам’ятовували. Я не знав, для чого воно їм здалося. Наступного дня я чую стрілянину – звільняли місто від днр. Звідки гільзи в машині взялися я не знаю. Можливо, вони впустили неакуратно».
Наступного дня 13 червня відбулося звільнення Маріуполя від днр.
------------------------------------------------------------------------------------------------------------
Тут можна завантажити електронну версію моєї книги про окупацію Криму.
Я видав книгу воєнної прози. Вона вийшла в Україні і у видавництві Defiance Press в США в перекладі англійською. Можливо, вона вас зацікавить. До останнього часу інтенсивно просувалася ідея повернути окуповані території в склад України на умовах автономії. Саме про страхітливість такої ситуації мої фантасмагоричні оповідання, в яких дія відбувається після того, як днр стала автономією. Під однією обкладинкою з ними роман про журналіста, який з перших днів на війні і пережив на ній не менше, ніж солдат. Є також електронна версія. Навколо книжки сталися бурхливі дискусії. Написано вже вісім рецензій. Лінки на рецензії в кінці цього тексту. Вона перекладена англійською і вийшла у США https://www.amazon.com/stores/author/B0BQP1KG3F. Докладніше про книжку, а також для бажаючих купити — інформація нижче, після загального опису книжки. Буду вдячний за поширення цієї інформації.
• Оповідання змальовують фантасмагоричну ситуацію, коли так звана донецька народна республіка увійшла до складу України на правах автономії. Дехто з колишніх бойовиків зумів приховати свої злочини, став “шанованою людиною”, хтось із них навіть в депутати Верховної Ради пробився.
Вони прагнуть карати колишніх воїнів, котрі виступили на захист України. Одначе, ні жертви злочинів, ні колишні воїни не сидять склавши руки, а вживають заходів, щоб минуле бойовиків відлунювалося їм сьогодні. Отож, мир настав лише формально. Де факто триває підпільна війна.
“Репортер Волковський” - роман про карколомні пригоди журналіста на війні. Він великою мірою передає особистий досвід автора, який висвітлював Майдан, анексію Криму, війну на Сході України. Однак, це не документальне відтворення певних історій.
“Автор описав одну кумедну історію, яка трапилася з нами на цій війні, - написав на обкладинці кореспондент польської “Газети виборчої”, найкращий журналіст 2014 року у своїй країні Пьотр Андрусечко, - Юрій Луканов зумів, зберігши кумедність, передати трагедію цієї війни, розповісти про її суть”.
Передмову до цього видання написав доктор політології, професор Києво-могилянської академії, автор книги “Війна Путіна проти України” Тарас Кузьо. Для бажаючих придбати:
Об’єм книжки понад 330 тисяч знаків, 192 сторінки, картонна обкладинка.
Ціна її 300 гривень. Електронна версія — 150 грн.
Бажаючі напишіть мені на мою електронну пошту [email protected] у віконці "тема" запишіть "Волковський". Там вкажіть: 1. Кількість примірників, яку ви хочете придбати. 2. Номер Нової пошти 3. Номер свого мобільного телефону й ім'я. 4. Чи підписувати вам книжку? Попереджаю: почерк у мене жахливий. З цим нічого не можна зробити:( 5. Пропоную вибрати варіант оплати: або післяплатою, але це на 2 відсотка дорожче, плюс 20 грн за переказ грошей, або на мою картку в Приваті:5363542109373333. Доставка за рахунок отримувача.
Тут є рецензія на мою книжку і в її тексті посилання на кілька інших рецензій. https://detector.media/kritika/article/184592/2021-02-04-u-zla-donetskoe-lytso/
