Польский Сейм удовлетворился "этническими чистками с признаками геноцида". ФОТО
Польский Сейм принял сдержанную версию "Волынской резолюции", которая похожа на недавно принятую Сенатом.
Сегодня главная законодательная палата польского парламента, Сейм, рассмотрела специальное заявление к 70-й годовщине Волынской трагедии, которое является самым кровавым конфликтом в общей истории поляков и украинцев, сообщает Цензор.НЕТ.
В ходе бурной дискуссии польский Сейм разделился на два лагеря. В результате не была принята поправка о внесении в текст резолюции термина "геноцид" ("ludobójstwo").
ЧИТАЙТЕ ТАКЖЕ НА Цензор.НЕТ: Волынская трагедия не была геноцидом, - польский сейм
На голосование была вынесена сдержанная версия "Волынской резолюции" с формулировкой "этническая чистка с признаками геноцида" ("czystka etniczna o znamionach ludobójstwa"), которая и была принята. За проголосовало 263 депутата, против - 33, воздержались - 146.
11 - 12 июля во многих польских городах проходят траурные мероприятия в честь 70-летия "Волынской трагедии, 14 июля в Луцке планируются памятные мероприятия с участием президента Польши. Кроме того во всех православных церквях на Волыни 14 июля пройдут заупокойные службы по погибшим.
ЧИТАЙТЕ ТАКЖЕ НА Цензор.НЕТ: Тысячи поляков протестуют против украинских героев: "Бандера - не герой!", "УПА - не Украина". ФОТО
У историков много вопросов вызывают события, которые происходили 11-12 июля 1943 г. - этот период называют кульминацией трагедии, когда, по разным данным, подразделениями УПА были атакованы от 60 до 100 польских населенных пунктов. Украинские исследователи отмечают, что Волынская трагедия была следствием войны Армии Краёвой с УПА, в которой участвовало и гражданское население. При этом польская сторона также прибегала к репрессиям против гражданского украинского населения - число жертв с украинкой стороны оценивается в 10-20 тыcяч человек.
Валянок ти коли у Поліші був?
Александр Фюрстенберг
1. Отдает дань памяти гражданам ІІ Речи Посполитой, убитым украинскими националистами, и устанавливает 11 июля Днем памяти жертв геноцида, совершенного ОУН-УПА на Восточных Кресах ІІ Речи Посполитой.
2. Осуждает этнические чистки с признаками геноцида относительно польского населения, совершенный Украинской Повстанческой Армией и другими формированиями украинских националистов в 1939-1947 гг., который в равной мере, как в свете международного права, так и польского, не имеет срока давности.
3. Выражает почтение членам Армии Крайовой, Кресовой Самообороны и Батальонов Хлопских, которые вели драматичную, неравную борьбу в обороне польского гражданского населения.
4. Признает Организацию Украинских Националистов, Украинскую Повстанческую Армию, СС-"Галичина" и украинскую полицию на немецкой службе преступными организациями. Сейм РП заявляет, что в преступлениях, геноциде не обвиняется украинский народ, а исключительно указанные политические и вооруженные формирования.
5. Выражает почтение тем украинцам, которые оказывали помощь своим польским соседям или отказывались от участия в преступлении".
Профессор Рышард Качмарек, директор Института Истории
Силезского Университета, автор книги «Поляки в вермахте», например, заявил по
этому поводу польской «Gazeta Wyborcza»: «Мы
можем считать, что у 2-3 млн. человек в Польше есть родственник, который служил
в вермахте.
вокзалах с большой помпой, часто пели польские песни. В основном в Поморье,
особенно в польской Гдыне. В Силезии же в районах с традиционно сильными
связями с польской речью: в районе Пщины, Рыбника или Тарновске-Гуры. Начинали
петь рекруты, затем подключались их родные, и вскоре оказывалось, что во время нацистского мероприятия поет весь
вокзал. Поэтому немцы отказались от
торжественных проводов, потому что это их компрометировало. П Ситуации,
когда кто-то бежал от мобилизации, случались крайне редко».
відповідати як перед Богом та і перед людьми!
Зокрема, у лютому 1943 ОУН (Б) було вирішено ліквідувати всіх комуністів, співпрацівників німців, представників інших українських політичних угруповань, які заперечували керівну роль ОУН(Б), християн-пацифістів, що не визнавали збройної боротьби, а також поляків, від яких УПА могла очікувати щонайбільше ворожої нейтральності. Отож, перший удар українських партизанів був спрямований проти польських співробітників гітлерівської адміністрації, що працювали в службах охорони лісів і державних маєтків (ліґеншафтів). Поступово вони поширилися також на польську сільську людність, причому як на колоністів міжвоєнного періоду (першою та другою світовими війнами), так і на давніші польські поселення (на українських землях до першої світової війни).
Польські дії проти українців активізувалися у відповідь на розширення дій УПА. Найяскравішим прикладом антиукраїнських дій були пацифікаційні акції, які провадила польська допоміжна поліція, що перебувала на німецькій службі. Загалом, попри спротив керівництва польського підпілля, до тих підрозділів увійшло близько 1500-2000 осіб. Окрім цього, з Генерального Губернаторства було перекинуто 202-ий поліційний шуцманшафтбатальйон, який складався з поляків, чисельністю 360 осіб. Цей батальйон діяв в основному на теренах Рівненського та Костопільського повітів. На початку 1944 року його розбила Червона Армія. У вересні в округу підтягнули також батальйон «шупо» «Остлянд», сформований ще в вересні 1941 року з естонських фольксдойче.
Польська поліція брала участь у численних пацифікаційних акціях в українських селах, про що свідчать багато спогадів із того періоду. У каральних акціях найчастіше брав участь 202-ий шуцманшафтбатальйон. За деякими даними, часто за кожне спалене повстанцями польське село польська поліція знищувала п'ять українських сіл.
Водночас, командування Армії Крайової Волинського округу, аби протидіяти УПА, почало створювати власні партизанські загони, а також направило офіцерів і рядових бійців кадрового складу АК організовувати в польських поселеннях бази самооборони. Упродовж 1942-1943 р. на території Волині постало кілька десятків таких баз. До найпотужніших з них належали бази в поселеннях Пшебраже (нині с. Гайове Ківерцівського р-ну), Гута Степанська і Стара Гута, Панська Долина, Засмики (нині у складі с. Грушівка Ковельського р-ну), Білин (нині село Володимир-Волинського району).
Почалися каральні акції. За спогадами учасників тих акцій, вони стосувалися поселень, близьких до знищених польських сіл, оскільки на їх населення падала підозра у співучасті.
Хоча в наказах польського Проводу підкреслювали, що каральні дії щодо цивільних неприпустимі, проте цих наказів не завжди дотримувалися. Про це свідчить, наприклад, донесення представника уряду у Волинському окрузі Казім'єжа Банаха, який у в одному зі своїх рапортів, надісланих до Варшави, звинувачував деякі партизанські відділи у сліпому застосуванні терору. В січні 1944 р. Армія Крайова сформувала з польських партизанських загонів та колишньої польської поліції 27 волинську піхотну дивізію в кількості 6558 вояків для боротьби з УПА і Вермахтом.
Каральні акції провадили також відділи польської комуністичної партизанки. У звітах про акцію у селі Лахвичах навіть ішлося про «вирізування українського населення».
Кількість жертв, яку називають дослідники, сильно варіюється. За польськими підрахунками, під час цієї трагедії з польського боку загинуло щонайменше 35 тисяч осіб (головним чином польської цивільної сільської людності), з яких 18 тисяч - із встановленими прізвищами, а з українського боку - до кількох тисяч осіб. Деякі польські історики називають у два-три рази більше число загиблих поляків. Кількість загиблих українців на всіх територіях українсько-польського конфлікту, включаючи Волинь, за деякими підрахунками сягає 21-24 тис. осіб.
За українськими дослідженнями, лише на території одного Володимирського району поляки вбили майже 1500 цивільних українців. На території Рівненської області виявлено понад 10 тисяч жертв від рук польських комуністичних, шовіністичних, колаборантських формувань та польської самооборони, а кількість встановлених злочинів, скоєних поляками, вже перевищила 1500.
За підрахунками Степана Макарчука, загальні втрати серед цивільного українського населення Волині під час Другої світової війни склали бл. 120 тис. осіб. (Це без втрат убитих на фронті 70 тис. та убитих в ході радянських каральних акцій проти повстанців та підпільників УПА - 45 тис. осіб.) Водночас, на думку Макарчука, скільки з цих 120 тис. осіб загинули від рук поляків визначити важко, оскільки більшість злочинів у радянські часи «списували» на німців, зокрема й масові вбивства українців, здійснені польськими колаборантами у формуваннях допоміжної поліції.
Головним політичним наслідком подій на Волині стали так званий «українсько-польський обмін населенням», здійснений протягом 1944-1946 років, та операція «Вісла» (1947). У рамках цих акцій польський комуністичний уряд за участі Червоної Армії спершу депортував частину українського населення Лемківщини, Посяння, Підляшшя і Холмщини на територію СРСР, а згодом тих, хто відмовився покидати свої оселі, було насильно виселено на західні території Польщі. Водночас рештки польського населення Волині та Галичини також було виселено на територію Польщі.
Формулювання достатньо категоричне, однак порівняно з пропозиціями польських правих партій PSL (Польської народної партії) i PiS (Право і Справедливість), які наполягали на однозначному трактуванні тих подій як "геноцид", вчорашнє рішення виглядає пом'якшеним.
Партії PiS та PSL входять до урядової коаліції.
Леонід Підчибій - правозахисник:
Жодних правових наслідків така постанова не несе. Однак, подібні політичні рішення посилюють напругу в нестабільному українському суспільстві.
"З погляду права найвищу оцінку може дати Європейський суд з захисту прав людини в Страсбурзі. І тоді вже можна говорити про якийсь результат. До того ж, такі декларації без конструктивного діалогу можуть мати наслідками розбурхання суспільства. Оптимальним було б прийняти відповідальність за ті події обом сторонам. А щодо польської сторони, то не потрібно забувати, що офіційно лише три держави в світі тримали українців в таборах - Німеччина, Росія і Польща. Тому висновки напрошують самі".
Юрий Шаповал - доктор історичних наук:
"Я думаю, що тут, як мінімум дві мотивації. По-перше, Польша є партнером України та її промоутером у входженні у європейські процеси. Тож у даному випадку ми маємо справу з дипломатичним підходом. Крім того, це реакція на крайні оцінки Волинських подій, які у Польщі зараз, на жаль, домінують. Я думаю, що це спроба вирівняти ті крайнощі, які на правду, останні років п'ять позначилися в оцінках подій на Волині. Вважаю, що це більш розумно і тут не потрібно шукати глибокий підтекст. Краще хай буде така формула, ніж та однозначна про геноцид, яку дають певні польські дослідники і підтримує частина суспільства".
"...Українські дослідники й українське суспільство ще достатньо мало знають про власне те, що на Волині трапилося. А в Полщі ті люди, які висловлюються щодо Волині, навпаки дають надто категоричні оцінки і створюють ілюзію всезнайства. Насправді у Волинській трагедії ще дуже багато аспектів, які потребують уважного дослідження. Тож і українські радикальні дослідники, і ті люди, які у Полщі наполягають на терміні "геноцид"- це крайнощі, а вони завжди погані як у політиці, так і в поглядах на історію. З моєї точки зору це не прийнятно."
Операція "Вісла" - примусова депортація в 1947 році комуністичною владою Польщі українців з Лемківщини, Посяння, Підляшшя і Холмщини у північні і західні регіони Польщі (щойно приєднані землі, з яких після падіння Третього рейху було виселене на Захід німецьке населення).
За офіційними даними польських джерел, загалом зі своїх етнічних земель було виселено понад 140 тисяч українців. Напередодні і під час депортації українців убивали - як польське націоналістичне підпілля, так і комуністичне військо. Підозрюваних у причетності до УПА оперативно судили військово-польові суди, переважно до смертної кари.
Дандерьмо, за свои преступления НУЖНО ОТВЕЧАТЬ!
Из донесения НКВД«6 июня с.г. (1945)
банда «АК» (Армия Крайова) подпоручика Цибульского, известного по псевдониму «Сокол», учинила погром над украинским населением деревни Ветховина(13 километров юго-западнее города Холм). Бандиты убили 202 человека, в том числе грудных детей, подростков, мужчин и женщин всех возрастов.
Мирные жители убивались огнестрельным оружием, мотыгами, лопатами, топорами,
ножами, женщинам рубили головы, мужчин пытали раскалёнными железными прутьями».
Західна Волинь, Західне Полісся, Холмщина і Підляшшя були приєднані до Польської держави згідно з Ризьким мирним договором (1921) між Польщею та радянськими урядами Росії і України. Що ж до Східної Галичини, то з червня 1919 р. визначенням її статусу займалися представники Антанти на Паризькій мирній конференції. Польські дипломати намагалися отримати мандат на анексію цієї території. Антанта погодилася віддати Східну Галичину Польщі тільки на 10 років, після чого населення референдумом мало вирішити свою подальшу долю. Згодом Рада послів Антанти погодилася на входження західноукраїнських земель до Польщі на 25 років. Поляки відкинули і цю постанову країн-переможниць, заявивши, що "без Львова і Галичини не може існувати польська республіка" . Нарешті поневолювачі добилися свого: 14 березня 1923 р. Рада послів визнала Східну Галичину частиною Польщі. Польський уряд зобов'язався забезпечити національним меншинам умови для вільного розвитку та надати Галичині автономію, але цю обіцянку так і не було виконано.
Українці з самого початку виявили опозиційне ставлення до окупаційного режиму, не визнавали права Речі Посполитої на землі колишньої ЗУНР. Вони саботували перепис 1921 р. та парламентські вибори 1922 р. як такі, що порушують спеціальний статус Галичини. До 1923 р. у Відні існував еміграційний уряд ЗУНР, який настійливо добивався від Антанти відновлення незалежності західноукраїнських земель та надсилав їй численні ноти протесту проти польської окупації краю. Навіть після остаточної ухвали про приєднання Східної Галичини до Польщі місцеві українці продовжували вважати польську владу окупаційною.
Міжвоєнна Польща була відсталою аграрною країною зі слаборозвинутою промисловістю. Зокрема, на поч. 1920-х років 76 % її населення займалося сільським господарством, третина з них були безробітними. Відсталістю Польщі в значній мірі зумовлювалася ситуація на окупованих нею українських землях, які залишалися аграрно-сировинним придатком, ринком збуту, джерелом сировини й дешевої робочої сили. У 1921 р., за даними Я.Грицака, 94 % українського населення в Східній Галичині і 96 % на Волині мешкали в селі, у містах переважно домінували поляки. Скрутне економічне становище поглиблювалося ще й національним чинником. Для зміцнення польської присутності на східних кордонах Речі Посполитої в 1920 і 1926 pp. сейм ухвалив закони про надання землі польським офіцерам та солдатам, а також селянам за рахунок поділу поміщицьких маєтків. Окрім того, примусовому поділу підлягала власність осіб непольського походження та державні й церковні володіння колишньої Російської імперії. У результаті, незважаючи на перенаселеність західноукраїнського регіону, полякам було роздано 800 тис. га найкращих земель. Сюди внаслідок цієї акції пересилилося трохи не 200 тис. польських осадників. Ще 100 тис. було спрямовано в міста на посади поліцаїв, поштових та залізничних працівників, дрібних чиновників.
Польський уряд поділив територію країни на дві частини - Польщу "А" і Польщу "Б". До першої входили корінні польські землі, до другої - переважно західноукраїнські та західнобілоруські. У Польщі "А" зосереджувалось 80 % металообробної, електротехнічної, текстильної, хімічної, паперової промисловості, виробництво цегли, вапна й цукру. Уряд свідомо гальмував промислове будівництво в Польщі "Б". У пошуках кращої долі тисячі українців змушені були емігрувати за кордон (що і існує сьогодні під час окупації України Донбаським антиукраїнським ОЗУ).
серйозна, крута і жорстка. Ніхто не може судити УПА,Бандеру, Шухевича які
очолили цю боротьбу української нації проти московського, польського, німецького окупанта. Молодці
**западенці** Жодна навала окупантів віками не зламала і не вбила їх дух, не
заставила забути свої витоки не засушити коріння.
Схоже на те, що нинішня Польща, яка з 2004 року перебуває в ЄС, досі живиться стереотипами минулого століття. Бо нещодавнє роздмухування безвідповідальними польськими політиками й певною частиною польського суспільства неоднозначних подій на Волині-1943, тим паче - перекладання вини за цю масштабну трагедію на український національно-визвольний рух інакше як постімперським синдромом не назвеш.
Цікавим є те, що польські історики, в тому числі - етнічний українець Ґжеґож Мотика, прагнуть узяти відлік українсько-польського протистояння саме з Волині-1943. Звісно, на цьому відтинку історії поляки виглядатимуть дещо привабливіше. Насправді українсько-польські відносини потрібно розглядати в контексті нещадної загарбницької політики імперської Речі Посполитої.
Коли ж ідеться про Волинь, то варто б нагадати так званим "польським історикам", що ці землі ще входили в склад Київської Русі, а тому не можуть вважатися спірною територією. Згідно з історичними даними, басейн південних приток Прип'яті та верхів'я Західного Бугу з давніх-давен заселяли дуліби, бужани, волиняки, а не поморяни, вісляни, мазовшани тощо. Щодо чисельної польської присутності на Волині, то вона була наслідком колоніальної політики авторитарного режиму Юзефа Пілсудського, яку він проводив у 20-30-х роках минулого століття. І не тільки на Волині.
Отже, доречним є брати відлік українсько-польського протистояння, яке дало поштовх кривавим подіям на Волині-1943, від українсько-польської війни 1918-1919 років, з наступною окупацією поляками Галичини й Волині. Радше - з наслідків, що випливають звідси.
Відомо, що за сприянням Франції, яка надала військову допомогу Польщі, ця війна закінчилася поразкою українських національно-патріотичних сил, тобто падінням Західно-Української Народної Республіки, ЗУНР. Опісля відбулася окупація Української Народної Республіки, УНР, разом із її розчленуванням.
Слід наголосити на тому, що впродовж багатьох століть бездержавна Україна ставала розмінною монетою у великій геополітичній грі. Саме так сталося в 1919 році, коли Паризька мирна конференція дала згоду Польщі на окупацію Галичини, а 14.03.1923р. Рада послів Антанти усупереч волі українців утвердила рішення про анексію Галичини з умовою надання їй автономії. Минуло століття, а українська автономія по-польськи, нині - хоча б культурна, досі блукає політичними хащами між Збручем і лінією Закерзоння.
Своєрідне вирішення українського питання після Першої світової війни, яке виринуло на Паризькій мирній конференції, стало визначальним у політиці Речі Посполитої. Проте суто по-польськи, позаяк режим Пілсудського взявся вирішувати українське питання з позицій великодержавного шовінізму: колонізацією українських земель, насильницькою полонізацією із забороною всього українського, фізичними розправами, грабунками та демонстративним упослідженням українців.
Відносини між українцями й поляками Волині мали свою специфіку: паювання родючих земель здійснювала Річ Посполита на користь польських колоністів-"осадників", коли від безземелля хронічно потерпало автохтонне населення. Водночас для прискорення денаціоналізації польська влада закривала українські школи й православні храми. Згідно зі статистикою, 1922-23 рр. на Волині було 400 українських шкіл, 1937-38 рр. залишилося 8; після пацифікації-1930 із 3389 зосталася чинною 51 православна церква.
Кульмінаційною точкою антиукраїнської політики Польщі стала пацифікація-1930 (лат. pacificatio - заспокоєння, примирення), а це - каральні екзекуції над українцями. Через відсутність статистики на Волині подамо перелік польських злочинів у Галичині. До певної міри вони відтворять загальну атмосферу пригніченості й відчаю безборонного цивільного населення.
Отже, каральні акції в Галичині із залученням поліції відбулися в 325 населених пунктах 15-ти повітів, за участю війська - в 168 місцевостях 14-ти повітів, проведено 5195 обшуків, "заспокоєно" 450 сіл із 5500 наявних. Окрім того, заарештовано місцевих активістів, учителів, священиків, завдано по 25-30 ударів 1357 особам, понад 40 жінок зґвалтовано, вбито 13 осіб; здійснено польськими шовіністичними угрупуваннями погроми українців, спалено 500 будинків; накладено на українське населення контрибуції. І ще: заарештовано декілька провідних українських політиків, ліквідовано деякі українські школи й гімназії, осередки "Просвіти" і товариства "Сокіл", Пласт.
1919-20 років у польських тюрмах карали 70 тисяч свідомих українців, згодом - у концтаборі в Березі Картузькій. Ось такими каральними методами режим Пілсудського придушував національно-визвольні інспірації українців!
Пацифікацію засудили провідні країни світу: в міжнародних ЗМІ опубліковано понад 400 статей із осудом репресивної політики Речі Посполитої, надіслано сотні протестів до Ліги Націй, зокрема з підписами 65 британських парламентарів; члени Лейбористської партії Великої Британії виступили в парламенті з різкою критикою політики Польщі; українська діаспора провела 20 демонстрацій проти антиукраїнської політики Варшави і т.д.
Ось що, зокрема, писали тогочасні найавторитетніші газети світу:
"Частина, шість мільйонів народу, веде розпачливу боротьбу в обороні перед денаціоналізацією поляками, боротьбу, яка останніми місяцями через неспроможність Ліга Націй призвела до відвертого повстання... Ошуканий у своїх правах народ удався до самооборони..." (Berliner Borsenzeitung, жовтень 1930).
"Пацифікація України силою каральних експедицій є, без сумніву, найбільш руїнницьким нападом, що був коли-небудь здійснений на яку-небудь національну меншину, і є найгіршим порушенням щодо меншостей" (The Manchester Guardian, 14.10.1930).
Не дивно, що на відносини між українцями й поляками Волині лягла тінь зловісної пацифікації. Усупереч польським історикам, які хочуть перекласти вину на українців за криваву драму на Волині, відлік українсько-польського протистояння таки слід почати саме з польських екзекуцій-1930.
Думається, що у кривавому конфлікті на Волині не обійшлося без участі зацікавлених сторін: польського уряду у вигнанні під орудою Сікорського та верхівки СРСР, які прагнули реалізовувати давнє імперське гасло "розділяй і володарюй". Були й побічні інтереси Армії Крайової - закріпити й поширити присутність поляків на Волині напередодні нового переділу світу, а також УПА - назавжди звільнити українські землі від польської займанщини.
Однак, як видається, за лаштунками жахіть Волині-1943 таки стояв конкретний провокатор, який смикав за потрібні ниточки. Не виключено, що ним був саме Совєцький Союз, який, зокрема, спеціалізувався на закладенні "мін сповільненої дії" між тодішніми народами "імперії зла", а навіть країнами Варшавського пакту. Ймовірно, за нинішньою актуалізацією волинської трагедії криється той же московський фактор уже в триколірній обгортці. Мета: перешкодити підписанню Угоди про асоціацію між Україною та ЄС.
Отже, спільним завданням польських і українських істориків є: встановити історичну правду про криваві події на Волині-1943, скурпульозно досліджуючи чотири фактори. А щодо правди в польській інтерпретації, то вона є імперською, значить, суперечить духові нашого цивілізованого часу.
Водночас хочеться констатувати катастрофічний стан української історіографії. І доки українські дослідники не будуть спиратися на державну підтримку, працюючи над усуненням білих плям нашої історії, доти нас, українців, звинувачуватимуть у "нацистських злочинах", "вимордовуванні поляків" та ін.
І - найголовніше. Укладачі польської резолюції щодо 70-річчя Волинської трагедії та інші поборники "польської справедливості" в шовіністичному варіанті, які накидають українцям відповідальність за польські "етнічні чистки з ознаками геноциду", а також - ОУН-б, УПА за "брутальну акцію фізичної ліквідації поляків", мали б спершу ознайомитися з положеннями Декларації ООН щодо надання незалежності колоніальним країнам і народам, 14.12.1960р. А також - з наступними резолюціями ООН, в яких констатується, що "колоніальне домінування загрожує міжнародному миру і безпеці, визнається право народів вести боротьбу за своє звільнення з використанням усіх засобів, включаючи військові...". Коментарі зайві.
Лише після переосмислення положень низки Декларацій ООН польські й українські історики можуть обговорювати Волинську трагедію-1943. Лише в контексті права українців на боротьбу за свою волю мали б спільно українці й поляки вшанувати жертв волинського протистояння. Лише тоді більше нічого не затьмарюватиме приязних відносин між Україною й Польщею.
Отже, вшановувати українців і поляків, які загинули під час кривавих подій на Волині-1943, потрібно як жертв безоглядної колоніальної політики Речі Посполитої.
Марта Онуфрів, журналіст (Канада, Торонто)
і поляків не проста ай часом кривава історія
взаємовідносин.І ніхто не підрахує хто більше кому причинив історичних кривд в
давні часи і в часи коли боролась УПА, в тому числі і проти польського
окупанта. На моїй Житомирщині в с.Кодня в часи антипольських повстань поляки
стратили більше 3-х тисяч українців. А в моєму селі дітей лякають якимось
Войцехом, коли говорять *А Войцех би тебе забрав.* А операція Вісла це не був
Геноцид українців, яких з їх етнічних земель розсіяли по Польщі. До речі зроблено
це було за згодою і допомогою Москви.
Коліївщина
Це творили не
українці
Російські і польські війська незабаром розгромили розрізнені
загони повстанців, а захоплені в полон повстанці жорстоко покарані.
Влаштовувалися показові страти в різних містах Речі Посполитої, а в Кодні
відбулася масова різанина. Під керівництвом польського воєначальника І.
Стемпковського повстанцям рубали голови, садили на кіл, четвертували. Тут
стратили близько 3000[1] учасників «Коліївщини», і село стало символом скорботи
і пам'яті про волелюбних і непокірних синів українського народу
Коліївщина
це творили не
українці
Після кількох
днів жорстоких катувань російська військова команда передала Гонту разом з
усіми іншими полоненими повстанцями польській владі
У польському
слідстві продержано Гонту місяць. Його держали, як подають поляки, у викопаній
ямі з кайданами на руках і ногах і часто допитували при стосуванні тортур.
Врешті йому винесли присуд польського суду: на протязі 10 днів Гонті повинен
кат здерти кожного дня пояс шкіри із хребта, 11-го дня відтяти обидві ноги,
12-го обидві руки, 13-го вирвати серце, а 14-го відтяти голову й пошматувати
тіло так, щоб частина була прибита на шибениці 14 найбільших міст Правобережної
України.
Третьим шагом должно быт выставление укре счета на несколько сотен млрд.дол., при отказе от выплате, которых укре запретят торговать в европе и сша. Укра конечно сможет рассчитаться собственной землей, к примеру отдать Польше Галичину. Или попросить протекции у России матушки, которая пошлет на три веселых буквы Польшу и заставит европу и сша считаться с интересами укры. Только зачем это нужно будет России, когда укра так паршиво к ней относится?
деревни Ветховина(13 километров юго-западнее города Холм). Бандиты
убили 202 человека, в том числе грудных детей, подростков, мужчин и
женщин всех возрастов.
Мирные жители убивались огнестрельным оружием, мотыгами, лопатами, топорами,
ножами, женщинам рубили головы, мужчин пытали раскалёнными железными прутьями».
войны бойцы Армии Крайовой (аналог УПА)
и Армии Людовой (сформированной на территории СССР)? Почему героем Польши
является генерал Кароль Сверчевский -- палач
украинского народа, исполнитель операции "Висла" -- высылки
украинцев со своих земель, отданых Сталиным после войны Польше?
прославляются все «герои антикоммунистического подполья» независимо от их
поступков и в том числе члены фактически профашистских
Национальных вооруженных сил (Narodowe Siły Zbrojne). Насчитывавшие до 100 тыс.
человек, NSZ были созданы в 1942 году на
базе профашистского и крайне националистического межвоенного Лагеря
национального единства. Польские националисты из этих организаций всеми
методами, включая террор, погромы и убийства, боролись за исключительно
национальное польское государство Великую Польшу, полную полонизацию
национальных меньшинств и устранение из Польши евреев.
Западном и Восточном фронтах, у Роммеля в Африке и на Балканах. На
кладбище на Крите, где лежат погибшие участники немецкого десанта 1941
года, я находил и силезские фамилии. Такие же фамилии я находил и на
военных кладбищах в Финляндии, где хоронили солдат Вермахта,
поддержавших финнов в войне с СССР».
О том, сколько
красноармейцев, солдат США и Великобритании, партизан Югославии, Греции и
мирных жителей убили поляки Гитлера, профессор Качмарек данных пока не
приводил. Наверное, еще не подсчитал…
Siły Zbrojne) продолжали уничтожать «советских оккупантов», их польских
«коллаборантов», коммунистов, евреев под прикрытием лозунга борьбы с
«жидокоммуной» и украинцев с белорусами
по этническому принципу.
Среди
преступлений против украинцев известна трагедия украинского села Верховины
в Красныставском повете Польши 6 июня 1945 года. Отряд NSZ в количестве 300
человек под командованием майора Мечислава Пазерского изуверски казнил 194 украинцев. Среди убитых 149 человек были
женщины и дети всех возрастов. Орудия казни: огнестрельное оружие, дубинки,
ножи и топоры.
наиболее известна акция этнических
чисток в окрестностях Белостока в начале 1946 года. Капитан Ромуальд Райс
во главе 3-й Вильнюсской бригады NSZ только с 30 января по 2 февраля 1946 года
изуверски казнил 80 белорусов, включая женщин и детей. Райс и его солдаты
расстреливали, рубили топором, сжигали живьем, а также насиловали девушек и
убивали их при сопротивлении. Казненный в 1950 году капитан Райс был
реабилитирован в 1995 году судом Варшавского военного округа. В постановлении суда указано, что приговор
капитану Райсу отменен, так как он «сражался за независимость польского
государства»
отношений особо известна трагедия литовского села Дубинки. 23 июня 1944 года
командир 5-й Вильнюсской бригады Армии Крайовой майор Зигмунт Шенджеляр и его
солдаты расстреляли до 200 человек местных жителей (по польским данным, только
27), в том числе детей начиная с двухмесячного возраста под предлогом мести за
расстрел поляков литовской полицией. Убийца
женщин и детей Шенджеляр был полностью реабилитирован польским судом в 1993
году и посмертно награжден высшими орденами Польши, золотым крестом
«Виртути милитари» в 1988 году президентом Польши в эмиграции и большим крестом
ордена Возрождения Польши в 2007 году президентом Лехом Качиньским.
за свободу Польши независимо от их поступков полностью противоречат
общедемократическим и гуманитарным ценностям. Данная позиция польского
государства по прославлению в том числе профашистских NSZ тем более
удивительна, что совсем недавно именно представители Польши в Европарламенте
добились принятия постановления, осуждающего присуждение украинскому
радикальному националисту Степану Бандере звания Героя Украины.
Следуя логике польских
политиков при принятии закона о «проклятых солдатах», если бы Степан
Бандера, ОУН и УПА боролись не за Украину, а ради Польши, то для польского
народа и государства они были бы не преступниками, а национальными героями.
Такой подход к «своим национальным героям» может только ухудшить отношения
между странами и народами.
подпольные части, подчинённые правительству Польши в изгнании. Хотите знать,
как расшифровывали это название белорусские крестьяне? АК - «Армия Катов» (палачей)
На территории Белоруссии немецкими
оккупантами сожжено дотла 900 деревень. Однако принято стыдливо умалчивать,
сколько деревень сожжено польскими карателями.
Дзержинском районах Минской области отрядами АК сожжено 11 белорусских
деревень, при этом уничтожено 200 мирных жителей. АК - не самочинная
группировка, а официально признанная сегодня в Польше национальная армия.
Между тем, солдаты Новогрудского округа АК только во второй половине 1943 года
исполнили более 300 смертных приговоров в отношении белорусов. В Лидском
районе число жертв АК доходит до шести тысяч (и это подтверждается публикациями
в самой Польше!). Кто и кому заплатит за эти жертвы?
вести «свою войну». От их рук в Белоруссии, начиная с осени 1944 года, пало
около тысячи советских солдат и почти четыре тысячи мирных жителей.
Будет ли предъявлен Польше, героизирующей подвиги
Армии Крайовой, счёт за эти жертвы?
Дружба с польским народом после долгой истории противостояния и войн -
хорошее дело. Но дружба может быть только взаимной. Она не должна
приобретаться ценой односторонних уступок.
Прикро, що Сейм, засуджуючи УПА, водночас "подякував" АК за "захист польського населення". Що то був за захист, відчули на собі не лише бандерівці, але й мирні українці-гречкосії.
У минулому наших народів було багато крові. Тут уже або-або. Або "дозволити" своїм негідникам (а убивця мирних жителів не може не бути негідником) чинити усе, те, що робили "чужі" негідники. Або дотримуватися формули Іоана-Павла ІІ: ПРОЩАЄМО І ПРОСИМО ПРОЩЕННЯ.
І останнє. Російським шовіністам втручатися у цю дискусію - зась. У російського шовінізму свої гріхи, які багатократно перевищують біль від Волинської трагедії.
обращение, просили Польский Сейм признать Волынскую трагедию геноцидом
польского народа. Это, как Кравчук заявил, предателями интересов
украинского государства, это измена, иначе нельзя назвать. Но и Польсий
Сейм не принял резолюцию от Партии Регионов (Украины), а назвал эту Волынскую
резню этничесой чисткой с элементами геноцида. Вот вам повод для
возбуждения уг.дела против Банды в Украинской власти. Но видите, сажают Тимошенко, только не Ющенко,
отсюда сделайте вывод. Без востания народа думаю ничего хорошего не ожидается.
Геноцид українців поляками у фотографіях:
history-ukraine.livejournal.com/23516.html
Михайло Подворняк та Тарас Бульба-Боровець, яких цитують польські історики, як об'єктивних свідків тогочасних подій, писали у своїх спогадах, що нерідко польська шуц-поліція за кожне знищене польське село спалювала п'ять українських сіл та вбивала їхніх жителів. Це без врахування вбивств українців, вчинених АК, БХ та іншими польськими формуваннями.