Костусев ушел в отставку, так как ему предложили новую работу, - ПР
Мэр Одессы Алексей Костусев ушел в отставку по собственному желанию, без какого-либо давления сверху, потому что ему предложили новую работу.
Об этом сообщил нардеп-одессит от Партии регионов Сергей Кивалов, передает Цензор.НЕТ со ссылкой на "Таймер".
По его словам, Алексею Костусеву предложили новую работу.
Читайте на «Цензор.НЕТ»: Костусев прикрывал дерибан и отмывание бюджета, - "Свобода"
«Никаких слухов нет. Костусеву предложили занять новую должность, и он согласился, - сообщил Кивалов. - При этом, не думайте, что его кто-то заставлял или приказывал, он сам сделал свой выбор. У меня дружеские отношения с Алексеем Алексеевичем, и я знаю, как он мечтал об этой должности долгие 16 лет. Он несколько раз баллотировался, но выбирали другого кандидата».
В то же время народный депутат раскритиковал деятельность Алексея Костусева на посту мэра.
Также читайте: Неадекватного Костусева надо лечить, - Гурвиц об отставке мэра Одессы
«Думаю, основная причина ухода в том, что Костусев долгое время был оторван от города и не знал всех его проблем. Ведь на самом деле мэр - это, прежде всего, завхоз, который ежедневно должен следить за тем, как город красят, ремонтируют, строят, реконструируют. Кроме этого, хозяйство ему досталось очень тяжелое - большие кредиты, бюджет весь в трещинах», - добавил нардеп.
по собственному желанию, без какого-либо давления сверху, потому что ему
предложили новую работу.https://censor.net/n258256
"Самая лучшая работа" в мире: за 105 тысяч долларов
британец
будет кормить черепах"Впрочем, в восхвалении фашистского режима в Италии сионисты МСО не отставали от своих соперников Ревизионистов. В 1927 Наум Соколов, председатель исполкома МСО, а позднее его президент, вел в Риме переговоры с Муссолини. Майкл Леден, исследователь фашизма и еврейского вопроса, писал, что, выступая на последнем заседании, Соколов не только хвалил диктатора за его душевные качества, но и заверил, что фашизм был свободен от антисемитизма. "Истинные евреи никогда не боролись с вами", заверил он Муссолини. Эти слова, равнозначные одобрению фашистского режима, были немедленно растиражированы еврейской прессой по всему миру. Заверения в лояльности и выражения признательности к фашизму полились из всех еврейских центров Италии.
K 1934, пишет Бреннер, СС стала самой про-сионистской частью нацистской партии. Замечательным эпизодом сионо-нацистских связей был шестимесячный визит в Палестину барона фон Милденштейна в 1933. Барон возглавлял Еврейский отдел СС (потом его заменит на этом посту Эйхман). Сопровождал его сионистский лидер Курт Тухлер. Результатом этой поездки была серия хвалебных статей, опубликованная в газете СС Штюрмер . Барон с похвалой описывал "нового еврея" сионизма, которого нацисты могли "понять и принять". На основе сообщений фон Милденштейна и по его настойчивым просьбам, министр пропаганды Геббельс напечатал в ведущем органе нацистской пропаганды Der Angriff (Нападение) объемистый доклад в 12 частях, в котором он тоже с похвалой отзывался о сионизме. А чтобы увековечить экспедицию барона, в 1934 Геббельс приказал отлить медаль, на одной стороне которой была вырезана нацистская свастика, на другой звезда Давида.
Не только Эйхман (палач еврейского народа), а и сам Гитлер, как и его ближайшее окружение и Испанский фашист Франко,- были евреями.
Незважаючи на явно дискримінаційну політику по відношенню до євреїв, геноцид розпочався далеко не відразу після приходу нацистів до влади. Нацисти прагнули видавити євреїв з країни, проте часто їм було просто нікуди їхати. Для євреїв Європи, за відомим висловом Хаїма Вейцмана (згодом - першого президента Ізраїлю), «світ розділився на два табори: на країни, які не бажають мати у себе євреїв, і країни, які не бажають впускати їх в свою країну». Міжнародна конференція з питань біженців, в Евіані (Франція) в липні 1938 року, скликана з ініціативи президента США Франкліна Рузвельта, закінчилася повним провалом. Крім Домініканської республіки, жодна з 32 країн, що брали у ній участь, не дала очікуваним біженцям з Німеччини та Австрії ні найменшого шансу. До того ж Британія обмежувала приплив мігрантів в підконтрольну їй Палестину.
И ещё - в отношении евреев. Чтобы болше их понять, то людям этой нации (и других наций) советую прочитать книгу Валерия Герасимова "Они сражались за Гитлера. Как евреи помогали Гитлеру" (США."Колокол" №124/98. Дуэль № 42(89). Так, В.Герасимов приводит интересные исторические данные: 20 евреев были награждены Рыцарским Крестом; в Вермахте служило 2 - генерал-полковника, 8 - генерал-лейтенантов, 5 - генерал-майоров, 23 - полковника,- евреи по национальности. Кроме этого он уточняет, что практически вся верхушка фашистской Германии (по крайней мере первые 11 фамилий-начиная с Гитлера) - были или полуевреи, или чистые евреи !!!
Один из двух личных фотографов Гитлера - Генрих Гофман (еврей, что яко бы усиленно скрывалось от Гитлера; почему скрывалось? кем скрывалось? если они друзья с 1929 года...), который в 1929 г. познакомил фюрера с 17-летней Евой Браун, которая подрабатывала в его фотоателье моделью, снимаясь обнажённой для эротических открыток. С этого времени карьера Гофмана пошла в гору. Он был избран депутатом рейхстага, получил эксклюзивные права на все фото Гитлера и в результате стал мультимиллионером. С 1938 года Гофман тайно продавал за границу картины и ценности, конфискованные у евреев. Он сделал множество снимков нацистских бонз в частной обстановке, включая отдых четы Гитлер - Браун в Альпах. Хоть он и вступил в нацистскую партию (даже получил золотой значок НСДАП), Генрих продолжал хранить в сейфе в Швейцарии откровенные снимки Евы Браун - на случай, если бывшая натурщица решит «отодвинуть» его от фюрера.
И еще одна книга: Юрген Граф "Холокост (миф о холокосте).
Книга представителя ревизионисткой школы историков, швейцарского ученого Юргена Графа - не первая среди работ на эту тему, но наиболее сжатая и в то же время наиболее информативная - своего рода резюме всей проблемы. К ревизионистской школе историков принадлежат ученые, которые на основании анализа документов и «свидетельств» очевидцев ставят под сомнение утверждения о «холокосте» - уничтожении гитлеровскими нацистами 6 миллионов евреев. Автор показывает, что с помощью мифа о «холокосте» мировая закулиса пытается навязать мировому общественному мнению представление о том, будто еврейский народ в годы войны пострадал больше всех других, поэтому остальные народы обязаны испытывать чувство вины, каяться и платить возмещение. Автор приходит к выводу, что в сфере немецкого господства погибло около 500 тысяч евреев. Разоблачение лжи «холокоста» может иметь опустошительные последствия не только для сионизма, но и для политической и интеллектуальной правящей касты всего мира. Факты, изложенные в книге не удалось опровергнуть ни одному человеку. Даже в судах Европы и Северной Америки.
Миф о "холокосте" оскорбляет человечество, ибо представляет еврейский народ главной жертвой минувшей войны, хотя на самом деле евреи пострадали не больше, а даже меньше многих других народов, вовлеченных в истребительную войну, которую развязал наиболее последовательный возродитель имперских идей западной цивилизации, маньяк и человеконенавистник (и не только в отношении евреев) Адольф Гитлер. Человечество заплатило за эту войну 55 миллионов жизней, в числе которых настоящая, а не мифотворческая доля еврейского народа составляет не 6 миллионов, как показывают расчеты специалистов, а около 500 тысяч человек. Конечно, и это число очень велико и вызывает у нас глубокое соболезнование.
Главными "аргументами" в борьбе против ревизионистов являются судебные преследования и террор. Это наводит на мысль, что других аргументов у противников ревизионизма просто нет. Однако, несмотря на все опасности, число сторонников этой исторической школы растет.
******* націоналістичні правлячі партії Ізраїлю, Лікуд і НДІ (наш дім Ізраїль)...
Брешеш подлый холоп!Отстреливать он будет всех лохов-и тебя ,лось,тоже!Дались тебе,кретину,бандерлоги!А кацаплоги лучше по-твоему?Ну так кто тебя держит тут?Вот по кацапскому радио квакают каждый день о Большом переселении азиатов на историчеськую родину-Сверловскую,Сперьмьскую и Вологодськую губернию-вали в Сперьмь,клоун!Будешь жрать щи/хоть сволочи всполощи/,бандалаить,пить клей,ходить в кокашнику и косойворотке,дикарь и принимать сперьмь у цара пукина!
Тоді група молодих українських офіцерів на чолі з капітаном січових стрільців Д.Вітовським увечері 31 жовтня зібрали усіх українських солдатів, що служили в австрійських частинах Львова, й заволоділи містом (уночі українські військові частини роззброїли усі ворожі формування, зайняли ратушу та інші державні установи, арештували австрійського намісника, військового коменданта і взяли владу у місті).
Прокинувшись 1 листопада, населення Львова побачило, що на міській ратуші майорить український прапор, усі головні заклади - в руках українців і скрізь висять плакати з повідомленням про те, що тепер вони є громадянами української держави. Подібне сталося й в усіх інших містах Східної Галичини.
Українські провідники - К.Левицький, І.Кивелюк, В.Сінгалевич, С.Голубович, С.Баран, М.Лозинський, Д.Вітовський усвідомлювали, що це завдання не з легких, оскільки Львів здавна був польським політичним, адміністративним і військовим центром. Захоплювати таке місто жменькою українських вояків, яких налічувалося приблизно 1,5 тис., було без сумніву, відважним вчинком.
Українське населення із захопленням вітало події 1 листопада.
Першим актом нової влади було видання відозв до населення Львова і до українського населення всієї Галичини
У відозві до львів'ян сповіщалося про створення української держави, в якій уся влада належить Українській Національній Раді, а населення закликалося до спокою та послуху. Подібною була й заява до українського народу. Вона містила окремі заходи щодо утвердження новоствореної держави. Так, усі вояки української національності мали підлягати тільки Українській Національній Раді і наказам створених нею військових властей тощо.
Оговтавшись львівські поляки перейшли до активного опору. 2 листопада поляки вдалися до планомірного наступу на українські підрозділи. У цьому відношенні поляки були у кращій ситуації, оскільки мали більші людські сили та численне офіцерство. Між українськими та польськими загонами вибухнули запеклі бої за кожний будинок. На допомогу українцям прийшли два батальйони Січових стрільців, а Польща кинула на боротьбу з українцями усі свої сили. На північному заході, на кордоні між Східною Галичиною і власне Польщею, під ударами поляків упав ключовий залізничний вузол Перемишль. У той же час значну частини Буковини зайняли румунські війська, а у Закарпатті зберігали свою владу мадяри.
22 листопада 1918 року після тритижневих боїв між Галичиною і Польщею українські частини залишили Львів. У січні 1919 року новою резиденцією уряду став Тернопіль, згодом Станіслав. Саме тут було зроблено послідовні спроби створити діючий уряд і боєздатну армію.
У той же час український уряд досить успішно розв'язав завдання організації створення української армії, її спорядження та озброєння. Невдовзі Українська Галицька армія і Січові стрільці стають серйозним супротивником польської армії, до того ж підтримуваної Францією.
Велика частина Східної Галичини була в руках українці, які наполегливо розбудовували свою державу. 9 листопада українськими партіями було призначено тимчасову раду міністрів, або Генеральний секретаріат, на чолі з досвідченим парламентарієм Костем Левицьким. 13 листопада нову державу було офіційно проголошено Західноукраїнською Народною Республікою (ЗУНР).
ЗУНР була державою з 4-мільйонним населенням, 3 млн. якого були українцями. На місце тимчасової влади було швидко поставлено дієвий урядовий апарат. 22-26 листопада на підконтрольних українцями землях було проведено вибори до Української Народної Ради, куди увійшло 150 депутатів і яка мала бути представницьким і законодавчим органом. За своїм соціальним походженням представниками української влади були інтелігенти, селяни-середняки, духовенство, що займали ліберально-національні позиції.
Президентом республіки згідно з відповідним законом української Національної Ради від 4 січня 1919 р., що окреслював компетенцію, завдання та структуру державної влади став голова Ради Євген Петрушевич (1863-1940 рр. юрист, колишній член парламенту у Відні.
Заступниками Є.Петрушевича було обрано Л.Бачинського, С.Вітика, А.Шмігельського.
Після створення уряду було приступлено до формування нового виконавчого органу - Ради державних секретарів, яку очолив С.Голубович. Це був уряд коаліції національних демократів і радикалів за співучастю безпартійних фахівців. Національною Радою було видано ряд важливих законів.
Особливо цікавим є закон від 15 лютого 1919 р. про українську мову. Згідно з цим Законом українську мову мала вживатись в усіх державних установах, публічних інституціях та державних підприємствах. У дусі толерантності до національних меншин закон гарантував їм право вільного користування рідною мовою в усіх стосунках з державними властями. Викладання у школах і вузах велося українською мовою. Водночас національні меншини отримали право організовувати свої власні школи та вести викладання у них рідною мовою.
ЗУНР зразу ж організувала місцеві органи управління. Вони спиралися на старі австрійські моделі й комплектувалися з українців, а досить часто - з польських спеціалістів.
Незважаючи на запеклу війну, яку нав'язали західноукраїнській державі, їй вдалося забезпечити на своїй території стабільність і порядок. Надзвичайно швидке й ефективне створення адміністративного апарату являло собою досягнення, що його могли повторити рідко з нових східноєвропейських держав, не кажучи вже про уряди Східної України. Великою мірою це стало наслідком схильності галичан до суспільної організованості, що дуже у них розвинулося у довоєнні десятиліття.
До важливих законодавчих актів Народної Ради належать гарантії нових виборчих прав усім громадянам держави, широкі гарантії прав меншостей, включаючи надання їм 30 відсотків місць у майбутньому парламенті. Українська національна Рада також ухвалила закони про громадянські права та обов'язки населення, про восьмигодинний робочий день та інші, нормативно-правові акти, що їх вимагали нагальні потреби державотворення. З конституційного погляду - були підготовлені засади для створення нового законодавчого органу - сейму Західної області Української Народної Республіки.
Всі великі приватні земельні володіння, що належали переважно полякам відповідним законом від 14 квітня 1919 р. були експропрійовані й розподілялися на правах приватної власності між малоземельними й безземельними селянами.
Західноукраїнський уряд докладав чималих зусиль, щоб у дипломатичний спосіб закінчити війну. Великі надії були на Антанту, але країни цього блоку, особливо Франція і США наполягали на тому, щоб передати Галичину під владу Польщі. Аргументом українських представництв на Заході про осібність українського народу, який має природне право на самовизначення їх не цікавили.
Єдиним винятком в антиукраїнському хорі західних держав була Великобританія.
10 листопада 1918 р. уряд ЗУНР почав переговори з Директорією про об'єднання усіх українських земель. Наслідком цих переговорів стало підписання передвступного договору 1 грудня 1918 р., згідно з яким обидві сторони висловлювали свій намір працювати для справи національного об'єднання. Перше рішення у цьому напрямі зробила Українська Національна рада, яка 3 січня 1919 р. одностайно прийняла ухвалу про злуку Західноукраїнської Народної республіки з Українською Народною Республікою.
Цей акт було урочисто довершено 22 січня 1919 р. на Софійській площі в Києві. З цієї нагоди Директорія видала універсал, в якому, зокрема, йшлося: «Віднині зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України, Західно-Українська Народна Республіка (Галичина, Буковина, Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна … Здійснилися віковічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України. Віднині є єдина незалежна Українська Народна Республіка…».
Відтак, ідея соборності українських земель, яка була важливою складовою політичної програми українських самостійників XX століття, стала дійсністю.