РУС
10566 посетителей онлайн
Польша намерена установить на Западной Украине памятники погибшим от рук ОУН-УПА
«Все места погребения, в первую очередь, гражданского населения, должны быть упорядочены. Нужно сделать так, чтобы там всегда можно было возложить цветы и склонить голову перед погибшими, чтобы эти места были как-то обозначены, и чтобы туда всегда могли приехать их родственники и близкие. По католической традиции на месте погребения поляков также должна быть зажжена свеча памяти», - сообщил посол.
При этом он отметил, что, то же самое должно быть «и в отношении могил украинцев, которые погибли из-за войн и всевозможных конфликтов с участием польских военных или партизан на территории современной Польши».
Ключковски предостерег от того, чтобы использовать исторические данные исключительно в целях государственной пропаганды. «Ведь история – это тоже наука, а не только инструмент для воспитания нации. Это наука, и в ней существуют свои научные стандарты. Все эти процессы нужно тщательно изучать и подавать с позиций достоверности, а не выхватывать отдельные эпизоды по воспоминаниям уцелевших очевидцев», - подчеркнул он.
Напомним, что на сегодняшний день в Украине только два таких монумента. Один из них был открыт совместно президентами Александром Квасневским и Леонидом Кучмой в 2003-м году в Порицке на Волыни. Второй монумент находится возле Бродов Львовской области и сооружен на месте уничтоженного польского села Гута Пеняцкая.
Полный реестр польских погребений в Украине и, соответственно, украинских в Польше был согласован обеими странами 2005 году.
Напомним, что на протяжении 1943-1946 гг. на территории приграничных регионов Украины и Польши имела место настоящая гражданская война, сопровождаемая этническими чистками, которые проводила каждая из сторон. Конфликт велся между армией польских партизан Армия Крайова (АК) и ОУН-УПА и был спровоцирован миграционной политикой нацистских оккупационных властей.
По приблизительным данным с каждой стороны погибло по 50 тысяч человек мирного населения. Больше всего поляков погибло на Волыни.
А потом будешь рассуждать о героях и войне.
что юноша понимал: это конец. Но случилось невероятное.
Его ввели в кабинет, в котором под портретом фюрера за огромным столом сидел в массивном кресле немецкий полковник-абверовец и поглаживал овчарку, коротким поводком привязанную к ручке кресла. При появлении арестованного
полковник встал, бросил короткий взгляд на аусвайс (хорошо еще, что на удостоверении была фотография именно Конона Молодыя, а не кого-то другого, что в спешке было возможно) и сказал: "Партизан?" Конон мотнул головой, как ученик в классе: "Не!" Он был в рваном ватнике и мял в руках шапку.
Полковник очень внимательно посмотрел на юношу, будто желая запомнить его физиономию на всю жизнь (этот невинный домысел я делаю, исходя из того, что мне известно о дальнейших событиях). Затем встал, подошел близко к Конону,
взял его рукой за плечо, вывел на высокое крыльцо комендатуры, повернул к себе спиной и тяжелым кованым сапогом дал парню в зад, после чего брезгливо кинул упавшему его липовый документ и, круто повернувшись, ушел. Жизнь
Конона Молодыя была неожиданно спасена, правда, ценой сломанного копчика, который часто болел, даже в тот день, наверное, когда Конон Трофимович, гуляя с женой в подмосковном лесу, нагнулся за последним в своей жизни
грибом. Сюжет, однако, на этом не кончается, это всего лишь его начало. Много лет спустя, уже после войны, превратившись в Гордона Лонгсдейла и получив в Ванкувере канадский паспорт, Конон Трофимович по заданию Центра выехал в
Вашингтон для встречи со своим резидентом по США и Северной Америке, чтобы с ним, во-первых, познакомиться и, во-вторых, согласовать детали первой совместной операции. Встреча должна была состояться в парке для верховых прогулок, и вид прекрасно экипированных мужчин и женщин, элегантно восседавших на сказочно красивых лошадях, был таким безмятежным и мирным, что никак не способствовал воспоминаниям об ужасах минувшей войны и о давнишней истории в белорусском городе Гродно. Итак, слегка постукивая по сапогу стеком, Лонгсдейл свернул в боковую аллею и двинулся навстречу джентльмену, показавшемуся с другой ее стороны.
Было точно указанное время. Несмотря на то, что наш век не каменный, а кибернетически-атомный, и людей, которым нужно обнаружить друг друга в толпе, могут снабдить, я думаю, какими-нибудь локаторами на компьютерной основе, техника взаимного обнаружения осталась у разведчиков на примитивном,
но, как говорят, весьма гарантированном уровне минувших столетий. Так, сэр Гордон Лонгсдейл зажал сигарету в правом углу рта, а резидент, наоборот, в левом, и оба они, как было условлено, постукивали стеками свои левые сапоги,
а в петлицы смокингов воткнули булавки - один с красной, другой с зеленой головками. Ко всему прочему, визуальные признаки "своего среди чужих" должны страховаться паролем, который состоит из довольно глупого вопроса и не менее
идиотского ответа. Зато, если компьютеры могут сломаться и подвести, тут риск ошибиться практически исключен. Еще издали Лонгсдейл приподнял котелок, приветствуя приближающегося джентльмена, затем поднял глаза на его лицо и замер с окаменевшей физиономией: перед ним был немецкий полковник-абверовец, и как бы в доказательство того, что это был именно он, у Конона Молодыя заныл копчик. А "абверовец", поняв, что его узнали, сосредоточился и, представьте, тоже открыл рот и временно его не закрывал (не зря он тогда в
Гродно так внимательно вглядывался в лицо юного террориста!), а потом, явно в нарушение конспирации и вопреки оговоренным условиям, воскликнул: "Партизан?! Не может быть!" Лонгсдейл первым взял себя в руки и с
философическим выражением на лице произнес слова пароля: "Вам нравятся лошади-тяжеловозы, сэр?", - на что резидент почему-то с вызовом ответил: "Особенно к о б ы л ы, а вам?" - но тут же дисциплинированно исправился: "У меня на ферме два отличных тяжеловоза, сэр!" Мне остается добавить к сказанному, что абверовцем в Гродно и одновременно резидентом по США и Северной Америке был не кто иной, как уже знакомый нам советский полковник А., он же "Варлам Афанасьевич" из свиты Лонгсдейла и, наконец, - да, вы совершенно правы, читатель, - Рудольф Иванович Абель; неисповедимы пути господни...
Вот и теперь круг замкнулся.
потрібно бути послідовними у всім
не обосрешься, мразь. Вскепросрали, то что перепало на халяву с таким же успехом просираете. не способны вы не на что. только вонищи от вас непомернол.
Село Павлокома розташоване за 40 км на захід від Перемишля, в мальовничій долині річки Сян. Перша відома письмова згадка про Павлокому датована 1441 роком.
Архівні документи свідчать, що вже 1595 р. там існувала парафія східного обряду. Напередодні Другої світової війни Павлокома налічувала 1370 мешканців, у т.ч. 1190 українців, 170 поляків (із них 100 колоністів) і десятьох євреїв.
У березні-квітні 1945 року в Надсянні гинули сотні жінок, людей похилого віку, дітей тільки тому, що були українцями. В такий спосіб у новопосталій ПНР і влада, й антикомуністичне польське підпілля розв’язували “українську проблему” на цих споконвіку населених українцями теренах. Тоді в сусідній Березці вбили 180 українців разом зі священиком о. Олексієм Біликом, у Бахові – бл. 100 українців разом зі священиком о. Анатолієм Сембратовичем, у Скопові – бл. 100 українців разом зі священиком о. Іваном Дем’янчиком, у Малковичах – понад 150 українців, у Пискоровичах – декілька сотень, у Горайці – 190 осіб, у Старому і Новому Люблинцях – приблизно по сотні.
На Холмщині хвиля масових убивств українців прокотилася ще раніше, у 1943-1944 рр. Лише в Грубешівському повіті в ці роки знищили понад 50 українських сіл.
У Надсянні хронологічно цей трагічний перелік відкрила Павлокома. Чому? В усі міжвоєнні та воєнні 40-ві роки село було відоме високим рівнем української національної свідомості та сиділо сіллю в очах польських шовіністів із навколишніх сіл Барткувки, Сільниці, Дильонґови, Бахора, як і місцевих павлокомських.
За даними, які зібрав уродженець Павлокоми професор Петро Потічний із Канади, впродовж 1939-1941 рр., коли Павлокома, згідно з пактом Молотова-Ріббентропа, перебувала в совєцькій зоні окупації та належала до Дрогобицької області, енкаведисти заарештували 16 осіб, німецькі окупанти – наступних дев’ять українців і вивезли до Німеччини на примусові роботи 193 особи.
Окремі павлокомці загинули від рук поляків уже 1943 р. Серед них був активний місцевий громадський діяч, учитель Микола Левицький.
Трагічним кінцем української Павлокоми стало 3 березня 1945 року. Тоді польські бандити під командою колишнього поручника львівської АК Юзефа Бісса “Вацлава” в жорстокий спосіб позбавили життя 365 павлокомських українців разом із місцевим парохом о. Володимиром Лемцьом. Їхні прізвища відомо.
Нормальній людині тяжко збагнути те, що бандити обрали збірним пунктом місцеву церкву, куди зганяли українців, де їх катували, сортували, звідки групами конвоювали на тамтешній цвинтар і там розстрілювали. Три великі ями, наповнені тілами вбитих, стали їхніми спільними могилами. Місцеві римо-католики 1965 р. зруйнували павлокомську церкву до останньої цеглини. Нині поряд, серед хащ, залишилася лише напівзруйнована дзвіниця, звісно, без дзвонів.
Однак духу української Павлокоми в березні 1945 р. не знищили. Підтвердженням цього є те, що 42 павлокомські юнаки (ця цифра не повна) в лавах УПА до середини 1947 р. відстоювали право українців жити на своїй рідній землі.
Про жахіття в Павлокомі вголос заговорили і в Україні, і в Польщі лише після проголошення незалежності України. У рік 50-річчя трагедії Павлокоми, в лютому-березні, невелика група українців із Перемишля вперше побувала на колишньому українському цвинтарі в селі. Учасником однієї з таких поїздок довелося бути і мені. Побачене та почуте тоді шокували. На території колишнього українського цвинтаря росли хащі, через які місцеві жителі протоптали декілька стежок, повсюди сміття, металеві заржавілі речі, побиті скляні банки, пляшки... Словом, це кладовище для тамтешніх мешканців слугувало сміттєзвалищем. А поряд, буквально за декілька метрів від нього, стоїть новозбудований костел. Ще гнітючіше враження залишилося від спілкування з випадковими перехожими.
Місцева влада, зокрема в Динові, тоді категорично протидіяла всім спробам увічнити пам’ять жертв Павлокоми. Однак, попри знищення трьох свіжонасипаних могил і березових хрестів на них, підпал стодоли тамтешнього мешканця Діонізія Радоня, який насипав ці земляні могили, погрози йому судовими розправами, 30 квітня 1995 року під посиленою охороною поліції із собаками понад сотня українців, які прибули до Павлокоми з Перемишля, та членів львівського товариства “Надсяння” за участю чотирьох священиків уперше за повоєнні роки відслужили на павлокомському цвинтарі панахиду. Після неї там відбулося траурне віче, яке закінчилося співом “Ще не вмерла Україна”.
Починаючи з 1995 року, щорічно у травні на павлокомському цвинтарі відбуваються релігійні панахиди і громадянські віча за участю українців Перемищини, делегацій товариства “Надсяння” зі Львова, колишніх павлокомців, їхніх дітей та онуків.
Цьогоріч із нагоди 60-річчя трагедії Павлокоми панахиду відслужив Митрополит УГКЦ у Польщі владика Іван Мартиняк.
За останні роки колишній український цвинтар у Павлокомі очистили від сміття, хащ. На пожертви добрих людей його огородили, в центрі кладовища встановили три металеві хрести. Та й ставлення до нас, приїжджих, із боку місцевих жителів також змінилося на краще.
2003 р., у 60-ту річницю волинських подій, місцем для вшанування пам’яті жертв серед польського населення Волині стало село Павлівка. Співзвучна за назвою і не менш трагічна за своєю долею Павлокома повинна стати черговим етапом на території ******** Польщі на шляху до реального примирення між польським і українським народами.
Нині є всі підстави вважати, що так і буде. Україна за сприяння польської влади гідно увічнить пам’ять невинних жертв Павлокоми.
Володимир Середа,
голова товариства “Надсяння”
У1944 між комуністичними урядами УРСР і Польщі було підписано угоду про взаємний обмін населенням у прикордонних районах. Переселення українців, яке мало за умовами угоди носити винятково добровільний характер, проводилося найчастіше примусово і з застосуванням військової сили. Польські адміністративні органи застосовували найрізноманітніші засоби для зростання масштабів переселення - позбавлення прав українців на землю, ліквідація рідного шкільництва, культурно-освітніх установ, греко-католицької церкви та інші. В жовтні 1944 -серпні 1946, за даними польських джерел, було переселено 140 тис. осіб. Переселення і масові репресивні акції польського уряду щодо українського цивільного населення викликали закономірну рішучу протидію національно-патріотичних сил - Української Повстанської Армії та націоналістичного підпілля Організації Українських Націоналістів на території Закерзоння, що становило серйозну загрозу для існування тоталітарного режиму в цілій Польщі. В цих умовах польська комуністична влада, продовжуючи свою антиукраїнську політику, вирішила повністю виселити українське населення з його етнічних земель і розпорошити українську національну меншину в Польщі.
Приводом до початку Операція Вісла стала загибель 28.3.1947 в районі с.Яблонне (на шосе між Балигородом і Тісною) у бою з відділом УПА (ком.-майор С.Хрін) заступника міністра оборони Польщі ген. К.Свєрчевського. В цей же день на засланні політбюро ППР було прийнято рішення про цілковиту депортацію українського населення у новостворені на колишніх німецьких землях воєводства - Вроцлавське, Гданське, Ольштинське, Познанське і Щецінське. 28.4.1947 (за ін. даними - 24.4.1947) о 4.00 годині ранку шість польських дивізій (бл. 17 тис.чол.) та відділи Корпусу Безпеченьства Публічного (назва органів польської служби безпеки) оточили місцевості, на яких компактно проживало українське населення. В цей же час відділи НКВС і чехословацької армії заблокували східні і південні кордони Польщі від Бреста до Нового Сончу. Операція Вісла проводились під безпосереднім керівництвом міністра оборони Польщі маршала Р.Жимерські та ген. С.Моссора.
Депортаційні заходи проходили в три етапи: 1-й - з 28.4. до 15.6.1947 виселялись українці з повітів Лісно, Сянік, Перемишль, Ясло, Кросно, Любачів, Горлиці, Ярослав; 2-й - до 30.6.1947 виселялось українське населення з повітів Новий Сонч, Новий Тарг, Томашів Любельський, Грубешів.
Протягом третього етапу (до кінця жовтня 1947) виселено населення з решти повітів Закерзоння. На 31.7.1947 за польськими даними, було переселено 140 575 осіб, ув"язнено в концтаборі Явожно 3800 чол., убито 655 чол. заарештовано 1466 членів українського руху Опору. Намагаючись прискорити асиміляцію переселенців органи влади, звичайно, допускали переїзд в одну місцевість не більше 3-4 українських сімей. До кінця 1947 у місця, звідки було депортовано українське населення, переселено близько 14 тис. осіб польської національності.
№ 39 (190) 29 - 5 жовтня 2006 року
Фактично один рік відділяє нас від події, яка, з одного боку, стане новим випробуванням українців на їхню національну свідомість, а з іншого — лакмусовим папірцем, який перевірить щирість і міцність українсько-польських взаємин.
Йдеться про відзначення в Україні та Польщі 60-ої річниці масових депортацій українського населення з їхніх етнічних земель — Лемківщини, Холмщини, Підляшшя та Надсяння.
У зв’язку із цим варто нагадати, що у вересні 1944 року між урядом УРСР і Польським комітетом національного визволення було підписано угоду, якою передбачалося здійснити так зване добровільне переселення українців Польщі в Україну й відповідно поляків України у Польщу. Це переселення народів перетворилося на масові депортації українського населення, своєрідну етнічну чистку, внаслідок якої було спустошено сотні українських сіл у Польщі, знищено кілька десятків тисяч українців, а близько 500 тис. назавжди позбулися рідних домівок. Та реалізація згаданої угоди була лише початком української трагедії.
Кульмінаційним моментом українсько-польського протистояння стала операція «Вісла», яку 1947 року здійснила комуністична Польща разом із Радянським Союзом та Чехословаччиною. Щоб остаточно ліквідувати українське населення в Польщі та перетворити його на мононаціональну державу, було мобілізовано регулярні військові частини, які змушували українців полишати рідні оселі та переміщуватися на захід і північ польської держави. Хто опирався — знищували або ж відправляли в концтабір Явожня, який за жахливими умовами утримування в ньому людей може зрівнятися лише з німецьким концтабором «Освенцім». Таким чином, внаслідок насильницької спецоперації «Вісла» ще 150 тисяч українців були змушені покинути рідні землі, близько 500 тисяч мучилися у концтаборі Явожня, з них майже 200 загинули. Загалом жертвами депортації стали понад півмільйона наших земляків.
Принагідно нагадаємо, що не так давно Президент України Віктор Ющенко взяв участь у заходах з нагоди відкриття у польському селі Павлокома пам’ятника, який символізує смерть сотень українців, знищених польською владою тільки за те, що вони не хотіли покидати свою прадавню землю. Тоді ж українського Президента так і не підвели до могили, де поховані бійці УПА. Вони виявилися єдиною силою, що чинила збройний опір польському свавіллю. Власне, цей інцидент і змушує поставити запитання: чи зможе Україна наступного року гідно відзначити сумний ювілей однієї з найбільших трагедій людства в минулому столітті?
Україна до цих відзначень почала готуватися ще рік тому. Зокрема у вересні 2005 року Президент В.Ющенко підписав Указ «Про визначення статусу етнічних українців, виселених з території Польщі у 1944—1946, 1948 та 1951 роках». Уже цього року Міністерство юстиції підготувало проект Закону «Про визначення статусу етнічних українців, виселених з території Польщі у 1944—1946, 1948 та 1951 роках», яким передбачено відновлення історичної справедливості стосовно етнічних українців, примусово виселених з території Польщі. Законопроектом запропоновано надати їм відповідний статус. Так, статтею 3 проекту передбачається, що особи, примусово виселені у 1944—1946, 1948 та 1951 роках, вважаються депортованими, а акти таких переселень — незаконними.
Зазначеним документом також передбачено, що на цю категорію осіб поширюється низка пільг, встановлених Законом України «Про статус ветеранів війни та гарантії їх соціального захисту», зокрема щодо безоплатного одержання ліків, лікарських засобів, імунобіологічних препаратів та виробів медичного призначення за рецептами лікарів, 75-процентної знижки в оплаті за користування житлом та ін.
Якщо Верховна Рада ухвалить згаданий законопроект, то буде врегульовано правовий і частково соціальний аспект проблеми. Однак одразу ж уточнимо, що дія положень законопроекту поширюється тільки на українців, які мешкають на території ******** Української держави, і не стосується наших земляків, які стали жертвами депортації, однак сьогодні мешкають на території Польщі.
Проте у цій ситуації, крім юридичного, соціального чи матеріального аспектів, що в основному стосуються виплат компенсацій жертвам депортацій, є ще й політичний бік проблеми, пов’язаний із діями нинішньої україн-ської та польської влади.
Зокрема український парламент передусім ще має ухвалити згадуваний законопроект. А у зв’язку з цим можуть виникнути проблеми, оскільки нинішня більшість у Верховній Раді спирається на комуністів і соціалістів, ідеологія яких призвела до страшного злочину проти українського народу. Словом, важко уявити, що за проект закону, підготовленого Мін’юстом, позитивно проголосують фракції під керівництвом Симоненка і Мороза, а отже, більшість. А без ухвалення відповідного закону про гідне відзначення 60-ї річниці трагедії українців Польщі не доводиться й говорити.
Своє слово також має сказати польська сторона. Колись Сейм Республіки Польща засудив операцію «Вісла». Це стало першим кроком на шляху відновлення історичної справедливості стосовно депортованих та загиблих українців. Але мають бути наступні кроки. Польща мусить якщо не вибачитися за геноцид проти українського народу, то принаймні належно зберігати пам’ять про ці страшні події. Україна вже показала приклад, коли на високому державному рівні погодилася відзначити пам’ять жертв Волинської трагедії 1943 року та допомогла полякам впорядкувати й урочисто відкрити у Львові цвинтар «Орлят».
Натомість з польського боку маємо лише скромний пам’ятник у Павлокомі. А хто згадає про замордованих українців у Пискоровичах, Малковичах, Люблинці, Березені, Терні, Завадці, Кальницях? Усі знають страшну історію чеського села «Лідице», але чому майже ніхто не говорить про трагедію лемківського села Завадка Морохівська? А різниця між ними в одному: мешканців першого спалили німці, другого — поляки.
Україна і Польща мають рік, щоб відповісти на запитання, які аж ніяк не можна вважати риторичними.
******* Чрезвычайный и уполномоченный посол Республики Польша в Украине Яцек Ключковски считает, что на месте уничтоженных в ходе украинско-польского: "Гражданского противостояния"" населенных пунктов должны быть сооружены мемориальные комплексы. ************
Не только погибшим полякам но и украинцам *** понял "ПЕРО ДЕРЬМОВОЕ"
Делаем ставки, господа.
И Миша Квасневский-я же помню, как говорит, мы европа вас любим и ждем. И пап президент, показавши руки- кивал, соглшался...
А тут , значит- разлюбли что ли??....
Любят приеболтику (за мелкость), грузин (за вонючесть), ну и конечно пиндосов (надо же кому то жопу лизать - это в крови)
"Поляки ненавидять українців"...
Збродну наволоч вирізати під корінь, нема чого зброду по світу шлятись!
Тим більше що і в україні встановленно вже не один такий памятний знак, що тут такого *Війна є війна, і людина із зброєю святою не буває, на якій би вона стороні не була*!!!