ВМС України: Від Кравчука до Зеленського. Що буде далі?

Автор: Ярослав Грабовський

Останні місяці були насичені датами, пов’язаними з історією Військово-Морських Сил України та подіями, що обумовлять їхній подальший розвиток у майбутньому.

Тепер вже далекого 5 квітня 1992 року президент України Л.М. Кравчук своїм указом відродив Військово-Морські Сили України. Практично всі свідки тих часів і подій зараз, в чергову річницю, говорять, що тоді в своїх юнацьких мріях і сподіваннях уявляли собі зовсім інші ВМС, ніж існують на теперішній час. Адже, на відміну від вітчизняних Сухопутних та Військово-повітряних Сил, які формувались на основі наявних на території України угруповань, ВМС народжувалися в прямому сенсі "з нуля", і особливо у молодих офіцерів та офіцерів середнього віку дійсно була щира віра в можливість побудови чогось нового, що відрізнялося від застарілих та набридлих радянських практик.

11 квітня цього року президент Володимир Зеленський разом з вищим військовим керівництвом держави відвідав місто Бердянськ, де йому доповіли майбутні плани створення нової інфраструктури Військово-морських Сил України на Азовському морі. А вже 28-29 квітня президент, начебто, заслухав міністра оборони А.Тарана на предмет концепції розбудови ВМС України у довгостроковій перспективі. При цьому, остаточного варіанту того, який вигляд матимуть Військово-Морські Сили наразі не затверджено.

Започаткована в ЗМІ дискусія щодо майбутнього ВМС України навела на думку викласти власне скромне, "ветеранське" бачення на майбутнє українського військового флоту. Але почнемо з невеликого екскурсу в історію, який має наочно продемонструвати, чому сучасний стан Військово-Морських Сил України не набагато відрізняється від зразка 1992 року.

На початку 90-х ВМС України в Криму були сфокусовані на функціях підтримки та демонстрації суверенітету України в складному з воєнно-політичної точки зору регіоні. На той час, ВМС України були, фактично, єдиною опорою української державності в проросійському Криму. Однак, діяльність вітчизняних ВМС обмежувалась заходами військової присутності та демонстрації українських прапорів на півострові й за кордоном під час заходів міжнародного співробітництва. Прикро, що тодішня українська влада не взяла за приклад Балтійські країни, які швидко й рішуче позбавилися присутності на своїй території залишків радянщини та російського впливу у вигляді Балтійського флоту. Кажуть, що цьому перешкоджав наш газовий борг перед Росією й економічна криза в Україні. Однак насправді, не лише в боргах проблема. Так, влітку 1994 року, перебуваючи на відпочинку в Криму, тодішній Голова Верховної Ради України Олександр Мороз відвідав Севастополь та мав обід на фрегаті "Гетьман Сагайдачний". Під час цього обіду на борту українського військового корабля в присутності українських офіцерів він вимовив прикметну для "українського" державного діяча фразу, зміст якої полягав у тому, що, мовляв, Україні флот взагалі не потрібен, а із захистом її інтересів на морі цілком справиться Чорноморський флот Росії. Ось коли закладалися підвалини майбутніх подій 2014 року, які у нас багато хто називає раптовими.

Звісно, що в той час та за такої позиції "української" посткомуністичної влади ніякої мови про будівництво нових кораблів для ВМС України не було, добудували тільки декілька радянських проєктів на українських верфях у Керчі, Миколаєві та Києві. У 1997 році під тиском Росії відбулась стратегічно короткозора здача Криму в оренду РФ на 20 років та "братній" розподіл решток радянського Чорноморського флоту, за підсумками чого ВМС України поповнились декількома практично виведеними з ладу кораблями. Прикметно, що перелік кораблів, які мали передаватися Росією Україні, був затверджений ще у 1994 році, а передавалися вони у 1997, причому, відповідно до угоди, за їхнім фактичним станом на день передачі! Нескладно уявити, в якому стані Україна отримала передані їй кораблі.

За такого "надбання" ріст бойового потенціалу вітчизняного флоту був майже нульовий, а ВМС України поступово втрачали застарілу техніку і головне - підготовлені для війни на морі кадри. Популярна в українських реаліях всіх часів шароварщина, на той час у вигляді популістських заяв щодо відновлення отриманих від ЧФ РФ кораблів, та безглузді витрати на поновлення їх боєздатності та утримання, у тому числі за рахунок шефської допомоги з регіонів України, призвели до розквіту у ВМС шаленої корупції та зрештою завершилися в цілком прогнозований спосіб - списанням більшості з отриманих "бойових одиниць" на металобрухт. Думки тих, хто відстоював позицію, що більшість отриманих від ЧФ Росії кораблів відновити неможливо, що їх треба негайно списати, а отримані кошти спрямувати на будівництво нових бойових одиниць вважалися антиукраїнськими та відверто зрадницькими.

Розбудова ВМС України того часу, в основному, полягала у зміні штатів та створенні нових адміральських посад. Іноді доходило до абсурду – кількість генеральських та адміральських посад у Військово-Морських Силах перевищувала кількість кораблів, технічно готових одночасно по тривозі вийти в море та розмістити у себе на борту численних адміралів. Ну а балада про крейсер "Україна" - верх безглуздого витрачання державних коштів та сплюндрованих можливостей вигідно для держави вирішити долю завідомо непотрібного для неї корабля. Знов-таки, критичні голоси адекватно мислячих офіцерів, які наголошували на недоцільності добудови в інтересах України цього корабля, губилися в гучних псевдопатріотичних викликах новоявлених "флотоводців", які несамовито вичавлювали з лав вітчизняного флоту некомфортних для себе підлеглих. До речі наразі, після майже 30! років стоянки біля причалу суднобудівного заводу в Миколаєві доля крейсера зрозуміла – він буде списаний на металобрухт, адже цей проєкт корабля зараз є вже застарілим та жодній країні не потрібним.

На початку 2000-х штучне потепління відносин з Росією та політичне бачення "української" еліти "не дратувати сусіда" в обмін на дешевий газ знову звели спектр завдань ВМС України до декоративних функцій - демонстрації власних державних атрибутів. Заходи щодо створення повноцінної боєготової військової сили на морі, тим більше з участю партнерів України – країн НАТО, проводились переважно подалі від кримських берегів, зокрема в Одесі. Якщо Україна все ж проявляла "вольність", то Росія негайно про це нагадувала на найвищому рівні. Була постійна протидія навіть дружнім візитам іноземних кораблів в Севастополь, які мали місце за президентства В.Ющенка, а Крим став зоною такою співіснування України та Росії, де господарю постійно нагадували про його другорядну роль "молодшого брата". Але головне це те, що ворог для наших військових моряків завжди видавався дуже віртуальним, переважали погляди, що він десь дуже далеко або його взагалі немає. ВМС України, незважаючи на постійне отримання тривожної інформації про антиукраїнські плани росіян, за радянськими лекалами продовжували воювати з умовними "Південними" чи "Південно-Західними", які, як булгаковські "імперіалістичні хижаки", суворо погрожували нам війною десь з території Туреччини чи Румунії. Таке умиротворення дуже активно стимулювалось "братнім" сусідом на всіх рівнях суспільно-політичних контактів через широкий спектр гібридних впливів, в яких російський флот відігравав провідну роль. ВМС України зразка 2014 року більше опікувались фактом комфортного співіснування з кораблями Чорноморського флоту РФ в Севастополі: спільні паради, свята, чисельні урочистості, закриття для росіян полігонів і повітряного простору України. Як результат усього вищевикладеного, до 2014 року, за 22 роки існування ВМС України з моменту видачі указу Л.Кравчука про формування ВМС України на території Криму, жодного проєкту вітчизняного бойового корабля так і не було розроблено та спущено на воду!

2014 рік став роком протверезіння та, як оптимістично вважалося, стимулом для швидкого, адекватного та виваженого підходу до розбудови вітчизняного військового флоту. Однак, за шість років існування в нових воєнно-політичних реаліях у ВМС України, схоже, досі немає чіткої офіційної концепції, який же вигляд повинен мати український флот і до чого він має готуватися.

Незважаючи на всю очевидність того, що наразі ВМС України мають готуватися до вирішення трьох основних завдань - захист від агресії на морі та з морського напрямку, захист національних економічних інтересів України та участь у міжнародних операціях з підтримання безпеки на морі (наразі найменш актуальне), практична підготовка до виконання цих завдань перебуває на, м’яко кажучи, низькому рівні. Причиною тому є все те ж вперте нерозуміння, що світ сучасної війни значно відрізняється від того, яким він був у радянських підручниках, а успішність флоту вимірюється не кількістю адміралів, а наявністю доступної для фінансових можливостей держави високотехнологічної зброї. Приклад – успішні дії турецьких беспілотників у Сирії та Лівії.

Отже, практична підготовка ВМС України до виконання вищевказаних завдань має здійснюватися поступово, трьома розташованими за пріоритетністю етапами, приблизно, по 5-7 років кожен. Зокрема, за підсумками реалізації першого етапу необхідно забезпечити безпеку прибережної зони, на другому – виключної морської економічної зони в Чорному морі, на третьому – в інших районах наявності національних інтересів. Паралельно, за допомогою іноземних партнерів, необхідно вирішувати питання повноцінного правового оформлення кордонів в Азовському морі аби виключити неконтрольовані дії ВМФ РФ та кораблів Федеральної прикордонної служби ФСБ поблизу українського узбережжя.

За різними оцінками, на теперішній час, в умовах важко прогнозованої ситуації в економіці через вплив пандемії, бюджет Міноборони на розвиток бойових спроможностей ВМС України може виділити на рік не більше 4 мільярдів гривень (приблизно до 150 млн дол. США). Такі скромні видатки передбачають максимальну ефективність їх використання з одночасним швидким отриманням максимального ефекту. Часу на фантасмагоричні міркування, створення всіляких "морських колегій", додаткових органів управління флотом, нескінченних засідань, розробку багатотомних доктрин та різнокольорових книг давно немає. А поліпшити комунікацію на рівні воєнно-політичного керівництва досить просто. Усього на всього треба перемістити командування ВМС з Одеси в Київ, адже доля флоту вирішується не в Практичній гавані, а на Повітрофлотському проспекті та Печерських пагорбах.

Зрозуміло, що на цей час основна увага ВМС України має бути сконцентрована на ділянці акваторії Чорного моря від дельти Дунаю до Севастополя,завдовжки бл. 180 миль, та Маріуполь – Керченська протока (бл. 100 миль) в Азовському морі. Фізико-географічні умови цих ділянок морської акваторії якнайкраще підходять для концентрації зброї на невеликих бойових кораблях – сучасних швидкісних катерах з одночасним створенням розгалуженої системи базування та спостереження за обстановкою. При цьому, важко не погодитись з думкою, що малопомітні, швидкісні та маневрені катери можна ефективно застосовувати вкупі з безпілотними літальними апаратами, що матиме значно ефективніший та за вартістю менш затратний бойовий вплив на противника, ніж за рахунок використання більш великих, але рівних за вогневим потенціалом кораблів класу корвет або фрегат.

Вищевикладені позиції та наявний фінансовий ресурс роблять цілком реальною досить швидку поставку на озброєння ВМС України до 20-25 катерів впродовж найближчих 5 років із сумарним бюджетом приблизно 800 млн доларів, що в рази дешевше будівництва корветів та фрегатів. У цьому контексті у вітчизняній пресі неодноразово порушувалося питання доцільності проведення переговорів з американськими партнерами щодо поставки на озброєння ВМС України новітніх американських багатоцільових катерів Марк VI – високотехнологічної бойової платформи, оснащеної сучасною бойовою інформаційно-обчислювальною системою. Практичні ж кроки у цьому напрямі були розпочаті у 2018 році передачею від США до України двох катерів типу "Айленд" з подальшим отриманням до кінця 2021 року ще трьох одиниць. Надалі, на ґрунті успішної роботи зі США, доцільним було б обговорення з іноземними партнерами організації виробництва кораблів на вітчизняних суднобудівних потужностях. І є припущення, що в умовах глобальної економічної кризи у Світі знайдеться більше бажаючих заробити "зайву копійку" в кооперації з Україною, а озиратися на Росію наші західні партнери будуть з меншим острахом.

Однак, наразі є певні спостереження, що питання розбудови ВМС України знову набуває ознак непотрібної гігантоманії. Зокрема, є інформація, що розглядається питання реанімації ідеї побудови корвету проєкту 58250, який є коштовним, непотрібним на цей час з точки зору бойової ефективності та опосередковано вигідний РФ як засіб безперспективної витрати Україною і так обмеженого фінансового ресурсу. Так, за підрахунками колишнього командувача ВМС України адмірала С.Гайдука, побудова лише одного корвету коштуватиме державі бл. 8 млрд грн.

Інша ідея, яка начебто обговорюється в оборонному відомстві щодо збільшення бойових спроможностей надводних сил ВМС України, це отримання від США 2-3 фрегатів типу О.Х.Перрі, які мають на озброєнні протикорабельні ракети "Гарпун". Стосовно цього питання варто зазначити, що ця ідея не нова й вже розглядалася як варіант підвищення боєздатності вітчизняних ВМС в середині 2000-х років. Дійсно, на той час, в умовах контролю України над Кримом цей підхід був цілком слушним. Більше того, цілий ряд країн, як членів НАТО так і ні, починали розбудову власних ВМС з отримання вживаних американських кораблів. Найближчий приклад - ВМС Туреччини, які на початку розбудови власного військового флоту придбали у США декілька фрегатів типу "Нокс" та близько десятка підводних човнів, модернізованих за різними варіантами програми "Гаппі". Такий підхід дав можливість ВМС Туреччини за відносно короткий проміжок часу швидко наростити бойові можливості вітчизняного флоту в умовах протистояння з СРСР. Згодом бойовий склад ВМС Туреччини поповнився вісьмома модернізованими фрегатами типу О.Х.Перрі (тип "G" в турецькій класифікації), які активно використовуються й на цей час. Безумовно, за оцінками як вітчизняних, так й іноземних фахівців, фрегати типу О.Х.Перрі є вдалим проєктом зі значним потенціалом модернізації; ці фрегати добре зарекомендували себе не тільки під час використання в США, але й у складі ВМС інших держав. Однак, повертаючись до сучасних воєнно-політичних реалій та фізико-географічних умов, в яких наразі існують ВМС України, першочергових задач, які стоять перед ними та наявних фінансових спроможностей нашої держави, отримання цих кораблів на цей час вбачається недоцільним.

Таким чином, в перспективі найближчих одного – двох років головним завданням українського оборонного відомства та вітчизняної дипломатії стосовно розвитку ВМС України має стати забезпечення отримання Україною в рамках міжнародної фінансової допомоги хоча б 6-8 американських бойових катерів "Марк VI" у варіанті з ПКР малої дальності з подальшою закупівлею цих кораблів за рахунок державного бюджету та доведення їх загальної кількості до 20 одиниць. Одночасно, Україні варто сконцентрувати власні зусилля на доведенні до ладу вітчизняного проєкту ракетного катера з виходом на ходові випробування не пізніше середини 2022 року. Й тільки після того, як буде вирішено надпріоритетне завдання забезпечення безпеки власного узбережжя та виключної економічної зони від піратських дій ЧФ РФ, варто приступити до нарощування бойових можливостей ВМС України за рахунок кораблів класу "корвет".

Керівництву України важливо зрозуміти, що попри палкі бажання примиритися з Росією, її агресивні плани щодо захоплення нових українських територій, зокрема й стратегічного острова Зміїний, нікуди не поділися. Не треба сподіватися, що низькі ціни на нафту, коронавірус чи зубожіння населення змінять спосіб мислення російських вождів. Отже, тільки швидка реалізація продуманої та реалістичної стратегії розбудови ВМС може стримати загрозу, яка існує для територіальної цілісності України з моря.

Ярослав Грабовський, полковник запасу, для Цензор.НЕТ