В Украине отмечают День Вооруженных Сил
Сегодня, 6 декабря, отмечают День Вооруженных сил Украины.
Об этом сообщает Цензор.НЕТ со ссылкой на Корреспондент.
По случаю 21-й годовщины создания Вооруженных Сил Украины сегодня состоятся торжественные мероприятия, в том числе праздничные фейерверки.
Читайте также на «Цензор.НЕТ»: Военным пообещали в два раза увеличить жалование в 2013 году
Как сообщили в Минобороны, в 08:30 назначена церемония возложения цветов к могиле Неизвестного солдата и памятнику Ивану Кожедубу в Парке Славы с участием министра обороны Дмитрия Саламатина и начальника Генштаба Владимира Заманы.
С 09:00 до 10:00 пройдет Божественная литургия в Трапезном храме Свято-Успенской Киево-Печерской Лавры, а в 11:00 начнется торжественное собрание, церемония вручения государственных наград и праздничный концерт в Центральном доме офицеров Вооруженных сил Украины при участии руководства государства.
Читайте также на «Цензор.НЕТ»: На Закарпатье во время несения службы застрелился капитан Вооруженных Сил Украины
Кроме того, в 20:00 в столице Украины - городе-герое Киеве, городах-героях Одессе, Севастополе, Керчи, а также в Виннице, Львове, Житомире, Ровно и Днепропетровске состоятся праздничные фейерверки двадцатью залпами.
Читайте также на «Цензор.НЕТ»: Украинская армия на учениях отрабатывала штурм населенных пунктов. ФОТОрепортаж
Общая численность Вооруженных сил Украины на 2012 год составляет 184 000 человек, в том числе до 139 000 военнослужащих, являясь пятой по размеру армией Европы. Разработанная Министерством обороны реформа предполагает сокращение численности армии в течение пяти лет до 70 тысяч человек.
Не дай бог воевать с кем небудь!
Имея такую армию - лучше сдаться сразу.
.
И кому такая армия нада?
.
Вот только поздравлять мужчин, наших защитников мы привыкли 23 февраля.
(с)х/ф "Гараж"
Матеріал з Вікіпедії - вільної енциклопедії.
Би́тва на Си́ніх Во́дах (Синьово́дська би́тва; вірогідно між 24 вересня - 25 грудня 1362[1]) - битва, що відбулася на річці Сині Води між литовсько-руським військом Великого князя Литовського Ольгерда Гедиміновича та ордами монголо-татарських правителів на Поділлі, поблизу фортеці Торговиці (тепер село Новоархангельського району Кіровоградської області).
І, нарешті, Густинський літопис повідомляє: [7]
В лѢто 6870… В сіє лѢто Ольгерд побѢди
трех царков Татарских из ордами их, си єсть, Котлубаха, Качзея, Дмитра;
и оттоли от Подоля изгна власть Татарскую. Сей Олгерд и иныя Рускія
державы во власть свою пріят, и Кіев под Федором князем взят, и посади в
нем Володымера сына своего, и нача над сими владѢти, им же отци его дань даяху.
Матеріал з Вікіпедії - вільної енциклопедії.
Би́тва під О́ршею відбулася 8 вересня 1514 року між 30-тисячним військом під командуванням князя Костянтина Івановича Острозького, на той час Гетьмана Великого князівства Литовського, Руського та Жемайтійського, нащадка Рюриковичів, та 80-тисячним московським військом на чолі з воєводою Іваном Челядниним.
На той час Московське князівство вело війну проти Литовсько-Руської держави. Перша сутичка з передовими московськими полками відбулась 27 серпня за Березіною, де московські війська були змушені відступити.
Основна битва відбулася під Оршею, де війська Москви зазнали поразки. Після поразки вони відступили до Смоленська.
Київський літопис[3]:
Рок АФ̃ДІ [1514]: Смолєнско московскии 11 взял; того ж рок[у] нш̃и побили Москву на Ωрши.
Волинський літопис[4] так згадує про видатного князя Острозького:
"а гетьману його, видатному князю
Костянтину Івановичу Острозькому
дай Боже багато здоров'я і щастя на майбутнє щоб як нині;
побив рать московською щоб так побивав рать татарську проливаючи їх кров бусурманську"
На початку XVI століття Московська держава висунула претензії на українські та білоруські землі, які тоді входили до складу Великого князівства Литовського. Влітку 1514
року під час чергової московсько-литовської війни московська армія
після місячної облоги захопила Смоленськ і наприкінці серпня вийшла на
лівий берег Дніпра неподалік Орші. Московським військом, що налічувало
майже 80 тисяч вояків, командували князі Михаїл Голіца-Булгаков та Іван
Челяднін.
У ніч на 8 вересня тридцятип'ятитисячне військо Великого князівства Литовського навело через Дніпро
навпроти Орші наплавні мости на діжках і переправилося на лівий берег.
Литовська армія складалася зі власне литовських, білоруських,
українських, сербських, татарських, польських, угорських та німецьких
загонів. Цим об'єднаним військом командував п'ятдесятичотирилітній
волинський князь Костянтин Острозький.
Рано-вранці Челяднін атакував Острозького, намагаючись відрізати його
від мостів, однак союзники відбили напад. Острозький очолював усі
контратаки української кінноти і бився, як простий вояк. Використовуючи
суперечності між Голіцею та Челядніним, він нападав на них порізно, а
ті, за словами літописця, із заздрості видавали один одного.
Опівдні українські та литовські вершники вдаваним відступом завели
московську кінноту під залп своїх гармат, а потім її із засідки у
прибережному лісі атакував резервний загін. Під натиском війська
Острозького важка московська кіннота відступила на багнистий берег річки Кропивни між Оршею та Дубровною і там майже вся була знищена.
Київський літопис[3]:
Того ж року бій був Костянтина Івановича Острозького з Москвою під Оршею, за Дніпром на Кропивні річці. І побив князь Москву.
Атака польських гусарів довершила розгром московської армії, хоча погоня за її окремими частинами, що тікали до Смоленська,
тривала до ночі. Втрати московського війська сягали тридцяти тисяч
вояків, а Челяднін, восьмеро воєвод, 37 значних бояр та півтори тисячі
дворян потрапили у полон.
Перемога під Оршею зробила Костянтина Острозького відомим усій
Європі, про неї розповідалося у чотирьох брошурах, виданих латиною та
німецькою мовою. Острозького з тріумфом зустрічали у Варшаві та Вільнюсі, і на честь перемоги під Оршею він побудував у Вільні Свято-Троїцьку та Свято-Миколаївську церкви.
Матеріал з Вікіпедії - вільної енциклопедії.
Конотопська битва або Соснівська битва (27 червня - 29 червня / 7 липня - 9 липня 1659 року) - битва між військами Гетьмана Івана Виговського та Кримської Орди з одного боку і московським військом з іншого біля міста Конотопа ******** Сумської області.
Наслідки та значення
Звістка про поразку під Конотопом дійшла врешті-решт і до Москви. Російський історик XIX сторіччя С. М. Соловйов описує реакцію царя на сумну звістку таким чином:
«
"Цвіт
московської кінноти, що відбув щасливі походи 1654 і 1655 років,
загинув за один день, і вже ніколи після того цар московський не був у
змозі вивести в поле такого блискучого війська. У жалібній одежі вийшов
цар Олексій Михайлович до народу й жах охопив Москву. Удар був тим важчий, що був несподіваним; та ще після таких блискучих успіхів! Ще нещодавно Долгорукий привів до Москви полоненого гетьмана литовського, нещодавно чулися радісні розмови про торжество Хованського, а зараз Трубецькой,
на якого було найбільше надій, «чоловік благоговійний і витончений, у
воїнстві щасливий і недругам страшний», погубив таке величезне військо!
Після взяття стількох міст, після взяття столиці литовської царське
місто затремтіло за власну безпеку: у серпні за государевим указом люди
всіх чинів поспішали на земляні роботи для зміцнення Москви. Сам цар з боярами часто був присутній при роботах; навколишні жителі з родинами, пожитками наповнювали Москву, і ходила чутка, що государ від'їжджає за Волгу, за Ярославль".
»
Проте хвилювання царя, що Виговський з ханом піде далі на Москву, виявилися передчасними. Тільки-но Виговському вдалося захопити Ромни, Лохвицю та декілька інших українських міст, які утримували його супротивники, як прийшла звістка з Криму, що козаки Івана Сірка напали на татарські поселення, і це примусило хана з ордою залишити Виговського та вертатися в Крим. Громадянська війна спалахнула з новою силою. Хоч Гадяцький договір з поляками був вигідний для України,
ідея союзу з поляками не знайшла підтримки серед більшості козацтва та
народних мас. До того ж Виговський нехтував інтересами широкого загалу
українського суспільства і спирався переважно на козацьку верхівку, яка
постійно його зраджувала перед погрозами або обіцянками з боку Москви чи Варшави.
Конотопська битва залишалася довгий час ледве не забороненою темою в
російській та особливо радянській історіографії. Протягом століть
інформація про неї замовчувалася, бо правда про події під Конотопом розвінчувала багато великодержавних міфів, особливо про «споконвічне прагнення українців до союзу з Росією».
Останнім часом події Конотопської битви також ідеалізуються і в деяких
українських колах. Незважаючи на великі сподівання та на героїзм
козаків, особливо загону Григорія Гуляницького, Конотопська битва залишається змарнованим шансом і чи не найхарактернішим прикладом виграної битви та програної війни.
Матеріал з Вікіпедії - вільної енциклопедії.
Вале́рій Оле́гович Бобро́вич (*23 грудня 1951) - український військовий діяч, Головний командир УНСО.
Валерій Бобрович народився 23 грудня 1951 року в Києві.
У 1970 р. закінчив училище Міністерства Морського флоту в Херсоні. У 1971 р. брав участь у В'єтнамській війні. Контужений. Нагороджений медаллю «За бойові заслуги».
У 1978 р. закінчив Одеське вище інженерне морське училище.
Звільнений з флоту за пропаганду націоналістичних ідей. Один із засновників УНСО.
У 1992 р. брав участь у Придністровському конфлікті. У 1992-1993 р. брав участь у бойових діях на Кавказі як командир окремого батальйону УНСО «Арго». Нагороджений орденом «Вахтанга Горгасалі» ІІІ ступеня.
Почесний громадянин Грузії.
У 2009 році в видавництві "Зелений пес" вийшла книга Валерія
Бобровича "Як козаки Кавказ воювали. Щоденник сотника Устима" - книга
про ******* війну,блискучі операції, жорстокість і смерть, справжню
чоловічу дружбу,важкі поранення і про "теплий прийом" українських
спецслужб вдома, на рідній землі.
Це не кабінетні мемуари, а справжня хроніка війни. Книжка для тих,
хто розуміє, що війна за власну свободу ніколи не закінчується.
Матеріал з Вікіпедії - вільної енциклопедії.
«Арго́» - добровольчий корпус УНСО. Також відомий як «батальйон» та «експедиційний корпус».
Перші 11 українських добровольців з'явилися в Грузії в червні 1993,
з них на початку липня 1993 було сформовано гірничо-стрілецький
підрозділ УНСО "Арго". Московське телебачення повідомило, що в Тбілісі "висадився полк, сформований з галицьких українців". Насправді, лише один був із Західної України[1].
Добровольчий корпус «Арго» особливо відзначився у боротьбі проти абхазьких сепаратистів в боях під Сухумі.
Семеро унсовців полягли смертю хоробрих. Тридцять з них нагороджені
найвищою державною нагородою Республіки Грузія - орденом Вахтанга
Горгасала. І досі часу грузинський народ з величезною повагою ставиться
до України.
19 липня 1993 року силами українського добровольчого підрозділу УНСО, штурмом
було взято селище Шрома. Це абхазське містечко мало величезне стратегічне
значення в обороні Сухумі. Окупаційний гарнізон складався з т. Зв. Російських
козачків, кількістю до 600 чоловік.
Грузинські регулярні частини кілька разів безуспішно атакували сильно
укріплені російські позиції, понесли значні втрати і змушені були відійти.
Український гірськострілецький підрозділ і до цього вважався одним з
найбоєздатніших у грузинській армії, тому цю операцію доручили нам. Щоб не
повторювати помилки наших попередників і не лізти до перемоги по горах своїх
трупів, ми ретельно, провівши розвідку, знайшли обхідну дорогу. Вона виводила в
тил селища. З цього боку містечко ретельно не охоронялося, бо для того, щоб
добратись до нього, треба було б спуститись зі скелі висотою приблизно, 200
метрів, причому на очах у ворога. Діяти довелось уногчі. Уявіть всю складність
операції, в повній темряві опустити на мотузках кулемети, ********** та людей,
більшість з яких не мали спеціальної альпіністської підготовки. Якщо б нас
виявили, піднятись нагору живими не було жодного шансу. На щастя, все пройшло
спокійно. Хлопці сиділи тихо, як миші, навіть, коли один стрілець втратив
рівновагу і повис на 100-метровій висоті вниз головою, то так і висів собі, вниз
головою, хвилин десять, поки його не зняли. Кожен розумів, назад дороги нема, ми
повинні перемогти або померти.
Ми опинились за тридцять - сорок метрів від російських становищ. В горах
світає миттєво. Як тільки сонце вийшло з-за гори, пролунала команда - "гранатами
вогонь". 46 гранат Ф-1 майже одночасно розірвались на російських позиціях.
Атака! Залунало ніколи не чуте в цих горах, і, на жаль, призабуте в Україні -
СЛАВА!! До початку штурму я не мав відомостей про кількість гарнізону і тепер з
жахом зрозумів, ми сунулись в осине гніздо, де противник перевищує нас більше
ніж в десять разів. Вихід був один, вперед, вперед, щоб не дати оговтатись,
оцінити ситуацію і зрозуміти, скільки нас є насправді. І це нам вдалось,
противник залишив Шрому і в паніці відступав по дорозі до Нового Афону. Це був
момент, коли можна було виграти війну. Якщо б ми отримали підкріплення від
грузинів, хоча б півтори-дві сотні багнетів, то на плечах втікаючих в паніці
"козачків" вдерлись би в Н.Афон і перерізали єдину дорогу, по якій йшло
постачання головного фронту сепаратистів. На жаль, з невідомих мені причин цього
не сталося, замість підкріплень ми отримували тільки накази, триматись,
триматись і ще раз триматись. Почались важкі дні. Вже на другий день росіяни
оговтались, замінили переляканих на смерть "козачків" батальоном регулярних
військ, здається їх перекинули десь з під Іркутська, та почали планомірно
вибивати нас з містечка. Перед кожною атакою, з машини гучномовця нам кричали -
"хохли, в плєн нє здавайтєсь, ми із вас жівих шкуру драть будєм". Ми вірили
"старшим братам" і не здавались. Бої тривали три дні, росіяни найдужче дошкуляли
нам мінометами, яких ми не мали жодного, але піхота воювала мляво. Більшість
кацапчуків, навіть немогли б на мапі показати, де ж ця Абхазія. Наші стрільці
розуміли, воюючи в Грузії, ми захищаємо Україну. Сьогодні Сухумі, завтра
Тбілісі, післязавтра Київ. На третій день боїв прийшов наказ залишити місто.
Виходили в повному порядку, забравши з собою вбитих і пораненних, місто горіло.
До речі, в перекладі з грузинського шрома - труд. Я подумав, добре, що це не
Фастів або Коломия.
Від Сяну по Кавказ! Наші діди почали з Сяну - програли, ми починаємо з
Кавказу, може нам пощастить?
За три дні боїв ми втратили двох чоловік вбитими та вісім тяжко пораненими,
один з загиблих, за бажанням його батька, був похованний у Сухумі в парку
"Курченко". Після падіння Сухумі росіяни викопали труну з тілом, викинули в
море, а коли її почало прибивати назад до берега, розстріляли її з гранатомета
РПГ-7. За даними грузинської військової розвідки за триденний період боїв під
Шромою росіяни та їх найманці втратили тільки вбитими 58 чоловік, був спалений
російський танк, до речі, перший на Кавказі.
В.Бобрович
http://*******.org
http://una-unso.info
http://vinnica.una-unso.info
http://kharkov.una-unso.info
Хотя.... Какие ВС, такие и "подвиги"....
Битва под Оршею и Конотопская битва - успешные для польской армии эпизоды в проигранных войнах. Чтобы уменьшить горечь поражений в войне, количество побеждённых русских войск преувеличено раз в 5.
Вот такая она армия незалежной
А кацапским тролям- куй на перевес..
Ваш праздник 8 марта девОчки.
Скорость захвата определяется скоростью бега ешака.
Не забувайте ваших умінь , хлопці ... скоро вони нам стануть у пригоді !!!
Балом правят старые "мудрые" генералы (хамы с манией величия). Новое поколение командиров, (поколение "Пепси"), безграмотные ( в большинстве своем), тупые исполнители - солдаты Урфина Джюса.
Служу народу Украины, а прислуживаться все-таки тошно.