Реалполітік "партії миру", або Як (не)впасти до пострілу

"Треба бути реалістами: Україна програє війну".

Саме ця "констатація", заснована на важкому психологічному ефекті від тимчасової переваги рашки в повітрі з її реактивними шахедами і на відсутності в України обіцяних балістики і антибалістики — єдиний ключовий меседж так званої миротворчої кампанії Гончаренка та інших.

Ще два місяці тому всі світові медіа визнавали мало не перелам війни на користь України — і от все ніби навпаки.

Типовий пропагандистський прийом, добре синхронізований не лише з рашистськими терористичними обстрілами, але й з попередньою інформаційною кампанією уряду про перспективу жахливої важкої зими. Ну й про дефіцит грошей на життя та війну в купі з парламентським саботажем щодо "грошових" євроінтеграційних законів.

І нема в країні генпрокурора, щоб виписати депутату підозру в державній зраді. А є сприяння штучному створенню саме тих умов, які наближатимуть Україну до поразки.

Самоздійснюваний прогноз "падіння до вистрілу".

Ручне конструювання "реальності", яку потім можна покласти в основу зрадницьких капітулянтських "компромісів". Без яких програє не Україна, а рашка.

Головне в цій демагогії про "мир" — практичне запрошення русні до посилення обстрілів цивільного українського тилу. Мовляв, от ви вже готові домовлятися "про будь-що". Більше бомбити — і погодитеся на повну капітуляцію.

І байдуже на історичні приклади і навіть поточну соціологію, коли бомбування викликають лише протилежний ефект в атакованому суспільстві. Всі агресори мають погані приклади в минулому, але кожен сподівається, що саме він зможе.

І ще найважливіше. Перемовини з позиції капітуляції обнуляють перспективу відповідальності агресора за порушення міжнародного права.

Можна багато ремствувати на те, що міжнародне право, мовляв, вже зруйноване. Тут теж є песимістичні приклади зняття санкцій з рашистських фігурантів і спортивно-культурні епізоди "тисячі пластирів" на "тисячу порізів" агресора. Але такі розмови і такі окремі факти — ще один приклад "падіння до пострілу". Окрім банальної міжнародної корупції.

Доказом того, що міжнародне право існує і заважає агресору — є той факт, що путін продовжує вимагати визнання Україною юридичного статусу "російських" для окупованих територій. І той факт, що навіть Трамп не зміг просто взяти і визнати порушення української Конституції. І навіть Сі не пішов на таку геополітичну авантюру.

"Партія миру" з її "спробами домовлятися про будь-що" відтак фактично зраджує не просто абстрактне міжнародне право, а всіх загиблих, поранених, зниклих українців, їхні сім’ї та знекровлену державу в цілому. Бо позбавляє їх перспективи отримати те, що називають справедливістю, а глобальних злочинців — неуникного покарання.

А на майбутнє "збереження життів українців" шляхом капітуляції означає зміну спротиву на ГУЛАГ. Буча, Ізюм, Маріуполь тощо — призабуті? Ну так уже є Олешки…

Натомість жодного справжнього миротворчого реалізму в проєкті "партії миру" немає.

Гончаренка не беруть в переговірну групу президента Зеленського. Тому він не може, як каже, "спробувати" щось додати до тих таємних перемовин, які протягом років ведуться з агресором і його міжнародними вигодонабувачами.

Негайного пропагандистського ефекту "миротворчість" уже не дасть, бо у ЗСУ, та й європейських партнерів наразі інші плани. А після американських виборів проєкт вже матиме "другу свіжість".

"Партія миру" як виборча технологія втратить сенс, коли вибори стануть дійсно можливими. Бо якщо вибори в Україні відбудуться — це стане можливим лише у випадку перемоги над рашкою. І компроміси, пропоновані в момент паніки, застаріють. Тим більше, якщо Україна програє: виборів тут вже просто не буде — як ото щойно бачили на болотах.

Але сама по собі ідея якогось нового передвиборчого проєкту — дуже оптимістична. Бо якщо люди думають про наступні вибори — значить, вони не передбачають поразку України, а лише її перемогу.