"Де Аваков?!", або Превентивна істерика замість конструктивної критики
Ми твердо засвоїли думку, що суспільство має контролювати владу. Але не всі зрозуміли, які механізми цього контролю. Багато хто конструктивну критику підмінив превентивною істерикою. Це ж і простіше: легше на всяк випадок полементувати, що ніхто нічого не робить, ніж витрачати час і сили, з’ясовуючи, хто, в якій мірі і чому нічого не робить.
Про це пише Вікторія Наріжна в статті для "УП.Життя"
Ніколи не думала, що буду захищати українську владу від українських патріотів. Але зараз роблю це з виснажливою регулярністю.
Їм аби ділити портфелі. Крим уже продали. Чому не шукають Януковича. І головне: "Де Аваков?!"
Вигуком "де Аваков?!" я віднедавна почала називати певний тип критики на адресу чинного уряду. Не минуло і трьох діб від призначення міністра внутрішніх справ, як "диванна сотня" почала обурюватися, чому ніхто досі не сидить, чому не заведені кримінальні справи, чому, чому, чому…
І нічого, що кримінальних справ треба завести тисячі. Що країна зараз не може дозволити собі вибіркового правосуддя: тільки не після вакханалії Януковича. Що східні і південні області охоплені саботажем правоохоронних структур. Де Аваков? Як, нам підсунули звичайну людину в якості міністра внутрішніх справ? А де ж наш супермен, який може бути одночасно в ста місцях?..
Зараз те саме триває з Кримом. Виникає враження, що мешканці соцмереж (не всі, але чимало) категорично не розуміють, що російські війська неможливо виставити геть наказом уряду. Що Росія тільки і чекає кулі з нашого боку, щоб перетворити Крим на пекло. Що нелюдська витримка наших військових - це і є їхній подвиг заради держави, а воєнні дії ведуть зараз дипломати - і саме в цій війні найвищій наш шанс на повну перемогу.
7 березня мене за якимось бісом (уже не згадаю) занесло на урядовий портал. Спочатку я не повірила в кількість новин, які були додані цього дня. Потім порахувала. В середньому одна новина з'являлася раз на 10-15 хвилин. З 9-ї і до 19-ї години. І це були серйозні новини: про зустрічі на найвищому рівні, важливі домовленості, консультації. Детальні, сухі новини, без води та пафосу. Хіба що вістка про тиждень боротьби з глаукомою вибивалася з загальної інтонації воєнного зведення.
Цікаво, чи всі ці критики, які звинувачують уряд у бездіяльності та розпилі посад, заходять щодня на урядовий портал? Читають уважно новини та аналітику? Слідкують за результатами міжнародних зустрічей?
Ми твердо засвоїли думку, що суспільство має контролювати владу. Але не всі зрозуміли, які механізми цього контролю. Багато хто конструктивну критику підмінив превентивною істерикою. Це ж і простіше: легше на всяк випадок полементувати, що ніхто нічого не робить, ніж витрачати час і сили, з'ясовуючи, хто, в якій мірі і чому нічого не робить.
Якщо ми хочемо справді змінити країну, нам необхідно звикнути до оксюморону "експерт-любитель". Кожен із нас має на певний (імовірно, довгий) час стати експертом із питань державного управління, економіки, міжнародної дипломатії. Інакше як ми зрозуміємо, чи насправді уряд робить щось не так? Робить недостатньо? Не робить взагалі, а лише імітує діяльність?
Але для цього треба спочатку зізнатися собі, що ми політично та економічно безграмотні. Що дуже часто ми не тільки не розуміємо, як працюють макроекономічні механізми, а навіть не знаємо, де знаходиться наш райвиконком.
Треба зізнатися собі, що ні завтра, ні післязавтра, ні за рік ми не повернемося до нормального, сонного життя, в якому можна не знати, як звуть міністра фінансів. В якому можна не знати, чим займається його міністерство. І яка різниця між ним і міністерством економіки.
Треба зізнатися, що доведеться якийсь час постійно вчитися, причому не завжди цікавих речей. Шукати експертні середовища, яким довіряєш. Читати нарешті закони власними очима (а то ж насправді-то більшість із нас навіть Конституцію не прочитала від початку до кінця). Звіряти свої оцінки з оцінками професіоналів, викристалізовуючи розуміння і чуття глобальних процесів.
Побудова громадянського суспільства - це складна робота, виконувати яку доведеться винятково на громадських засадах. Але вона того варта.
Якщо вона була варта сотні людських життів, значить, тим більше варта вона кількох років нашої невтомної праці.
Вікторія Наріжна, перекладачка, письменниця, спеціально для УП.Життя
Давай военное положение, ато все просрете.
про народну люстрацію. Вона бажає зберегти систему, коли чиновник контролюється
зверху, а не народом. Ні одна суспільна сила не веде мову про те, щоб народ
змінював стан речей у державі на свій розсуд. Влада бажає законсервувати ситуацію
безправ'я народу, забрати владу собі та на свій розсуд трансформувати інститути
державної влади. Всі розмови зводяться до того, що й надалі ми матимемо
ситуацію, яку спостерігаємо зараз: влада сама себе зверху «контролює», а це перетворюється
в чиновницьке свавілля по відношенню до народу при лояльності більш дрібних
чиновників до тих, які стоять вище у владній ієрархії. Люстрація, як ножиці,
повинна мати два леза: нижнє та верхнє. Інакше позитивного ефекту не буде. Про люстрацію
зверху говориться багато, давайте поговоримо про люстрацію знизу.
Ситуацію чиновницького
свавілля зламав би механізм постійної народної системної люстрації
деградованого чиновництва, який є надзвичайно простим, ефективним і дешевим (таких
механізмів можна створити багато). В нас раз на два-три роки проводяться
парламентські та президентські вибори, вибори до місцевих рад. Під час цих
виборів народ висловлює довіру/недовіру місцевим посадовцям, які утримуються на
кошти платників податків: мешканці села висловлюють довіру/недовіру дільничному
міліціонеру, директору школи і т.д., мешканці району - районним керівникам райдержадміністрації,
міліції, прокуратури, СБУ, райвно, культури і т.д., мешканці міста - міським
керівникам державних служб, мешканці області - обласним. Така система люстрації
досить швидко змінює менталітет чиновництва: якщо призначення на посаду може залежати
від блюдолизства, протекції, хабара тощо, то утримання на посаді - від
ставлення чиновника до народу, а народу - до чиновника, що є запобіжним заходом
від виконання злочинних наказів зверху. Якщо при висловленні довіри/недовіри
начальник, скажімо, Врадіївського райвідділу міліції отримав 20% голосів
недовіри, то він повинен бути звільнений з посади з пониженням у званні,
зарплаті та забороною займати керівні посади. Якщо рівень недовіри сягнув вище
50%, то в такому випадку начальнику міліції повинно бути заборонено
утримуватися на кошти платників податків на все життя: ні зарплати, ні пенсії.
Державний сектор - не єдине джерело доходів громадян, і він повинен бути
закритим для садистів з кокардами.
Вище викладений
механізм постійної народної системної люстрації вигідний не тільки народу й
опозиції, які отримують механізм контролю за діями чиновників, а й самій владі,
при умові її адекватності, яка в такий спосіб очищується від чиновників, що її
дискредитують.
P.
S. У такому механізмі можна знайти багато
позитивного навіть для ******** корумпованої влади: він не заважає красти з
казни «на верху», не допускає повстань типу Врадіївського, дозволяє здійснити
PR-кампанію до виборів і т. д.
P.
P.
S. Цей
механізм є троянським конем, міною вповільненої дії для антинародної влади.
По-перше, все дрібне чиновництво, з яким безпосередньо контактує народ,
ментально повертається від влади до людей, і при конфліктах «народ - влада»
остання значно втрачає можливості «пресування» народу. А по-друге, і це -
головне, люди отримують більший ступінь свободи, що призводить до трансформації
суспільства в бік народовладдя. Люди, які відчують себе при такій системі вільними,
рабами бути вже не захочуть.
Р. P. P.
S. Цей механізм зміщує лінію протистояння
з сьогоднішньої «народ-чиновники» до «народ, дрібні чиновники - крупні
чиновники». Народ вивільняється з-під чиновницького тиску та перебирає на себе
роль судді у протистоянні «дрібні чиновники - крупні чиновники».
Р. Р. P. P.
S. На початковому етапі можна запропонований
механізм люстрації не впроваджувати для обласного керівництва до стабілізації
ситуації у країні (на рік-два).