Котигорошко, або В колі другому

Повернення рашки до "ультиматуму" 2021 року відкиває кілька важливих обставин.
По-перше, так би мовити історичну. Стає, нарешті, краще зрозуміло, що вторгнення рашки в Україну в лютому 2022 року стало принаймні частково реакцією путіна на відмову Заходу від його вимог, або навіть відповіді на ці вимоги.
Тобто коли західні друзі пропонували Зеленському таксі до еміграції, посольства виїжджали, але допомога зброєю була заблокована – це було не просто наслідком розвідки, а фактично підсумком такого собі західно-рашистського діалогу. Де на вимогу "віддайте пів-Європи і (або?) Україну" відповіли "Прийди і візьми Україну".
Звідси нині питання до Зеленського не в тому, чи вірив він західній розвідці, а чи був поінформований про оцей от прямий діалог.
По-друге – актуалізується оцінка суб’єктного рішення України – і тут вже Зеленського разом із країною – чинити спротив.
Спротив не лише агресору рашці, а буквально міжнародному консенсусу щодо потенційної потреби в офірі України на олтар хибної моделі реінкарнації "безпекової архітектури" в Європі часів холодної війни.
Як каже пан Портніков – тут треба дещо усвідомити.
Усвідомити, що український спротив – це виклик міжнародному консенсусу, заперечення "мюнхена 2.0", який, між іншим, вже відбувся і тепер в разі чого матиме подальший номер))).
А цей виклик з боку такого собі українського "Котигорошка" мало того, що ігнорує "старших" і демонструє справжню суб’єктність, так ще й фактично ображає і принижує цих от "старших" з їхнім багатим досвідом капітуляцій, вимушених і добровільних "важких рішень", тупих оборудок обміну територій на міф про безпеку тощо тощо…
За цю зухвалість треба платити. Що ми й робимо.
Але цю зухвалість треба цінувати, оскільки вона стимулює притомні суспільства та їхні уряди до відновлення чи то відродження власних суб’єктностей, та хоч би й історичних стандартів гідності й небоязкої прагматичної розсудливості щодо базових принципів безпеки, солідарності і перспектив розвитку.
Без яких, як довів хоч би досвід щойно проваленої "дизельної угоди" Трампа-путіна, не працюють звичайнісінькі комерційні угоди навіть в такій омріяній системі "бізнес-як-завжди".
Втім, тепер от настав момент, коли "Котигорошко", вже теж обтяжений досвідом п’ятирічної співпраці з Європою, що "прокидається", має мати терпіння і повагу до розмаїття своїх друзів-партнерів, які мають вчергове долати страхи і вимірювати свої ресурси допомоги і власного самозахисту.
Треба оцінити, до речі, різницю справжнього партнерства між підступними "анонімними" і непередбачуваними відключеннями американсько-залежної зброї в найнепідходящий момент – від чесного і упереджувального зізнання того чи іншого європейського уряду, що "ну не змогла": чи то бюджетний дефіцит, чи то порожні склади, чи то навіть внутрішньополітичні обставини…
По-третє, вимушене повернення рашки до свого ультиматуму 2021 року прекрасно ілюструє самоусвідомлення нею свого стану передбанкрутства.
Є в Іннсбруку в Австрії такий будинок із буквально позолоченим дахом. Це якийсь ділок старих часів напередодні банкрутства кинув всі залишки своїх грошей на цю блискучу будову, щоб засліпити кредиторів і отримати останню рятівну інвестицію. Що з ним було далі – знають місцеві історики.
А загальним мемом залишилась назва будинку – ГолденДах, як символ відчайдушного передбанкрутства.
Рашистський ультиматум 2.0 – типовий ГолденДах.
Навіть гірше. Бо в чому там "оборудка"? Ви нам пів-Європи, а ми виводимо з Білорусі неіснуючу загрозу ядерного удару?
Фу, сором.
По-четверте. Ультиматум ГолденДах повертає нас буквально по замкненому колу, а навіть не по спіралі, до…Мінських угод.
Себто до спроб пошуку юридичного підриву локальними рішеннями глобальної системи міжнародного права і його засадничих принципів.
Якщо дійсно пан Кушнер сам додумався до ідеї "потерти ластиком" адмінкордон між Донецькою і Харківською областіми України і "перенести" кілька міст-фортець в Харківську область, щоб "дати змогу путіну оголосити захоплення всього Донбасу і свою військову перемогу, аби почати переговори про мир"…
Ну, тоді панові Кушнеру респект і уважуха за витрачений час і зусилля на тернистому шляху "чесних шахраїв" О’Генрі, які ніколи аж так не дурять свої жертви, щоб зовсім нічого не залишити в їхніх руках…
Але українська історія Мінського процесу має епізод одного з проєктів змін до Конституції від 2015 року, в якому пропонувалося виключити з тексту Основного закону статтю 133, яка складається з переліку українських областей.
Справа провалилася ще до того, як вибух гранати біля приміщення Верховної Ради взагалі зупинив внесення до Конституції згадки про "окремі райони Донецької і Луганської областей", але сама ідея, як тепер бачимо, не померла. І треба знайти її авторів.
І це не пані-ініціаторка у ВР перегляду адмінкордонів Харківської і Донецької областей. А комітету ВР, який ставить такий проєкт в порядок денний…
Бо насправді теперішній захід рашки з питання про зміну кордонів українських областей свідчить, що псевдоюридичний креатив "реформаторів безпекової архітектури" далеко не просунувся.
Саме тут, всередині України мають знайтися зрадники, які "легалізують" територіальні поступки навіть на дореферендумному рівні. Аж поки "примусять" президента апелювати до потенційного (неможливого!) референдуму про зміну територій України в обмін на ілюзію НАТО або на будь-що інше, таке ж беззмістовне і неконституційне.
(Просто для приколу можна помітити, що "обмін" Донбасу на НАТО, тобто обох внутрішньоконституційних предметів, точно відтворює колишню "ідею" якихось трампівських проектів "миру" про обмін українських територій на українскі території. Глухий кут креативного мислення, хто б подумав…)
Але зрадники – обов’язково потрібні.
Бо ж без зрадників не лише "ДНР-ЛНР", а й частин Херсонської та Запорізької областей, які імітували "місцеві референдуми", таки не могло б відбутися так званого включення цих областей в конституцію рашки.
Як не відбулось цього, наприклад, з Харківською областю, по якій хоч і шастали рашистські чоботи, але такої ганьби не вчинилося…
Тож увага до відповідних рухів у Верховній Раді має бути дуже прицільна. Щоб, наприклад, вони не загубилися за шквалом антикорупційної битви. І щоб раптом на "зруйнованому карфагені" не вигулькнув якийсь "конституційний референдум". Як на попередньому "карфагені" мало не піднявся проєкт виборів…
Додатково треба вже зараз пригадати, які, окрім безпекових, загрози несе із собою будь-який виборчо-референдумний процес в воєнній Україні, коли цей процес пов’язується з зовнішніми ультиматумами "безпекової архітектури".
Це незабутня "формула Штанмаєра".
В часи Мінських угод вона містила таку кількість всіляких маніпуляцій, що саме по собі це відлякало від неї учасників процесу.
Зараз з того мотлоху треба виокремити ідею, погоджену тоді у відповідних європейських інституціях, про "визнання результатів виборів на окупованих територіях В ЦІЛОМУ".
Що, безперечно, є просто синонімом визнання будь-якого геополітично-доцільного фейку на користь "миру" за рахунок українського існування.
"Котигорошко" як уже дорослий справжній шляхетний лицар просто не може дозволити собі ані самому купитися на подібні дитячі розводняки, ані, тим більше, спокусити до такої ганьби дружню трошки запаморочену Європу.
Ну і останнє тут зауваження.
Президент Зеленський.
Так що саме стосовно територіального питання він хоче обговорювати з путіним при особистій зустрічі?
Нюанси Української Конституції? Судячи з усього, путін що таки добре знає, то це Українську Конституцію в цьому аспекті.
Гарантії невизнання "нових кордонів" між рашкою і Україною, окрім кордонів 1991 року, з боку США і Європи?
На превеликий жаль (мерзенний самодеморалізуючий зворот, але тут доречний), цих гарантій ми не маємо і розраховувати на них не можемо. В тім-то й роль наша як суперсуб’єкта, що не рахується з чужими слабкостіми і інтересами в головному і принциповому.
Зеленський має колосальний респект за свій "криворізький" стиль дипломатії в умовах хижацького оточення світових "касаток і білих ведмедів".
Але паралельно за ним тягнеться шлейф суспільної підозри про потенційно можливу державну зраду.
І шлейф цей має реалістичні ознаки у вигляді кадрових і управлінських рішень від початку вторгення 2022 (Баканов і далі всюди), аж до теперішнього "карфагену".
Не стільки як виявлення корупційності самого президента (це було б гидко, але не смертельно), скільки вже його залежності від правоохоронно-силового блоку – що вже небезпечно.
Бо відсилає нас до початку вторгення і констатації, які, власне місцеві структури тоді виявилися базовими для тотальної зради.
Теперішній етап війни і так званих мирних переговорів наполегливо вимагає від президента Зеленського відкласти початкову манеру "говоріть-говоріть, ви нам не заважаєте" і відповісти суспільству на його стурбованості.
А! Іще одне.
Що саме в процесі мирних переговорів намагаються припинити всі учасники-миротворці? Війну? Так її ж немає, ніхто її не оголошував.
Припиняти треба агресію. Агресію, визнану ООН 141 голосом країн-учасниць, незалежно від того, чи стидається американська сторона називати "гуманіста" путіна агресором під час своїх комерційних оборудок.
І це також поверне поточний процес до його витоків.
Ця базова термінологія спростить багато чого, зокрема і для наших європейських друзів, і навіть для китайців тощо – аби їм кожного разу не плутатись в словах.