Дуда направил закон об Институте нацпамяти в Конституционный суд Польши
Президент Польши Анджей Дуда направил в среду, 14 февраля, закон об Институте национальной памяти на рассмотрение Конституционного суда Польши.
Об этом сообщает канцелярия президента РП, передает Цензор.НЕТ со ссылкой на Укринформ.
По словам польского лидера, положения закона не должны вызывать никаких сомнений относительно того, какие действия могут наказываться, а какие нет.
Смотрите также на "Цензор.НЕТ: На здании польского консульства в Киеве националисты вывесили "доску польских преступлений". ВИДЕО
"Положения данного закона должны быть настолько точными, чтобы каждый гражданин после ознакомления с ними не имел никаких сомнений относительно того, какие действия могут наказываться согласно закону, а какие нет", - сказал Дуда.
Как заявил польский президент, безосновательное приписывание польскому народу или Польше ответственности за Холокост "обосновывает" предусмотренное в законе уголовное преследование лиц, которые это делают.
Читайте также на "Цензор.НЕТ": "Мы разочарованы", - США о подписании Дудой закона о запрете "идеологии бандеризма"
"Оценка положений Конституционным судом, который окончательно должен определить их соответствие Конституции, открывает юридический путь к обсуждению и выяснению возникающих сомнений", - отметил Дуда.
Напомним, 26 января польский Сейм поддержал поправку в закон об Институте национальной памяти. На ее основе вводится наказание за приписывание польскому народу преступлений, совершенных Третьим Рейхом и других преступлений против человечества, мира и военных преступлений, а также за пропаганду так называемой "бандеровской идеологии". Наказание предусматривает штраф или лишение свободы на срок до трех лет. Критически о законе высказывались в МИД Украины.
Сенат Польши в ночь на 1 февраля принял без поправок закон об Институте национальной памяти, который предусматривает, в частности, наказание за "преступления украинских националистов".
В Израиле документ вызвал бурю негодования. Против него высказались премьер-министр, президент, министры и депутаты кнессета от коалиции и оппозиции.
Президент Польши Анджей Дуда пообещал тщательно проанализировать данный закон.
6 февраля Анжей Дуда подписал скандальный закон.
Геноцид громадян Польщі. Саме так трактує події 1943-1945 років на Волині польський Сейм, який 22 липня ухвалив постанову щодо встановлення Національного Дня пам'яті жертв геноциду, здійсненого українськими націоналістами відносно громадян Другої Польської Республіки. Водночас, повідомляють ЗМІ, «польські депутати висловили повагу і вдячність воїнам Армії крайової, Кресової самооборони і Селянських батальйонів, які «стали на захист поляків і українців, що, часто ризикуючи своїм життям, рятували польських сусідів». Проста схема - погані українські націоналісти, які вчинили геноцид, і хороші польські націоналісти, які стали на захист жертв.
У цю просту схему, втім, не вписується чимало фактів. Наприклад те, що в березні 1944 року загони Армії Крайової (АК) та Селянських батальйонів (Батальйони хлопскє - БХ) провели «відплатно-превентивну», як вони її називали, акцію проти українських сіл - так звану «грубешівську революцію». Ініціатором українських погромів був комендант Грубешівського району АК Мар'ян Голембевський («Ірка»).
Комендант Грубешівського району АК капітан Мар'ян Голембевський
У селах Пригоріле, М'яке, Сагринь, Шиховичі, Теребінь, Стриженець, Турковичі та інших польські партизани вбили близько 1.500 українців, а самі села знищили. В одній Сагрині в ніч із 9 на 10 березня загинуло, за різними даними, від шестисот до тисячі українців, 70% із них жінки й діти. До червня 1944 року об'єднані сили АК і БХ пустили з димом півтораста українських сіл, у яких мешкало п'ятнадцять тисяч людей.
«При паленні і мордуванні 1944 р. православних сіл і населення на Грубешівщині поляки проявляють нечувану нелюдську жорстокість, мордуючи по селах православних усіх підряд. У селі Молодятичах один із напасників, що був у формі польського офіцера, вхопив за ногу маленьку дитину місцевого православного війта гміни і розбив її головою об підлогу…
У селі Сагрині було помордовано у жорстокий спосіб понад 700 осіб переважно старців, жінок і дітей...», - у відчаї писали холмські єпископи на чолі з митрополитом Іларіоном у зверненні «Рятуйте нас від польського мордування» 30 квітня 1944 року.
Історики та політики, що схильні трактувати польсько-українську ворожнечу сорокових років як геноцид, пояснюють напади поляків на українців (теж, до речі, громадян Польщі) тим, що це, мовляв, була відплата або оборона перед лютими українськими повстанцями.
Й наголошують, що почались ці напади лише 1944 року, після вбивства українцями багатьох поляків.
«Згадуючи злочини українських націоналістів, не можна ані замовчувати, ані перекручувати польські дії у відповідь щодо українських сіл, під час яких також гинуло цивільне населення», - йдеться в резолюції польського Сейму.
Сюди, втім, не вписується той факт, що погроми українців польськими загонами самооборони - «пляцувками» - почалися ще навесні та влітку 1943 року.
Ось, до прикладу, свідчення поляка Люціяна Шота, уродженця колонії Ретівка (зараз село Єлизаветин Рожищенського району Волинської області) в НКДБ:
«Весною 1943 року я вступив у пляцувку, до якої мене залучив комендант пляцувки Цихус Станіслав Федорович […] Польська пляцувка складалася з чоловіків польського населення, які всі були озброєні, підкорялися всі учасники пляцувки своєму коменданту. А в цілому пляцувки перебували в підпорядкуванні німецького карального органу СД. Із СД комендант отримував усю зброю і **********.
Польські пляцувки спільно з німецько-польською поліцією і гестапо під виглядом знищення бандерівців їздили на озброєні бандитські напади з метою знищення українського населення, а також з метою його грабунку.
Під приводом боротьби з бандерівцями я серед інших учасників пляцувки, маючи ненависть до українського населення, їздив на випади з метою вбивств і грабунків українського населення. На випади я їздив у такі українські села: Словатичі, Хопнів, Суськ, Свози, Кульчин Ківерцівського району Волинської області. У село Словатичі нас їхало на підводах чоловік 70-80, це було влітку 1943 р.
Під'їхавши до села, ми почали стріляти по будинках для того, щоб населення кидало своє господарство і тікало, а ми, тим часом, забирали їх майно, хліб та одяг, а потім спалювали будинки та їхали із села.
У результаті бандитського нападу на с. Свози, в якому брав участь і я, було спалено майже все село Свози, награбовано дуже багато худоби і вбито декілька сотень зовсім невинних українців. Я особисто сприяв грабункам у мирних жителів, так я випустив із хліва одного господаря свиней, яких спіймали поліцейські. Після нападу я особисто доставляв награбовану худобу в м. Рожище в німецько-польську поліцію».
Протягом 6-8 вересня 1943 року польський партизанський загін Казімежа Філіповича («Корда») спалив село Висоцьк і атакував Бовтуни, Замлиння, Вишнів у Любомльському районі Волині. А в жовтні загін Владислава Чермінського («Яструба») тероризував Озеряни, Каролінку й Дожву на Турійщині. Один із учасників загону Філіповича, Станіслав Вавжицький, розповідав на допиті в НКДБ:
«Запитання: Німецькі каральні органи і війська вчиняли напади на розташування Вашої групи?
Відповідь: Таких випадків, щоб німці нападали на нас, не було, а, навпаки, були випадки, що наше розташування на квартирах і до німецьких квартир було не більше 200 метрів і останні добре знали, що тут перебуває польська озброєна група, і ніколи не нападали.
Запитання: Скільки нальотів було здійснено на українські села, скільки знищено населення і з чиєю допомогою здійснено знищення українського населення?
Відповідь: Напади на села здійснювалися нерегулярно й по декілька разів. Учасниками групи Філіповича були знищені повністю села Рівне, Перекірка, Полапи, Сокіл, Запілля, Штунь, Висоцьк, Ставки, Ставочки й низка інших українських сіл. Скільки там у цих селах знищено населення я не знаю. Реальну допомогу нашій групі зі знищення українських сіл і населення, яке не встигло втекти під час нальоту, надавали на початку 1944 року російська збройна група чисельністю більшою, ніж наша, а згодом разом із нами ходила й німецька жандармерія з Матіївського району».
До того ж, з'ясовувати, хто перший почав - справа невдячна. Адже українці можуть почати згадувати давнішу історію: загарбницьку війну проти Західноукраїнської Народної Республіки 1918-1919 років, зраду УНР 1920 року, встановлення шовіністичного окупаційного режиму, пацифікації 1930-х років, вбивства польськими партизанами-націоналістами з АК української інтелігенції та духовенства на Холмщині 1942 року.
Проте відплата за кривди завжди має бути скерована на кривдника. Інакше втрачається її сенс. Якщо польські партизани карали цивільних українців за дії загонів УПА, які вбивали цивільних поляків, це не відплата, а новий злочин. І якщо дії українців - геноцид, то й дії поляків - теж.
Чи були відповідальними за вбивства поляків 166 українців із села Охнівки, із яких точно відомо, що тринадцятеро були дітьми, а одна - 101-річна жінка? Їх убили 12 лютого 1944 року партизани 27-ї Волинської дивізії АК. А 48 селян із Коритниці, вбиті аківцями 1 і 12 березня 1944 року? У чому була вина 150 мешканців Стенжаричів, або ж шістдесяти українців із села Верби, з яких щонайменше одинадцятеро були дітьми?
Чи повинні були відповідати за польські страждання 366 українців, замордованих у Павлокомі Перемиського повіту в березні 1945-го? А 195 українських чоловіків, жінок і дітей із Верховини Красноставського повіту, забитих 6 червня 1945 року Національними збройними силами?
«Те, що зараз діється у сільській місцевості, нічим не відрізняється від тієї звірячості…, яку виявляли українські банди у своєму ставленні до поляків», - писав тогочасному делегатові польського уряду на Волині Казімежу Банаху один із його підлеглих 31 січня 1944 року.
Отже, скерувавши свою «відплату» не на українських повстанців, а на безборонних жінок, дітей і старих, АК, БХ, НСЗ і пляцувки не оборонялись - навіть якщо спершу й керувалися прагненням до справедливості. Те, що їхні дії не відрізнялись від дій УПА, визнавали самі польські керівники тих часів.
Польський солдат стоїть над тілами вбитих українців у с. Верховина, 1945 рік
У ті роки від рук польських збройних формувань на Волині, Галичині й Закерзонні загинуло від тринадцяти до шістнадцяти тисяч цивільних українців. Свої оселі, за оцінками професора Івана Патриляка, були змушені залишити близько двадцяти тисяч. Жертви поляків, натомість, оцінюються у 38-39 тисяч. 100 тисяч, про які говорять польські парламентарі - кругла, промовиста, але нічим не підтверджена цифра.
Отже, цивільні громадяни польської держави, загиблі від рук УПА - жертви геноциду; а хто ж тоді загиблі від рук АК, БХ, НСЗ громадяни тієї самої держави? Чи був це взаємний польсько-український геноцид? Таке абсурдне трактування нівелює значення цього терміну.
Польські політики протестують проти визнання та вшанування в нашій країні українських націоналістів - ОУН та УПА. Проте АК, БХ і НСЗ визнані польським законом Про комбатантів та деяких осіб, які були жертвами репресій воєнного й повоєнного часу 1991 року. Ніхто не розбирався, чи вбивали вони цивільних громадян Польщі будь-якої національності.
Отже, засуджуючи ОУН-УПА, слід так само засудити й АК, БХ, НСЗ. А ще краще - залишити кожній нації право на своїх героїв. Та замість ухвалення популістських резолюцій згадати непоодинокі краплі гуманізму посеред того моря жорстокості.
Поляк Станіслав Подгурський попередив українців про напад польської боївки на село Стриганку Кам'янко-Струмилівського повіту (зараз на Львівщині), запланований на 16 квітня 1944 року. А українець Семен Гарасим із сокирою в руках став на захист п'ятьох поляків Денисів, коли по них до колонії Лучиці на Турійщині 29 серпня 1943 року прийшли повстанці.
Показовим є й приклад уже згадуваного Мар'яна Голембевського. Людина, що виступила головним рушієм сумнозвісної «грубешівської революції», за рік круто змінила своє ставлення до українців і УПА. Саме Голембевський був найактивнішим прихильником співпраці польського антикомуністичного підпілля Воля і незалежність (ВіН) із українськими повстанцями. Люди, які ще нещодавно стріляли й різали одне одного, 21 травня 1945 року сіли за стіл переговорів у селі Руді-Ружанецькій.
Було підписано угоду про співпрацю між двома антикомуністичними організаціями, об'єднаними спільним ворогом і тверезим розрахунком. УПА і ВіН у 1946 році здійснили низку спільних операцій, найвідомішою з яких був наліт на радянський гарнізон у Грубешеві у ніч на 28 травня.
«Не без певної гордості можу зараз сказати, що те що для багатьох зараз стає очевидним - польсько-українська співпраця, я реалізував вже 40 років тому. Я взяв на себе ініціативу припинення ворожих стосунків поміж нашими народами в ситуації, яку зараз багато кому важко буде зрозуміти», - писав згодом Голембевський про ці події. Він помер 1996 року, а за двадцять років політики, яких польсько-український конфлікт середини ХХ століття не зачепив, намагаються помножити його зусилля на нуль.
Бійці УПА та польської ВіН в околицях Грубешева, 1946 рік
Чому безпосередні учасники подій, які самі заплямували себе кров'ю, які на своїй шкірі пережили ненависть, лють і жорстокість, змогли переступити через свої пристрасті та знайти компроміс, а їхні нащадки, які живуть спокійним і ситим життям, палять мости між двома народами?
Якщо учасники тієї війни змогли домовитись і поєднати зусилля, чому це не можемо зробити ми? Адже так само, як тоді, маємо спільного ворога. Станіслав Подгурський попередив українців про напад польської боївки на село Стриганку Кам'янко-Струмилівського повіту (зараз на Львівщині), запланований на 16 квітня 1944 року. А українець Семен Гарасим із сокирою в руках став на захист п'ятьох поляків Денисів, коли по них до колонії Лучиці на Турійщині 29 серпня 1943 року прийшли повстанці.
І головне: необхідно усвідомити, що конфлікт між українцями й поляками був зайвим. Ми не можемо виправити минуле, але не допустити повторення братовбивчої війни в майбутньому - цілком у наших силах.
http://fakeoff.org/uk/history/genotsid-zamist-uroku-istorii-fakti-yaki-ne-vpisuyutsya-u-polsku-versiyu-volinskoi-tragedii
З виступу Міхала Камінського, депутата польського Сейму від Громадянської Платформи під час обговорення проекту волинської постанови на парламенській комісії (19 липня 2016):
У мене таке враження що ми, політики, ведемо академічну історичну дискусію, для якої не всі маємо відповідні кваліфікації.
Ми політики, а політик не може абстрагуватися від політичного та геополітичного контексту.
Сьогодні, і про це вже неоднаразово говорилося, Україна є на війні. Я хочу сказати, можливо, дещо патетично, та з глибини мого серця: кожен український солдат, який сьогодні гине на війні на Донбасі, також захищає Польщу від російського імперіалізму.
Ми досконало знаємо, і цього нас вчить історія, що російський імперіалізм передусім посягав на Україну, на балтійські держави, а потім на Польщу.
Ми не можемо абстрагуватися від факту, що те, що ми сьогодні приймемо - це співзвучне з російською пропагандою, яка про Україну говорить не інакше як бандерівська, фашистська держава, і це говорить режим Путіна, який ближчий до фашистського, ніж до комуністичного режиму, і вони сьогодні так називають демократичну українську державу.
Я не бачу великої користі для нас від цих постанов і цієї атаки на Україну, тим більше, що в цій справі польський Сейм, польське духовеснтво, польські президенти, польські авторитетои висловлювалися однозначно і багато разів.
Ще і ще раз повторюю: для адекватного розуміння ситуації потрібен здоровий глузд і бажання співпрацювати.
Порядних політиків, які розуміють сутність польських національних інтересів, у Польщі багато, і вони неодмінно повернуть цю країну до християнської парадигми !
Роль угорської армії, яка боролась на стороні Гітлера під час ІІ світової війни, у польсько-українському конфлікті істориками недооцінена і взагалі оминається.
Часто говориться про те, що на розпалювання цього конфлікту мали вплив німецькі провокації та дії НКВС - з цим цілком погоджуємось, одним та іншим окупантам було потрібно, щоб поляки з українцями не порозумілись та не стали для них загрозою у вигляді однієї союзницької сили, яка б воювала за незалежність своїх народів.
У цьому тексті я б хотів звернути увагу на роль Угорщини в цьому конфлікті та одночасно продемонструвати масштаб вбивств, яких припустились угорські загони на території України під час війни. Мова йде про угорське варварство щодо українського цивільного населення, починаючи з 1938 року.
У Польщі є прислів'я: «Поляк, угорець - два братанки, і до шаблі, і до склянки»(братанки - двоюрідні брати, дослівно - кузени).
Угорці його повторюють: «Lengyel, magyar - két jó barát, együtt harcol, s issza borát» - цей вислів і під час ІІ світової війни було на вустах одних і інших.
Дружба - це гарна справа, тим більше, що мова йде про дружбу двох народів. Але ця дружба між двома народами одночасно поєднувалась із ненавистю до України та українців.
Почались спільні збройні польсько-угорські дії проти України і українського народу ще до початку ІІ світової війни, восени 1938 року.
Ці дії мали не допустити зародження української держави та були першими мілітарними діями інших держав на чужих територіях напередодні ІІ світової війни. Польща та Угорщина потай, потихеньку відправляли свої загони у Карпатську Україну для проведення терористично-диверсійних дій.
Аналогічно сьогодні Москва відправляє на Донбас своїх солдат, також без розпізнавальних знаків, а згідно з міжнародним правом - терористів. Акція «ЛОМ» (ŁOM) - під таким криптонімом проводились диверсійні дії, організовані і під керівництвом ІІ Відділу Головного Штабу Польської Армії, тривала від 11 до 30 листопада 1938 року.
Таку ж акцію в цей самий час проводила Угорщина. У такий спосіб обидві країни намагались анексувати Закарпаття на користь Угорщини.
Хочу ще раз підкреслити - ІІ світова війна ще не розпочалась, але світ починає розуміти, що її не вдасться уникнути, в зв'язку з чим збройні дії Польщі та Угорщини можна сміливо кваліфікувати, як розпалюючі війну.
Навесні 1939 року Угорщина за згодою Гітлера зайняла Карпатстку Україну - отримати цю згоду дипломатично допомагала Польща - таким чином досягнуто дві мети - ліквідовано українську державу, що відроджувалася, і при цьому Угорщина і Польща мали спільний кордон.
Щоб досягнути цих цілей, насамперед треба було зруйнувати порядок кордонів у Європі, та порушити правило, на яке Польща і Угорщина посилались після І світової війни - а саме право кожного народу на самоствердження.
Почнемо з Угорщини.
Український священик Степан Пап («Пугач») - в'язень угорських таборів для полонених так описував ті дні у своїх спогадах:
«Угорщина почала свою агресію проти Карпатської України, атакувала, як Орда. Позаду регулярної армії йшли терористи, які грабували і вбивали невинних людей, за ними жандарми, за ними знову терористи. В окупованих селах страх і плач, багато людей переховуються. Тимчасова військова адміністрація закликає населення повертатись додому, обіцяє, що не буде репресій, але одночасно заарештовують людей вдень і вночі, вже всі в'язниці переповнені. Угорці навіть школи перетворили на тимчасові в'язниці, заарештовували інтелігенцію, студентів, свідоме населення і молодь».
Інший свідок тих подій так описував угорські злочини на Закарпатті:
«Де лиш не з'явились угорські солдати плач, розпач і трагедія. Вбивали полонених січовиків, добивали поранених, а найбільше радості їм приносило гвалтування молодих дівчат з наших сіл і містечок. Найстрашніші муки проходили передусім січовички-галичанки, яких угорські солдати спочатку гвалтували, а потім вбивали».
«Угорці не беруть полонених, всіх, хто називається січовиками, розстрілюють на місці, такий наказ дала угорська комендатура:
«Нема поранених і полонених», під час атаки поблизу Свлішу, Великої Копані, Королева, Рокосова і Хусту угорські солдати розстрілювали всіх полонених, а поранених добивали багнетами».
Офіційні угорські джерела пишуть про 4500 вбитих січовиків та понад 57 тисяч арештованих і висланих на примусові роботи в глиб Угорщини осіб, але це лише офіційні дані угорського міністерства внутрішніх справ. Українські джерела подають різні цифри (від понад 50 тисяч до понад 100 тисяч за весь період угорської окупації Закарпаття), однак це досі тема. яка потребує величезної праці істориків. Україні ще треба багато зробити по цьому питанню, як і по справі Волинської трагедії.
Проведення слідств, пошуки в архівах, збір показів свідків, виділення коштів на таку діяльність і т.д...
Досі це не було в інтересі державної влади, українська влада мовчала у відповідь на будь-які звинувачення з-за кордону в бік українського народу (причини мовчання і бездіяльності - окрема тема). Однак сподіваюсь, що теперішня політична ситуація дозволиь шукати і висвітлювати всю правду про ті трагічні події.
Перейдемо тепер до польських гріхів під час угорської агресії в Карпатській Україні. Спочатку кілька цитат з польських джерел:
«...в прикордонних місцевостях у 1938/39 польська поліція і KOP (Корпус Охорони Прикордоння) здійснювали незаконні екзекуції українців. Незручних осіб службовці поліції і KOP відводили до угорського кордону і там вбивали без жодних формальностей. Восени 1939 після опаду листя з дерев, в кількох місцях знайдено трупи українців, які походили з тих екзекуцій».
Поняття «українець» потрібно заборонити таємним розпорядженням, щоб не піднімати цю тему публічно».
«Від осені 1939 року були випадки самосудів над українцями. Спіймані при перетині кордону, часто були просто повішені. Про такі випадки повідомляли навіть учасники акції «Лом». Подібні зізнання склав також один зі службовців Станіславівської політичної поліції, який після вересневої кампанії 1939 року перейшов на угорську службу. Ще в перші дні війни деякі поліцейські і члени Прикодонної Служби намагались вчиняти самосуди щодо осіб, заангажованих у події по той бік карпатського кордону».
«У квітні 1939 року начальник V відділу Угорського Королівського Генерального Штабу (аналог Відділу ІІ SG - ІІ Відділ Генерального Штабу Польської Армії) генерал Хомлок провів у Відні розмову з начальником Абверу адміралом Вільгельмом Канарісом, який представив угорському військовому цілий перелік німецьких постулатів, які стосувались українських питань. Він вимагав відпустити на волю і призупинити видачу Польщі спійманих членів Карпатської Січі (бо це на думку Канаріса було рівнозначним вироку смерті для них)».
Інструкції для генерала Фабрици та Борути-Спєховича звучали так: «З наявних відомостей випливає, що угорці просуваються до нашого кордону. Потрібно серйозно рахуватись з тим, що групи - навіть достатньо сильні - січовиків і українських загонів захочуть потрапити на нашу сторону.
Звичайно не можна допустити до цього проникнення і (...) за наказом пана Маршала потрібно стріляти в цих січовиків, а якщо будуть здаватись, негайно роззброювати та інтернувати. Інша справа, що пан Маршал не хотів би, щоб вони взагалі потрапляли на нашу територію, навіть якби мали бути інтернованими. Краще відштовхнути назад на Русь, нехай Угорщина з ними розбирається.
... Між 15:00 та 17:00 угорські загони зайняли Ясіню. О 18:35 біля вильоту тунелю (6 км у південно-східному напрямку від перевалу) залізничної станції Воронецька з ними зустрівся патруль KOP на чолі з капітаном Станкевичем, якому угорський полковник повідомив про захоплення села, яке досі контролювали українці. Інспектор армії так прокоментував цей факт: «Вважаю, що справа можливого удару для допомоги угорським загонам закрита. Друга фаза ліквідації українського питання на Русі триватиме довше, поки Угорщина не захопить всю територію. По мірі ліквідування угорцями активних українських елементів, очікую їх проникнення через кордон. Головним завданням стаї їх ліквідація». ont-family:"Century","serif";mso-fareast-font-family: "Times New Roman";mso-bidi-font-family:"Times New Roman";color:#4F4F4F; mso-fareast-language:RU'>Перейдемо тепер до польських гріхів під час угорської агресії в Карпатській Україні. Спочатку кілька цитат з польських джерел:
«...в прикордонних місцевостях у 1938/39 польська поліція і KOP (Корпус Охорони Прикордоння) здійснювали незаконні екзекуції українців. Незручних осіб службовці поліції і KOP відводили до угорського кордону і там вбивали без жодних формальностей. Восени 1939 після опаду листя з дерев, в кількох місцях знайдено трупи українців, які походили з тих екзекуцій».
Вищевказані польські та українські джерела однозначно свідчать про те, що польська сторона була схильна застосовувати найжорсткіші методи щодо українців, які були учасниками подій в Карпатській Україні. Такі дії не можна кваліфікувати інакше, ніж злочинні. Карпатську Україну швидко і жорстоко ліквідували, патріоти, які встали на боротьбу за свою батьківщину, полягли на полі битви, але ще більше їх було вбито.
Варто мати на увазі цей маловідомий епізод з історії польсько-українських конфліктів, бо це ще одна причина подальших подій на Волині.
За іронією долі через кілька місяців Польща зникла з карт світу внаслідок спільної агресії двох тоталітарних держав - нацистської Німеччини і комуністичної Московії, позиція Угорщини в той момент була нейтральна, але вже через два роки вона пліч-о-пліч з Німеччиною займала території, які до війни належали Польщі, а вже у 42-му році угорська влада запропонувала Німеччині передати і включити в склад Угорщини Східну Галичину.
Таку інціативу угорська делегація представила 13.06.42 року і отримала від Німеччини негативну відповідь, в якій німці переконують, що не допустять утворення жодної слов'янської держави після війни, і Галичина належатиме Німеччині, а питання приєднання частини Галичини до Угорщини пропонують відкласти до повоєнних часів.
Угорський терор щодо українців на Закарпатті починає переноситись вглиб України, спочатку в Галичину, потім у центрально-північну Україну. Особливо на Чернігівщині, де угорська армія виконувала адміністративно-каральні функції від осені 41-го до осені 43-го року.
Втрати цивільного населення Чернігівщини за той період в російській історіографії зводяться до кількості 103 614 цивільних осіб. Так як каральні функції там виконували переважно угорці, вважається, що більшість вбитих цивільних під час каральних пацифікаційних акцій - це справа рук угорської арміії.
Мало хто про це знає, але найбільший злочин, якщо йдеться про кількість вбитих цивільних осіб в одному населеному пункті каральними загонами під час ІІ світової війни, був здійснений саме угорцями.
Загони генерала Золтана Алдя-Папа (105. Дивізія піхоти) 1-2 березня 1943 року повбивали жителів і спалили містечко Крюківка. Загальна кількість цивільних жертв - 6700 осіб.
Корюківка після угорської пацифікації.
Під час цього масового вбивства 1377 осіб спалено живцем, а 5612 осіб не вдалось розпізнати.
Ще раніше угорський батальйон під керівництвом полковника Тотоші, в листопаді 41 року - розстріляв 90 цивільних осіб, спійманих без документів поблизу Бахмача.
Під час Чернігівського процесу (Малий Нюрнберг) у 1947 році на лаві підсудних опинилось 13 угорців (в т. ч. 5 генералів угорської армії) і три німці.
Під час процесу полковник Сандор Захар в зізнаннях повідомив, що в середині 1942 року з'явилась директива №10, підписана генералом Ференцом Шомбателі, яка дозволяла і вимагала використовувати у боротьбі з партизанами терор проти цивільного населення, включно з пацифікаціями цілих сіл і розстрілами осіб, яких підозрювали у співпраці з радянськими партизанами.
Одночасно з німецькими поразками і наближаючимся фронтом, угорські загони перемістились в Галичину, а сам Золтан Алдя-Пап - на Закарпаття.
І почалась нова хвиля угорського терору на Закарпатті і в Галичині.
І так 28 березня 43 року угорські солдати спалили село Пукасівці. де вбили 18 осіб.
В повіті Тлумач напали і пограбували села Пужники, Хотимир, Тлумачі та Озеряни.
Між 7-10 квітні 44 року спалили села: Милування, Стригунці. Рошнів, Заріччя, 14 квітня - Делятин. Надзвичайно жорстоко вони діяли в селах на території Коломийщини і Косівщини - там грабували всі українські села та розстрілювали кожного, кого вважали пов'язаним з ОУН і УПА, та червоними партизанами. На початку травня угорська армія спалила село Рунгури на Коломийщині, де вбили 110 осіб.
6 травня напали на село Саджава і Грабівка на Калущині, де спалили166 господарств і розстріляли 34 особи.
Це лише кілька прикладів угорського терору проти українського цивільного населення у 1944 році. Тут потрібно додати, що, як в 39-му, так і в цей момент угорці користувались допомогою поляків. У ситуаційному рапорті ОУН-б з Тернопільщини (за квітень-травень) читаємо:
«Поляки намовляють угорців до ворожості щодо нашого народу, вмовляють їм, що українські повстанці - це малі банди, які не роблять нічого іншого, крім погрбувань і вбивств польських сіл. Інформують їх про ймовірні вбивства угорських солдат, детально інформують про рух наших військ. В результаті цього підбурювання угорці разом з поляками проводили масові ревізії та арешти».
В архівах СБУ зберігся протокол спільної пацифікаційної акції села Кропивник, в якій брали участь німці, угорці і поляки.
В протоколі детально описано перебіг подій. У селі стаціонував підрозділ УПА з 10 осіб. Після відходу партизанів у ліс, село спалили, вбили двоє осіб, а з собою забрали 30 заручників, яких через кілька днів розстріляли.
20 квітня повстанці УПА атакували угорських солдат, які грабували село Сівка-Калуська, угорці відступили до Калуша, родали зброю місцевим полякам, після чого спільно атакували загін УПА, змушуючи його відійти. Після закінчення боротьби разом пограбували і пацифікували село.
Польське керівництво АК постійно контактувало з керівництвом угорських військ - наприклад, Станіславівський інспекторат АК у травні 44-го досягнув порозуміння зі штабом 18 угорської дивізії. На підконтрольних дивізії територіях польські загони отримали свободу дій і могли нападати на українські села. Угорці не лише прикривали на це очі, але й долучались до грабежів.
Угорський терор припинився влітку 1944 року, коли керівництво УПА домовилось з керівництвом угорської армії і вони підписали угоду про взаємниц ненапад. Щоправда ще бували спорадичні антиукраїнські акції з боку угорців, але їх масштаб і втрати не були вже такими великими.
Час на підсумки:
- 1939 рік - угорці і поляки, не проголошуючи війни, проводять військову диверсійно-терористичну діяльність на території іншої держави.
- весна 1939 року - Угорщина здійснює напад на Карпатську Україну - має повну підтримку Польщі і дипломатичну підмогу в розмовах з Гітлером перед самою агресією. Відбуваються угорські злочини на території Закарпаття, а також вбивства, які вчиняли угорці й поляки в прикордонній зоні.
- 1939-44 роки - масовий угорський терор на Закарпатті, внаслідок якого втрати українського населення оцінюються у понад 50 тисяч загалом.
- 1941-43 роки - угорський терор на Чернігівщині, де угорцям приписують понад 60 тисяч цивільних жертв.
- 1944 рік Галичина - угорці й тут проводять жорстку антиукраїнську політику, свої пацифікаційні акції часто проводять при допомозі поляків.
Відповідь - напевно неповна - є достатньо простою: як для поляків, так і для угорців українці і їх національно-визвольний рух були загрозою для цих держав. Це призвело до союзу, який проявлявся і злочинними діями проти українців.
Польсько-угорська дружба ма багатовікову традицію - ці держави і народи кілька сотень років жили у злагоді та дружбі. Однак саме в цей період історії цю дружбу можна назвати «братерством на погибель України» - братерство, в якому всі методи дозволені, аби лиш не було України.
Однак чому ж цей народ, гноблений своїми катами, майже всіма сусідами, знищуваний, винародовлюваний, русифікований, полонізований і т.д... в історіографії цих сусідів звинувачується у всіх можливих злочинах, в жорстокості і варварстві щодо інших народів, а навіть у фашизмі?
Нема святих народів, український народ теж не святий і має на своїй совісті злочини, які не мали б статись. Але даймо собі чесну відповідь на кілька елементарних питань:
- Чи український народ відмовляв своїм сусідам у праві на власну державу?
- Чи захоплював чужі території, з одночасною українізацією інших народів?
- Чи українці забороняли іншим називати себе народом та викидали з офіційного обігу назву цього народу?
- Чи українці знищили і відібрали у своїх сусідів сотні костелів?
- Чи змушували їх змінити свою віру?
- Чи тероризували їх, вважаючи це законним правом, чи їх дискримінували, чи переповнювали тюрми молодими патріотами, які хотіли жити у власній державі і бути повноправними громадянами своєї вітчизни?
Таких питань можна ставити більше, відповіді негативні.
Україна та українці були переусім жервою.
Пізніша Волинська трагедія - це наслідок чужих злочинів, а не незрозуміла ненависть і агресія, що раптом невідомо звідки з'явились.
Злочин породжує злочин - так завжди було в історії, і, на жаль, завжди буде. Така вже людська природа.
"Century","serif";mso-fareast-font-family: "Times New Roman";mso-bidi-font-family:"Times New Roman";color:#4F4F4F; mso-fareast-language:RU'>- 1939-44 роки - масовий угорський терор на Закарпатті, внаслідок якого втрати українського населення оцінюються у понад 50 тисяч загалом.
- 1941-43 роки - угорський терор на Чернігівщині, де угорцям приписують понад 60 тисяч цивільних жертв.
- 1944 рік Галичина - угорці й тут проводять жорстку антиукраїнську політику, свої пацифікаційні акції часто проводять при допомозі поляків.
Під час цього масового вбивства 1377 осіб спалено живцем, а 5612 осіб не вдалось розпізнати.
Оказывается, что эта самая история состоит из непрерывной цепи войн, то в одном, то в другом месте, а между ними - вкрапления из современных мыслителей, художников и писателей, а сбоку - прикручены экономические теории, но по событиям, основные даты будут означать начало и окончание войны. В Европе все со всеми перевоевали, а в некоторых случаях - по несколько заходов. И вот, что интересно, с течением времени, бывшие противники написали хвалебные разделы, посвященные своим героям в тех войнах, установили памятники и в общем, сдали это все в музеи и архивы. При этом, герой - полководец одной стороны, считается агрессором - у другой. То есть, одни и те же исторические персонажи имеют различную оценку у бывших противников. Надо заметить, что это - нормальное явление и никакой трагедии в этом нет. Выяснения отношений по событиям давно минувших лет - глупая затея, ни к чему хорошем не приводящая.
Как только начинаются разборки по поводу исторических персонажей, причем - на уровне правительства страны, то с этой страной что-то не так. Там либо не видят актуальных проблем, которыми и следует заниматься правительству, либо кто-то решил возродить давний конфликт, что иногда удается.
Что-то подобное сейчас происходит с Польшей. Только утих скандал по поводу закона о Бандере, как премьер-министр Польши Матеуш Моравецкий толкнул речь о том, что Богдан Хмельницкий - хуже Гитлера. Нашу публику это выступление зацепило и уже пошли перечисления грехов польских знаменитостей. Мы же предлагаем взгляд на этот спич несколько с другой точки зрения.
Любое подобное утверждение, в котором сформулировано сравнение, легко поддается разбору, с точки зрения логики. Мы не станем погружаться в те далекие времена и вспоминать, что делали поляки и что делал Хмельницкий, а просто обратим внимание на саму формулировку, озвученную Маровецким. Если он считает, что Хмельницкий хуже Гитлера, то из этого следует, что премьер-министр Польши расписался в том, что Гитлер - лучше Хмельницкого. Это - не игра слов, это - логика и психология от Фрейда.
Моравецкий проговорился о том, что для Польши не было катастрофой поражение в войне с Германией. В самом деле, война длилась чуть больше двух недель, эпических жертв даже среди военных - не наблюдалось, мирных немцы вообще не трогали, инфраструктура осталась целой, города не лишились ни водоснабжения, ни других коммуникаций. И тут Моравецкий прав. Долгая и изнурительная война с Хмельницким принесла Польше куда больше проблем и жертв.
А Гитлер, в глазах Моравецкого, и, похоже - не только его - красавчик. Того же мнения был и Юзеф Пилсудский, который с восторгом воспринял известие о приходе к власти товарища Гитлера. У него сложились теплые личные отношения с фюрером, и когда старый Пилсудский умер, то в Германии был объявлен траур, а товарищ Гитлер лично прислал соболезнования о том, что из жизни ушел большой друг Германии. Но почему-то пан Моравецкий не вышел с предложением о переименовании всех площадей и улиц имени Пилсудского и снесении памятников ему.
Если он сравнивает Хмельницкого с Гитлером, то почему бы не сделать этого с Пилсудским и поведать о том, почему товарищ Гитлер считал его родственной душой.
Или вот бывший министр иностранных дел Польши Бек, подписавший от имени правительства Польши целый стос бумаг о вечной дружбе с Германией, а заодно и о разделе Чехословакии, он и его правительство, так плотно дружившее с Гитлером и ставшее соучастником его преступления против Чехословакии, оно уже придано анафеме?
Между прочим, с началом войны с Польшей, Гитлер заметил: «Если был бы жив Пилсудский, войны с Польшей никогда не было». То есть, товарищ Гитлер намекнул, что Польша при Пилсудском была бы союзницей Германии. Но это Моравецкого тоже как-то не интересует. Зато он процитировал слова некого рэбэ, который гневно осуждал Хмельницкого.
Но пан Моравецкий почему-то очень странно сформировал свой взгляд к еврейскому вопросу. Ведь есть статистика, которую ему следовало бы знать, если он берется за исторические аспекты. А она такова. Большая часть концлагерей уничтожения евреев находились в Польше. Все эти Аушвицы, Майданеки и Треблинки, почему-то, обосновались в Полонии. Не удивительно, что геноцид евреев, который устроили нацисты, по большей части, территориально, проходил именно в Польше.
Между прочим, Моравецкому надо бы кланяться в ножки евреям за то, что они сочли Польшу - пострадавшей стороной и не стали копать туда, где лежат пикантные детали об участии поляков в холокосте.
В общем, нам не стоит опускаться до уровня подобных деятелей, ибо они вещают чушь, в стиле Кремля, который тоже погружается в историю, полностью ее извращая. При случае, таким Маровецким следует отвечать словами Конрада Аденауэра, сказанные в лицо министру иностранных дел совка Молотову. Тот начал упрекать Адэнауэра в том, что немцы допустили Гитлера во власть, на что получил ответ: «Я, в отличие от вас, руку Гитлеру не жал». Так вот, наш ответ Моравецким: «Ни Хмельницкий, ни Бандера, в отличие от Пилсудского и Бека, руку Гитлеру не жали»
- 1939 рік - угорці і поляки, не проголошуючи війни, проводять військову диверсійно-терористичну діяльність на території іншої держави.
- весна 1939 року - Угорщина здійснює напад на Карпатську Україну - має повну підтримку Польщі і дипломатичну підмогу в розмовах з Гітлером перед самою агресією. Відбуваються угорські злочини на території Закарпаття, а також вбивства, які вчиняли угорці й поляки в прикордонній зоні.
- 1939-44 роки - масовий угорський терор на Закарпатті, внаслідок якого втрати українського населення оцінюються у понад 50 тисяч загалом.
- 1941-43 роки - угорський терор на Чернігівщині, де угорцям приписують понад 60 тисяч цивільних жертв.
- 1944 рік Галичина - угорці й тут проводять жорстку антиукраїнську політику, свої пацифікаційні акції часто проводять при допомозі поляків. Неважко помітити, що вбивства українського цивільного населення, здійснені угорцями до і під час війни, перевищують польські втрати від рук УПА, навіть, якщо прийняти за реальні цифри, які в Польщі вважаються близькими до правди. Але про них поляки не скажуть «людобуйци» (вбивці), мало того, угорці - союзникки Гітлера - навіть тоді вважались друзями, союзниками і навіть тоді діяли спільно.
Відповідь - напевно неповна - є достатньо простою: як для поляків, так і для угорців українці і їх національно-визвольний рух були загрозою для цих держав. Це призвело до союзу, який проявлявся і злочинними діями проти українців.
Польсько-угорська дружба ма багатовікову традицію - ці держави і народи кілька сотень років жили у злагоді та дружбі. Однак саме в цей період історії цю дружбу можна назвати «братерством на погибель України» - братерство, в якому всі методи дозволені, аби лиш не було України.
Однак чому ж цей народ, гноблений своїми катами, майже всіма сусідами, знищуваний, винародовлюваний, русифікований, полонізований і т.д... в історіографії цих сусідів звинувачується у всіх можливих злочинах, в жорстокості і варварстві щодо інших народів, а навіть у фашизмі?
Нема святих народів, український народ теж не святий і має на своїй совісті злочини, які не мали б статись. Але даймо собі чесну відповідь на кілька елементарних питань:
- Чи український народ відмовляв своїм сусідам у праві на власну державу?
- Чи захоплював чужі території, з одночасною українізацією інших народів?
- Чи українці забороняли іншим називати себе народом та викидали з офіційного обігу назву цього народу?
- Чи українці знищили і відібрали у своїх сусідів сотні костелів?
- Чи змушували їх змінити свою віру?
- Чи тероризували їх, вважаючи це законним правом, чи їх дискримінували, чи переповнювали тюрми молодими патріотами, які хотіли жити у власній державі і бути повноправними громадянами своєї вітчизни?
Таких питань можна ставити більше, відповіді негативні.
Україна та українці були переусім жервою.
Пізніша Волинська трагедія - це наслідок чужих злочинів, а не незрозуміла ненависть і агресія, що раптом невідомо звідки з'явились.
Злочин породжує злочин - так завжди було в історії, і, на жаль, завжди буде. Така вже людська природа. http://fakeoff.org/uk/history/scho-take-volinska-riznya-chomu-tema-rizni-ne-pidnimalas-v-srsr-i-polschi