Львовские депутаты на памятник Бандере дополнительно выделили 600 тыс грн
Депутаты Львовского областного совета во время сегодняшнего пленарного заседания проголосовали за дополнительное выделение средств из областного бюджета на строительство памятника Степану Бандере
Об этом сообщает корреспондент «Львовского портала » из сессионного зала ЛОС. При обсуждении проекта о внесении изменений в областной бюджет было решено выделить еще 600 тыс грн на памятник проводнику ОУН. Как сообщили избранники, эти средства ранее планировали направить на протокольные мероприятия Львовского областного совета. За данное решение проголосовало 68 депутатов.
ЧИТАЙТЕ: Во Львове строительство памятника Бандере остановили из-за долгов облсоветаПо словам депутатов, в целом, чтобы достроить памятник Бандере, необходимо еще 3,7 млн грн. Напомним, при принятии бюджета Львовской области депутаты уже предусматривали 600 тыс грн на памятник Бандере.
.
Или как-всегда, забрали у учителей и врачей?
.
там как раз таких.. с извращёнными то фантазиями приниммают без очереди
городского совета проголосовал за решение «Об основных показателях
городского бюджета г. Львова на 2011 год».Как рассказал
директор департамента финансовой политики горсовета Олег Ищук, проект
бюджета составлен на основании нормативов затрат на одного жителя в
сфере образования, здравоохранения, культуры и спорта, а также в
расчете на одного школьника и одного дошкольника.
Так, на выполнение государственных полномочий государство оставило городу определенную часть доходов.
"Доходы, которые составляют фактически 4/5 нашего общего фонда -
это цифра, которую нам оставило государство - на уровне 1,046 млрд грн.
Из них для города останется 1,043 млрд грн, поскольку часть расходов
будет передано поселкам для сбалансирования их бюджетов. Относительно
доходов (первой корзины - выполнение государственных полномочий на
местах), у нас фактически остается три позиции: налог с доходов
физических лиц, что составляет 75% от общего объема доходов, налог с
платы за государственную регистрацию субъектов
- Монумент потрібно поставити на оглядовому майданчику замкової гори. - оплески
- Бандеру потрібно поставити лицем на захід, бо він сповідував європейскі цінності. А сракою на схід, бо срав він на тих москалів...-оплески.
- У праву руку вкласти акт проголошення незалежності україни -оплески.
- А в ліву, шибеницю, як символ боротьби з кацапським бидлом - оплески.
-А в петельку шибениці, потрібно вкласти москалика, нехай бидло знає своє місце - оплески.
-І через день міняти, щоб не засмердівся.
а де списав?
Сусіда загітуй, хай і він додасть.
Ну а якщо встигнеш від нього втекти - то твоє щастя
http://biletskyi.blogspot.com/2011/03/1012.html Сповідь солдата-енкаведиста: «Я за той час розстріляв двох сестричок 10–12 років»
На ім'я одного з сільських голів Заліщицького району прийшов зі Східної України лист такого змісту:
«Я — колишній солдат спецгрупи НКВД, яка під маркою бандерівців у
1944–1945 рр. організовувала вбивства невинних людей на Тернопільщині.
Наша група позбавила життя не один десяток людей нібито за симпатії до
совєтської влади. І нині, на схилі літ, стоячи над могилою, хочу
висповідатись, розповісти, хто ж насправді організовував ці криваві
акції. Мені й досі привиджуються нещасні, що просили у нас пощади, та
пощади їм не було…
Часто чую в снах крик чотирирічного хлопчика: «Не бий мого татка!». Він
вирвався з рук нашого старшини, при тім укусив його за палець. Старшина
вхопив хлопчика за ніжки ї з усього маху вдарив об стінку головою… Я за
той час розстріляв двох сестричок 10–12 років. Вони заціпеніли з жаху
і навіть не розуміли, що відбувається. Батько й мати на колінах благали
нас пощадити хоча б дітей і теж не розуміли, за що їм така кара.
Просили: «Хлопці, схаменіться, ми ж ні в чому не винні» (вони думали,
що ми бандерівці). А ми звинувачували їх у тому, що два їхні старші
сини пішли на фронт. Хоча добре знали, що людей призивного віку забрали
силоміць.
Таких випадків було багато, але мені особливо запам'ятався голос того
хлопчика: «Не бий мого татка!». Зойки нещасних сестричок і їхніх
батьків переслідують мене останнім часом вдень і вночі. Пішов я до
церкви й висповідався. Старенький священник прошепотів: «Сину, великі
гріхи твої, та оскільки ти каєшся, можу дати тобі розгрішення. І дам,
але тоді, коли ти напишеш у ті села, в яких ви проливали невинну кров».
Я знаю, що люди не простять мені, надія лише на Бога. Адже йшов я
вбивати не сам від себе, командири-чекісти змушували. Коли ми, солдати,
відмовлялися когось убивати, вони погрожували: «Хатітє бить
чістєнькімі? Саміх расстрєляєм как сабак!». Ми боялись один одного і
ніколи поміж собою не обговорювали свої вчинки, навіть за чаркою. Та
коли якось наш старшина з необережності вистрелив у себе з автомата й
помер у муках, ми лише переглянулись…
Розкажіть, пане голово, всім у селі про мого листа. Нехай знають люди, хто знищив їхніх сусідів. Не бандерівці, ні!»
.
Дмитро Карп'як
P.S. Головою цієї сільської ради, за дивним збігом обставин, виявився
якраз син одного з братів, що пішли 1944 року на фронт. Кажуть, він теж
пішов до церкви й покаявся за свій гріх, за те, що багато років він і
його родина проклинали невинних повстанців, які полягли в боротьбі за
волю України.
Чернівці, газета «Час», 3 березня 2006 року
- Протидія проникненню в ряди ОУН - УПА агентури органів НКВС - НКДБ, її викриття та ліквідація;
- Складання « чорних листів» - списків комуністів, комсомольців, радянських активістів для їх ліквідації;
- Підготовка груп «Служби безпеки» для виконання терористичних завдань.
В документі під назвою «Слідство», що має гриф « строго довірочно», вказані методи проведення слідства «Службою безпеки», зокрема: «побої, голод, погрози, випитування аж до втоми - це способи змушення до зложення правдивих зізнань» (Арх. спр. № 376, т. 49, арк. 75).
В іншому документі - інструкції для слідчіх СБ під назвою «Слідство і допит» зазначено: «...Конвеєр - це система тягла у слідстві... Ця система слідства має слідуючи способи:
1. Не давати людині спати. Брак сну впливає на моральну сторінку людини. Коли людина стало сидіть, при цьому дрімає і говорить, то щоб не спала, зливається її часто водою. Вона отверезує та дальше починає говорити.
2. Спосіб розчислення на час. Це є держання людини без сну 2, 3, 4, а то і більше днів... безсонність робить людину хворою, людина дістає привід.
3. Спосіб биття людини. У такій стадії слідства биття доводить людину до краю. Тут наступає зворотний пункт зізнань у допитуємого...» (Арх. спр. № 376, т. 50, арк. 272).
За участю боївок СБ проводились так звані атентати (терористичні акти) щодо «неугодних людей». У спеціальному документі під назвою «Основні тактичні завдання», зазначалося: «...Кожного новака перед прийняттям в підпілля, випробувати його витривалість, бойовисть і посвяту шляхом атентатів. Не встановлювати виконувати атентат в строго визначених реченцях. Новаків належно підготувати і створити догідні умови для виконання завдань» (Арх. спр. № 376, т. 49, арк. 411).
....................вони ці кошти вирішили зекономити на адміністративних витратах, а це тобі і переїзди, і всякі траляля, і багато іншого, .....потратять не на себе, а на памятник!!!
- В молодости ещё начала курить, потом бросила, 6 лет не курила, а
когда муж запил, опять начала, теперь уж, наверное, не брошу,
успокаивает нервы… Вот вы журналист, образованный человек, наверное,
скажите: 20 тысяч за нашу работу – это как? Много? Ведь если мы
перестанем работать, трамваи ходить не будут. А другой за столом сидит,
бумажки перебирает, а получает столько же, а то и больше. Справедливо
это? Но, наверное, у каждого своя судьба…
«Мы не жалуемся»
Потом Галя, улыбнувшись озорной улыбкой, спросила:
- А в вашей редакции есть вакансии?
Я поддержал её шутку:
- Корреспонденты нужны.
- Так вы вон Свету на работу возьмите, она молодая, красивая, одинокая, с ребенком только…
Света, хрупкая девушка, с выразительными глазами (это было заметно
даже ночью) и очень милым лицом, услышав это, стукнула молотком по камню
намного сильнее, чем требовалось.
И прекратить дотировать галычину при всяких стихиях. Пусть с.уки, саки барахтаются в помоях
Будет, что взрывать
Терористичну діяльність бандерівців і створеної ними УПА засуджували навіть «мельниківці». Так, у їх листівці за листопад 1943 року зазначалося: «Мужі і жінки України! Мужньо і невстрашимо ставте чоло всяким терористичним спробам звести до авантюри визвольну боротьбу! Організуйте всюди боївки української народної оборони і не давайте себе ограбити т. зв. «Українській Повстанчій Армії»... Дайте відсіч всяким спробам змарнувати безплідни партизанці свою кров, кров своїх синів і батьків! Велика мобілізація до УПА - це політичне і військове безглуздя...
Відсіч братовбивцям! Бандерівець, що стріляє українців - це бандит і агент Москви, але не український революціонер!...» (Арх. спр. №376, т.9, арк. 1).
Окара
Народный артист СССР Дмытро Гнатюк о
присоединении Западной Украины к Советскому Союзу (СПЕЦИАЛЬНО ДЛЯ РОССИЙСКИХ
ЧИТАТЕЛЕЙ)
Сегодняшний материал предназначен для РОССИЙСКИХ
ЧИТАТЕЛЕЙ БЛОГА – особенно для тех моих друзей, знакомых и коллег, с
которыми мы обсуждали вопрос о взаимоотношении СССР и присоединенных в
1939-1945 годах западноукраинских областей.
Мой тезис выглядел примерно так: какой-то генетической неприязни (негативной
этнической комплементарности) между западными украинцами (и галичанами, и
буковинцами, и волынянами, и закарпатцами) и, с другой стороны, восточными
украинцами, а также великорусами, нет.
Советую очень критически относиться к расистским взглядам на галичан, которые
можно вычитать в статьях разнообразных малороссийских националистов и книгах
одного высокого украинского чиновника, что продаются в некоторых московских
магазинах (в частности, в магазине N100 та Тверской или в "Библио-глобусе"
на Мясницкой).
Но есть негативный исторический опыт совсем
недавнего времени – как раз 1939 – начала 1950-х годов. Получалось примерно
так: западные украинцы, смертно уставшие от польского, румынского и, в меньшей
степени, чехо-словацкого гнета (иногда переходящего в фашизм), встречали
Красную армию цветами и радостью.
Но очень скоро эта радость
превратилась в ужас – от общения с организациями типа НКВД / МГБ.
И вместо цветов рождалась ненависть.
Лично я эту историю слышал во
множестве вариантов от своих западноукраинских друзей, но сюжет одинаков.
И вот вскоре в том числе и на такой почве возросла та же УПА.
И именно тогда – в эпоху Второй мировой войны, а не в какое-либо иное время,
образовалась та до сих пор кровоточащая рана.
Несколько моих западноукраинских друзей рождения конца 1950-х – начала 1960-х
родилось в Норильске, Воркуте, Магадане, Северном Казахстане и окрестностях.
Догадайтесь, как попали туда их родители?
То есть корень непонимания и ненависти – не в расколе Православия (1596), не в
противоречиях между Российской и Австро-Венгерской империями, не в проблемах
времен Брусиловского прорыва, а в сталинской эпохе.
Недавно попалось http://www.religion.in.ua/zmi/ukrainian_zmi/5848-dmitro-gnatyuk-moyu-cheremshinu-navit-yaponci-spivayut.html%20 интервью с известным оперным и
эстрадным певцом Дмытром Гнатюком (1925 г.р.) (прошу россиян не
путать его с более молодым однофамильцем Мыколой Гнатюком – исполнителем
шлягеров "Барабан был плох", "Птица счастья",
"Малиновый звон", "Час рікою пливе" и др.)
Дмытро Гнатюк – чрезвычайно
популярный в СССР певец, драматический баритон, олицетворение украинской
советской музыки – именно с его голоса весь советский народ узнал супершлягеры
"Рідна мати моя, ти ночей не доспала" и "Черемшина".
Происходит из Черновицкой области, присоединенной к Советскому Союзу в 1940
году (в тех же местах родились София Ротару, автор "Червонной Руты"
Владимир Ивасюк и участница "Евровидения" Ани Лорак).
Дмытро Гнатюк следующим образом вспоминает историю присоединения своей родной
Буковины к УССР / СССР, прошедшую через историю его собственной семьи:
"- У 1940 році Буковина була приєднана до радянської України.
Пам'ятаєте, з якими настроями селяни сприймали злиття з СРСР?
- Як сьогодні пам'ятаю. Мені тоді було 15 років. І мама зібрала нас, усіх дітей,
поклала на рушник хліб-сіль. А ми – з квітами. Так зустрічали воїнів, які нас
звільнили від румунської влади. Це було велике щастя і радість. Усе село
святкувало, нарешті могли вільно співати українських пісень. Ми почали вчитися
в українській школі рідною мовою, адже до цього мусили навчатися румунською. Та
буквально пройшло пару місяців, і почалося: арешти, розкуркулення, наступ на
українську інтелігенцію. Був у нашому селі ґазда, який, щоб раненько піднятися,
стелив собі під рядно шар картоплі – на такій "постелі" точно не
проспиш. Але й цього трудягу вислали до Сибіру, бо був заможним.
До речі, коли знову прийшли румуни, маму арештували. Адже її фото, на якому
вона хлібом-сіллю зустрічала радянських воїнів, потрапило до газети. І батькові
довелося продати корову, аби виручити маму. Правда, нашій родині судилося
пережити ще страшнішу трагедію. Мій старший брат Іван, йому було 18 років,
учився в румунському місті Констанца в морській школі на капітана. Туди
приймали здібних дітей, які мали схильність до мов, а Іван прекрасно знав
іспанську, французьку, німецьку, англійську, румунську. І коли нас возз'єднали
з Україною, він прийшов на канікули – у перші дні ще був відкритий кордон.
Минув місяць, йому треба було повертатися. Він пішов і зник безвісти. Про його
долю ми дізналися, коли Україна вже стала незалежною. Батьки до того часу, на
жаль, так і не дожили. Якось зустрівся я з товаришем із мого села, а він,
виявилося, працює в архівах. І я попросив його подивитися дані по Чернівецькій
тюрмі. Бо мама завжди говорила: "Він там загинув..." Мамине серце,
мабуть, відчувало це і не помилилося. Я бачив особову справу брата, він не знав
російської, просив: "Ви мене не розумієте, я ніколи не був зв'язаний із
якимись антирадянськими справами. Дайте мені перекладача іспанської,
французької чи німецької". На що йому казали: "Ах, так ти шпіон! Ми
тєбя научім, будєш говоріть по рускі!" Над ним страшно знущалися, зламали
хребет, а потім розстріляли... Ми так і не знаємо, де він похований..."
То же самое по-русски:
"- В 1940 году Буковина была присоединена к советской Украине.
Помните, с какими настроениями крестьяне воспринимали слияние со СССР?
- Как сегодня помню. Мне тогда было 15 лет. И мама собрала нас, всех
детей, положила на полотенце хлеб-соль. А мы – с цветами. Так
встречали воинов, которые нас освободили от румынской власти. Это было большое
счастье и радость. Все село праздновало, наконец могли свободно петь украинские
песни. Мы начали учиться в украинской школе на родном языке, ведь до этого
должны были учиться на румынском. И буквально прошло пару месяцев, и
началось: аресты, раскулачивания, наступление на украинскую интеллигенцию.
Был в нашем селе газда (хозяин), который, чтобы раненько подняться, стелил под
себя дерюгу из картофельной ботвы – на такой "постели" точно не
проспишь. Но и этого трудягу выслали в Сибирь, потому что был зажиточным.
Кстати, когда снова пришли румыны, маму арестовали. Ведь ее фото, на котором
она хлебом-солью встречала советских воинов, попало к газеты. И отцу пришлось
продать корову, лишь бы выручить маму. Правда, нашей семье довелось пережить
еще более страшную трагедию. Мой старший брат Иван, ему было 18 лет, учился в
румынском городе Констанца в морской школе на капитана. Туда принимали
способных детей, которые имели склонность к языкам, а Иван прекрасно знал
испанский, французский, немецкий, английский, румынский. И когда нас
воссоединили с Украиной, он пришел на каникулы – в первые дни еще была открыта
граница. Прошел месяц, ему надо было возвращаться. Он пошел и исчез
бесследно. О его судьбе мы узнали, когда Украина уже стала независимой.
Родители к тому времени, к сожалению, так и не дожили. Как-то встретился я с
товарищем из моего села, а он, оказалось, работает в архивах. И я попросил его
посмотреть данные по Черновицкой тюрьме. Потому что мама всегда говорила:
"Он там погиб..." Мамино сердце, наверное, ощущало это и не ошиблось.
Я видел личное дело брата, он не знал русского, просил: "Вы меня не
понимаете, я никогда не был связан с какими-то антисоветскими делами. Дайте мне
переводчика с испанского, французского или немецкого". На что ему
говорили: "Ах, так ты шпион! Мы тебя научим будешь говорить
по-русски!" Над ним страшно издевались, сломали позвоночник, а потом
расстреляли... Мы так и не знаем, где он похоронен..."
Подчеркиваю: Дмытро Гнатюк – не какой-либо карикатурный
"националист-бандеровец", он – вполне реализовавшийся в советские
времена человек, народный артист СССР, популярный в СССР и даже за кордоном
певец и оперный режиссер – лицо Киевской оперы.
В общем, я никому не навязываю никаких своих взглядов – кроме одного: пора
освобождаться от тупых и идиотских стереотипов, в том числе, в
российско-укранских отношениях. Будущее – за светлыми, веселыми, свободными и
открытыми людьми – и у нас в России, и в Западной Украине, и в Восточной
Украине. Именно за ними, а не за железобетонными идиотами и не за унылыми
расистами, сеющими между славянами вражду и ненависть.
У крижці спогадів колишнього політв'язня Ярослава Малицького "Стежками долі" є такий епізод. Весною 1949 р.
вісімнадцятирічного Ярослава, випускника Добромильської СШ, енкаведисти
запідозрили в убивстві майора Бугайова, якого серед білого дня поруч з
будинком НКВС застрілив на відплату за страту
сотень безневинних земляків та смерть батька п'ятнадцятирічний юнак
Богдан Цицик. Втеча до батьків у Львів Ярослава не врятувала. У середині
листопада його серед інших заарештували й відвезли до Добромильської
в'язниці. Невдовзі з'ясувалося, що до вбивства Бугайова Ярослав не
причетний. Доказів його участі в підпільному русі слідство також не
мало. Хлопця потрібно було відпускати. Але під час його перевезення до
Дрогобицької тюрми на конвой напала "упівська боївка" розстріляла
конвоїрів, спалила їх вантажівку, а Ярослава допровадила в криївку.
Після допиту йому запропонували написати заяву до повстанської школи
старшин. Потім оголосили зрадником і повели на розстріл. У цей час на
них напали енкаведисти і відбили бранця. Виявилося, що визволителями
були "постріляні" перед тим конвоїри. На допитах в Добромилі вже не
згадували про вбивство Бугайова, а звинуватили Ярослава в написанні
заяви на вступ до УПА та антирадянських
розмовах у бункері. За це позасудовий орган "Особоє совєщаніє" в Москві
засудив Малицького на 10 років концтаборів. Під час очікування вироку в
дрогобицькій тюрмі Ярослав почув чимало розповідей про подібні
провокації. Але діяльність таких спецзагонів досі залишається
маловідомою. Тому прочинимо ще одне віконце на тернистому шляху до
правди.
СПЕЦГРУПИ НКВС у 1944 1953 рр, діяли в західних областях УРСР під вигля-
служби безпеки ОУН у доволі великій кількості - їхнє завдання полягало у виявлені і знищенні провідників ОУН та УПА в Україні й за кордоном, організації провокацій: грабунків, підпалів і вбивств мирних громадян від імені ОУН-УПА
з метою дискредитації національно-визвольного руху. Ідея створення
таких спецгруп належала тодішньому наркомові внутрішніх справ УРСР В.
Рясному, який, узагальнивши досвід уже існуючих спецзагонів НКВС, листом від 20 вересня 1944 р. на адресу секретаря ЦК
КП(б)У Д. Коротченка запропонував сформувати нові загони на базі
партизанської дивізії ім. С. Ковпака, якою командував генерал-майор П.
Вершигора. Вона підлягала розформуванню після звільнення СРСР від
німців. Пропозиція наркома постановою ЦК КП(б)У була негайно
підтримана. Весь особовий склад дивізії скерували на комплектування
органів НКВС у західних областях України та створення згаданих спецзагонів.
До складу загонів, окрім звиклих до лісу радянських партизанів, вирішено було включити й повстанців УПА, які прийшли з покаянням, або були захоплені в полон і погодилися кров'ю змити свою "провину" перед більшовицькою владою. Зрозуміло, що ці формування практично нічим не відрізнялися від вояків УПА ні одягом, ні озброєнням, ні мовою, ні знанням місцевих умов, звичаїв і традицій, ні методами конспірації. Часто перевербовані
упівці навіть залишалися в тих же бункерах, в яких перебували раніше, й
надалі використовували усталені зв'язки, паролі, матеріальне
забезпечення. Все це позбавляло мешканців краю можливості розпізнати
перевертнів, і тому всі їх злодіяння приписувалися ОУН і УПА.
При
нагоді доречним буде сказати, що під виглядом повстанців іноді діяли й
справжні грабіжники та бандити, які хотіли "нагріти руки" в той
непевний час, помститися сусідові за межу, зґвалтувати юнку чи відчути
п'янкий смак необмеженої влади озброєного недоумка над беззбройним
людом. Есбісти ОУН викривали і суворо карали таких негідників аж до
страти. Така ж доля очікувала й викриті спецзагони НКВС.
Схвально оцінюючи перші кроки спецзагонів НКВС,
ЦК КП(б)У постановою від 26 лютого 1945 р. знову наполегливо
пропонував "із числа бандитів, що з'явилися з повинною і виявили
бажання боротися з бандитизмом, створювати групи спеціального
призначення для знищення дрібних бандгруп СБ і оунівських ватажків". Цю ж думку висловив на параді секретарів обкомів КП(О)У і начальників обласних управлінь НКВС та НКДБ західних областей УРСР, яка відбувалася у Львові 15 травня 1945 р., перший секретар ЦК КП(б)У М. Хрущов: "Я вважаю правильним створення спецгрун а колишніх бандитів".
Уяву про масшіаби цієї провокаційної роботи дають такі дані. За станом на 20 червня 1945 р., у Волинській, Дрогобицькій, Львівській, Рівненській, Станіславській, Тернопільській і Чернівецькій областях діяло 157 спецгруп, в яких налічувалося 1808 осіб.
На сумлінні подібних формувань - звірячі набіги на мирні села, грабунки і вбивства, катування і розстріли, закидані трупами криниці, знищені провідники національно-визвольної боротьби - цвіт, еліта нації. Промовистою
є характеристика керівника однієї з перших спецгруп з 35 осіб під
назвою "Орел" - Бориса Корякова, укладена начальником відділу боротьби з
бандитизмом НКВС у Рівненській області майором держбезпеки Гавриловим. Ця група діяла з травня 1944 р. до 1 квітня 1945 р. За цей час, за звітом НКВС, вона знищила 526 повстанців і затримала 140 осіб.
Злодіяння спецгруп були настільки кричущими, що проти "методів" їх діяльності виступали навіть окремі представники силових відомств. Так, військовий прокурор військ МВС Українського
округу полковник юстиції Кошарський у доповідній записці секретареві
ЦК КП(б)У М. Хрущову від 15 лютого 1949 р. "Про факти грубого порушення
радянської законності в діяльності т. зв. спецгруп МДБ" писав: "Министерством Госбезопасности Украинской ССР и его Управлениями
в Западных областях Украини в целях виявлення вражеского,
украинско-националистического подполья широко применяются т. н.
спецгруппы, действующие под видом бандитом УПА"...
Зокрема зазначив, що "грубо-провокаційна і нерозумна робота ряду спецігруп і насильство над місцевим населенням не лише не полегшує боротьбу з бандитизмом, але навпаки ускладнює її". На підтвердження зазначеного він наводив численні приклади провокацій, грабунків, насильства, катування спецгрупами невинних людей, вибивання з них фіктивних показів про зв'язок з підпіллям.
Зрозуміло,
що найстрашніші злочини спецгруп до офіційних документів не потрапляли,
бо свідків живими вони, як правило, не залишали. А якщо й залишали,
то - одного з малих дітей, щоб розповів людям, що це були упівці, й
зберіг на все життя ненависть до бандерівців.
Не
менш, а то й більш жорстокими були військові підрозділи самих
енкаведистів. Наприклад, в особливій папці Тернопільського обкому
КП(6)У знаходиться цілком таємна постанова бюро обкому від 23
листопада 1944 р. У ній ідеться про те, що 22 жовтня 1944 р. для
ліквідації підпілля в с. Кривеньки Пробіжнянського району прибули 60
бійців військ НКВС під командуванням майора Полянського та представника обласного управління НКВС молодшого лейтенанта Молдованова. Однак повстанців у селі не виявили. Тоді, "знаходячись у нетерезому стані, майор Полянський, мол. лейтенант Молдованов розстріляли ні в чому не повинних громадян у віці від 60 до 80 років у кількості 10 осіб і спалили 45 будинків з надвірними будовами, домашнім майном і великою кількістю обмолоченого хліба.
В
іншому документі - листі міністра внутрішніх справ СРСР С.Круглова
міністру внутрішніх справ УРСР Т.Строкачу від від 17 липня 1946 р.
згадуються дільничні уповноважені міліції Галицького райвідділу
внутрішніх справ Станіславської області Мисляк та Ізотов, які при
проведенні чекістсько-військової операції здійснювали незаконне
вилучення цінностей та майна громадян, а також ґвалтували жінок.
Констатацією згаданих фактів ми не прагнемо лише поміняти полюси звинувачень. Боротьба за волю України, як і будь-яка інша війна, була кривавою й жорстокою. Але УПА
вела її на власній землі проти зайшлих "визволителів", які встигли
виявити своє імперське обличчя депортаціями, ув'язненнями, масовими
розстрілами у 1939-1941 рр. та в перші повоєнні роки. Тому йдеться
тільки про істину, яка повинна бути засторогою нинішньому поколінню
підспівувачів "собирателям славянских земель".