Київське "Динамо" як модель української держави

Нинішнє київське "Динамо" дедалі більше нагадує не футбольний клуб, а маленьку Україну в бутсах. Команда примудрилася програти "Буковині" 0:3. Звичайно, футбол тим і прекрасний, що фаворит іноді отримує по пиці від аутсайдера. Але тут навіть не стільки рахунок вражає, скільки відчуття, що вся ця конструкція поступово перетворюється на пам’ятник принципу: не обов’язково добре грати - головне правильно потрапити в систему.

І тут дуже символічно виглядає кадрова політика клубу. Суркіс поставив у ворота Суркіса. Не однофамільця, якого випадково знайшли десь у Чернівцях. Родича. Бо навіщо шукати найкращого, якщо під рукою є свій? Навіщо ця принизлива процедура конкурсу, коли можна одразу скористатися головним спортивним критерієм - родинним зв’язком?

Особливо пікантно це виглядає на тлі давньої історії з міжнародним матчем "Динамо", коли іспанський арбітр Антоніо Лопес Ньєто розповідав про пропозицію від керівництва "Динамо" - $30 тисяч і двох хутряних шуб. Тобто, якщо дуже грубо сформулювати футбольну філософію того часу: коли не впевнений у власній команді, можна спробувати посилити склад... суддівським корпусом.

Якби Суркіси мали можливість довести цю систему до абсолютної досконалості, вийшла б команда мрії. Вся основа - куми, брати, сини, племінники, родичі друзів і друзі родичів. А якщо десь випадково затесався професійний футболіст, його негайно треба відправити на лавку: раптом почне грати краще за родича і зруйнує всю кадрову вертикаль.

Воротар - Суркіс.

Захист - Суркіси.

Півзахист - куми Суркісів.

Напад - сини Суркісів.

Тренер - людина, яка давно на "ти" із Суркісом.

Президент - ну тут, сподіваюся, ви вже зрозуміли.

А запасні? Теж свої. Просто недостатньо близькі.

І тоді можна остаточно скасувати цей пережиток футбольної демократії - думку, що на поле мають виходити ті, хто краще грає. Яка дурість! Гратиме той, кому довіряють. А перемагатиме той, хто краще домовився.

Оце був би футбол! Видовищний, як ніколи. Нападник біжить до воріт, захисник валить його на газон, суддя дивиться на це секунд десять, потім отримує телефонний дзвінок - і призначає штрафний у ворота того, кого щойно збили. А рахунок після матчу визначає не табло, а бухгалтерія клубу.

Футбол майбутнього: техніка, тактика, родинні зв’язки і трохи готівки для забезпечення об’єктивності суддівства. І от саме тут "Динамо" раптом перестає бути просто футболом. Воно стає дуже наочною метафорою української політики.

Зеленський ішов у владу з обіцянкою нових правил. А потім виявилося, що старе правило "своїм - можна" нікуди не поділося. Воно просто змінило костюм і переїхало на Банкову.

Сергій Шефір - давній друг і бізнес-партнер Зеленського - став його першим помічником. У перші місяці президентства Шефір давав інтерв’ю, після яких виникало просте питання: це точно державна кадрова політика чи ми все ще дивимося "Квартал"? Він, зокрема, говорив про необхідність спілкуватися з "нормальними" людьми в Росії та висловлював віру в можливість домовитися з Путіним.

Потім був Іван Баканов - друг дитинства Зеленського, людина з "Кварталу 95", яка не мала професійного досвіду роботи у спецслужбах. Але це не стало перешкодою: спочатку він отримав керівну посаду в СБУ, а потім очолив усю Службу безпеки України. Коли дуже треба, відсутність досвіду можна назвати свіжим поглядом. Особливо якщо людина - своя. Чим ця історія завершилася – ми добре знаємо.

Був Андрій Богдан - давній знайомий Зеленського, який став головою Офісу президента. А потім у цій системі з’явився Андрій Єрмак - давній приятель, із яким Зеленський познайомився ще на "Інтері", задовго до президентства.

І тут кадрова модель зробила наступний логічний крок: якщо Зеленський призначав тих, кого особисто знав і кому довіряв, то Єрмак поступово перетворився на людину, через яку проходить величезна частина кадрової вертикалі. У великий державний футбол прийшов справжній спортивний директор: він сам на поле не виходить, зате чудово знає, кого треба поставити воротарем, кого - в захист, а кого взагалі можна відправити послом у країну, про яку той учора, можливо, читав лише прогноз погоди.

Дійшло до того, що послом України в Болгарії стала Олеся Ілащук - людина без дипломатичного й державного досвіду, яка до цього позиціонувалася як фахівчиня із сексології та коштовностей.

Власне, чому ні? Якщо держава перетворюється на систему, де посада шукає не фахівця, а людину, яку десь комусь порекомендували, то дипломата можна знайти й у кабінеті сексуального консультанта. Головне - правильно пояснити кадрове рішення. Може, Софія недооцінювала міжнародні переговори. Може, для розмов із союзниками потрібна особлива близькість. А може, просто в дипломатичному резерві, як завжди, раптом закінчилися дипломати.

Причому сам Зеленський свого часу досить чесно пояснював цю логіку: найближчі люди й опинялися в його команді, тому що він їм довіряє.А це, власне, і є вся філософія: Не шукай найкращого - шукай свого.

Професіонал небезпечний. Він може заперечити. Може сказати начальнику, що той помиляється. Може вимагати процедури, конкурсу, доказів, відповідальності. А свій — інша справа. Свій зрозуміє. Свій промовчить. Свій підпише. Свій завжди знайде пояснення, чому начальник знову геніальний, навіть якщо стіна вже горить, а з вікна видно дим.

У футболі така кадрова політика карається дуже швидко. Випустив слабкого воротаря — через 90 хвилин маєш 0:3 і сором перед уболівальниками.

У державі все набагато страшніше. Тут поганий кадровий вибір може коштувати не трьох голів, а років розвитку, мільярдів, провалених реформ і людських життів. Причому табло не покаже рахунок одразу. Спочатку всі ще можуть розповідати про "сильну команду", "професіоналів", "нову епоху" і "все під контролем". А потім приходить реальність і показує повтор матчу.

Причому Україна тут зовсім не ексклюзивна. У Путіна навколо себе теж давно побудована система, де особиста лояльність важить значно більше за здатність сказати начальнику неприємну правду. У Трампа теж періодично виникає кадрова логіка, за якої політична близькість і особиста відданість можуть виявитися важливішими за сухе резюме.

Бо це універсальна хвороба персоналістської влади: керівник поступово починає боятися некомпетентних людей менше, ніж незалежних.

І в результаті формується ідеальна команда.

Усі свої.

Усі лояльні.

Усі вдячні.

Ніхто зайвого не питає.

Тільки от є одна маленька проблема.

Грати нікому.

Саме тому нинішнє "Динамо" таке символічне. Воно демонструє на футбольному полі те, що політика демонструє значно повільніше: якщо замінити професійну конкуренцію системою особистої відданості, команда поступово перестає бути командою.

Вона стає сімейним підприємством.

А коли сімейне підприємство починає називати себе збірною мрії – хоч як би йому не бажали успіху, але успіху не буде. Особливо в матчі з реальністю. Бо там суддя точно не купується. І родичі на лавці запасних уже не допоможуть.

Хоча, якщо дуже постаратися, можна призначити й реальність.