Дуда направив закон про Інститут нацпам'яті в Конституційний суд Польщі
Президент Польщі Анджей Дуда направив у середу, 14 лютого, закон про Інститут національної пам'яті на розгляд Конституційного суду Польщі.
Про це повідомляє канцелярія президента РП, передає Цензор.НЕТ із посиланням на Укрінформ.
За словами польського лідера, положення закону не мають викликати жодних сумнівів щодо того, які дії можуть каратися, а які ні.
"Положення цього закону мають бути настільки точними, щоб кожен громадянин після ознайомлення з ними не мав жодних сумнівів щодо того, які дії можуть каратися відповідно до закону, а які ні", - сказав Дуда.
Як заявив польський президент, безпідставне приписування польському народу або Польщі відповідальності за Голокост "обґрунтовує" передбачене в законі кримінальне переслідування осіб, які це роблять.
"Оцінка положень Конституційним судом, який остаточно повинен визначити їх відповідність Конституції, відкриває юридичний шлях до обговорення і з'ясування виникаючих сумнівів", - зазначив Дуда.
Нагадаємо, 26 січня польський Сейм підтримав поправку до закону про Інститут національної пам'яті. На її основі вводиться покарання за приписування польському народу злочинів, скоєних Третім Рейхом та інших злочинів проти людства, світу і військових злочинів, а також за пропаганду так званої "бандерівської ідеології". Покарання передбачає штраф або позбавлення волі на строк до трьох років. Критично про закон висловлювалися в МЗС України.
Сенат Польщі в ніч на 1 лютого ухвалив без поправок закон про Інститут національної пам'яті, що передбачає, зокрема, покарання за "злочини українських націоналістів".
В Ізраїлі документ викликав шквал обурення. Проти нього висловилися прем'єр-міністр, президент, міністри і депутати кнесету від коаліції та опозиції.
Президент Польщі Анджей Дуда пообіцяв ретельно проаналізувати цей закон.
6 лютого Анжей Дуда підписав скандальний закон і відправив його до Конституційного суду.
Відповідь - напевно неповна - є достатньо простою: як для поляків, так і для угорців українці і їх національно-визвольний рух були загрозою для цих держав. Це призвело до союзу, який проявлявся і злочинними діями проти українців.
Польсько-угорська дружба ма багатовікову традицію - ці держави і народи кілька сотень років жили у злагоді та дружбі. Однак саме в цей період історії цю дружбу можна назвати «братерством на погибель України» - братерство, в якому всі методи дозволені, аби лиш не було України.
Однак чому ж цей народ, гноблений своїми катами, майже всіма сусідами, знищуваний, винародовлюваний, русифікований, полонізований і т.д... в історіографії цих сусідів звинувачується у всіх можливих злочинах, в жорстокості і варварстві щодо інших народів, а навіть у фашизмі?
Нема святих народів, український народ теж не святий і має на своїй совісті злочини, які не мали б статись. Але даймо собі чесну відповідь на кілька елементарних питань:
- Чи український народ відмовляв своїм сусідам у праві на власну державу?
- Чи захоплював чужі території, з одночасною українізацією інших народів?
- Чи українці забороняли іншим називати себе народом та викидали з офіційного обігу назву цього народу?
- Чи українці знищили і відібрали у своїх сусідів сотні костелів?
- Чи змушували їх змінити свою віру?
- Чи тероризували їх, вважаючи це законним правом, чи їх дискримінували, чи переповнювали тюрми молодими патріотами, які хотіли жити у власній державі і бути повноправними громадянами своєї вітчизни?
Таких питань можна ставити більше, відповіді негативні.
Україна та українці були переусім жервою.
Пізніша Волинська трагедія - це наслідок чужих злочинів, а не незрозуміла ненависть і агресія, що раптом невідомо звідки з'явились.
Злочин породжує злочин - так завжди було в історії, і, на жаль, завжди буде. Така вже людська природа.
"Century","serif";mso-fareast-font-family: "Times New Roman";mso-bidi-font-family:"Times New Roman";color:#4F4F4F; mso-fareast-language:RU'>- 1939-44 роки - масовий угорський терор на Закарпатті, внаслідок якого втрати українського населення оцінюються у понад 50 тисяч загалом.
- 1941-43 роки - угорський терор на Чернігівщині, де угорцям приписують понад 60 тисяч цивільних жертв.
- 1944 рік Галичина - угорці й тут проводять жорстку антиукраїнську політику, свої пацифікаційні акції часто проводять при допомозі поляків.
Геноцид громадян Польщі. Саме так трактує події 1943-1945 років на Волині польський Сейм, який 22 липня ухвалив постанову щодо встановлення Національного Дня пам'яті жертв геноциду, здійсненого українськими націоналістами відносно громадян Другої Польської Республіки. Водночас, повідомляють ЗМІ, «польські депутати висловили повагу і вдячність воїнам Армії крайової, Кресової самооборони і Селянських батальйонів, які «стали на захист поляків і українців, що, часто ризикуючи своїм життям, рятували польських сусідів». Проста схема - погані українські націоналісти, які вчинили геноцид, і хороші польські націоналісти, які стали на захист жертв.
У цю просту схему, втім, не вписується чимало фактів. Наприклад те, що в березні 1944 року загони Армії Крайової (АК) та Селянських батальйонів (Батальйони хлопскє - БХ) провели «відплатно-превентивну», як вони її називали, акцію проти українських сіл - так звану «грубешівську революцію». Ініціатором українських погромів був комендант Грубешівського району АК Мар'ян Голембевський («Ірка»).
Комендант Грубешівського району АК капітан Мар'ян Голембевський
У селах Пригоріле, М'яке, Сагринь, Шиховичі, Теребінь, Стриженець, Турковичі та інших польські партизани вбили близько 1.500 українців, а самі села знищили. В одній Сагрині в ніч із 9 на 10 березня загинуло, за різними даними, від шестисот до тисячі українців, 70% із них жінки й діти. До червня 1944 року об'єднані сили АК і БХ пустили з димом півтораста українських сіл, у яких мешкало п'ятнадцять тисяч людей.
«При паленні і мордуванні 1944 р. православних сіл і населення на Грубешівщині поляки проявляють нечувану нелюдську жорстокість, мордуючи по селах православних усіх підряд. У селі Молодятичах один із напасників, що був у формі польського офіцера, вхопив за ногу маленьку дитину місцевого православного війта гміни і розбив її головою об підлогу…
У селі Сагрині було помордовано у жорстокий спосіб понад 700 осіб переважно старців, жінок і дітей...», - у відчаї писали холмські єпископи на чолі з митрополитом Іларіоном у зверненні «Рятуйте нас від польського мордування» 30 квітня 1944 року.
Історики та політики, що схильні трактувати польсько-українську ворожнечу сорокових років як геноцид, пояснюють напади поляків на українців (теж, до речі, громадян Польщі) тим, що це, мовляв, була відплата або оборона перед лютими українськими повстанцями.
Й наголошують, що почались ці напади лише 1944 року, після вбивства українцями багатьох поляків.
«Згадуючи злочини українських націоналістів, не можна ані замовчувати, ані перекручувати польські дії у відповідь щодо українських сіл, під час яких також гинуло цивільне населення», - йдеться в резолюції польського Сейму.
Сюди, втім, не вписується той факт, що погроми українців польськими загонами самооборони - «пляцувками» - почалися ще навесні та влітку 1943 року.
Ось, до прикладу, свідчення поляка Люціяна Шота, уродженця колонії Ретівка (зараз село Єлизаветин Рожищенського району Волинської області) в НКДБ:
«Весною 1943 року я вступив у пляцувку, до якої мене залучив комендант пляцувки Цихус Станіслав Федорович […] Польська пляцувка складалася з чоловіків польського населення, які всі були озброєні, підкорялися всі учасники пляцувки своєму коменданту. А в цілому пляцувки перебували в підпорядкуванні німецького карального органу СД. Із СД комендант отримував усю зброю і **********.
Польські пляцувки спільно з німецько-польською поліцією і гестапо під виглядом знищення бандерівців їздили на озброєні бандитські напади з метою знищення українського населення, а також з метою його грабунку.
Під приводом боротьби з бандерівцями я серед інших учасників пляцувки, маючи ненависть до українського населення, їздив на випади з метою вбивств і грабунків українського населення. На випади я їздив у такі українські села: Словатичі, Хопнів, Суськ, Свози, Кульчин Ківерцівського району Волинської області. У село Словатичі нас їхало на підводах чоловік 70-80, це було влітку 1943 р.
Під'їхавши до села, ми почали стріляти по будинках для того, щоб населення кидало своє господарство і тікало, а ми, тим часом, забирали їх майно, хліб та одяг, а потім спалювали будинки та їхали із села.
У результаті бандитського нападу на с. Свози, в якому брав участь і я, було спалено майже все село Свози, награбовано дуже багато худоби і вбито декілька сотень зовсім невинних українців. Я особисто сприяв грабункам у мирних жителів, так я випустив із хліва одного господаря свиней, яких спіймали поліцейські. Після нападу я особисто доставляв награбовану худобу в м. Рожище в німецько-польську поліцію».