Полеглі Герої червня 2021
У цій статті наведено дані про бойові втрати Української армії на Сході за червень 2021 року. Тут можна знайти не лише імена та прізвища, а й більш детальну інформацію про кожного загиблого Героя. Перелік не є остаточним.
ВСТУП
Я міг би придбати собі новий надтонкий телефон. Я міг би замовити в ресторані салат "Цезар". Я міг би відвідати якийсь модний фестиваль та розмістити світлини з нього в своєму інстаграмі. Я міг би насолоджуватись м’яким шурхотом вечірнього океану, закуривши товсту кубинську сигару. Я міг би подивитися правильні новини на правильних телеканалах. Я міг би солодко та спокійно спати серед глибокої тиші літньої ночі.
Я міг би обрати таке життя з байдужими відблисками "не-моя-війна" в очах.
Але ні. Поки Україною рухаються мікроавтобуси з наліпками "200" - це не мій вибір.
Вони такі гарні на світлинах. Іноді посміхаються. Іноді серйозні. Іноді зі зброєю. Іноді з квітами. Іноді з прапором. Іноді з книжкою.
Найстрашнішим та найболючішим є те, що вони на тих світлинах поки ще живі.
А потім настає та сама рокова мить, і вони йдуть від нас. Йдуть безмежно втомлені, брудні, закривавлені, іноді поодинці, іноді – з побратимами, тримаючи в одній руці вкриту пилом каску, а в іншій - автоматичну зброю калібру 5,45. Ідуть туди, куди ми не йдемо, завдяки ним.
Певно, якщо б звістка про смерть була схожа на камінь, а душа близької людини - на колодязь, то, кинувши цей камінь у глибину, можна було б почути, як щось розлетілось, розбилось, розкололось, як вишуканий прозорий кришталь, піднявши фонтан сяючих голок-уламків з глибини.
Своїми матеріалами я переслідую лише одну мету – збереження пам’яті про тих, хто ніколи вже не відчинить двері своєї оселі та не обійме батьків і своїх близьких.
Може, хтось на хвилинку забуде про скандали, інтриги та розслідування.
Може, комусь буде цікаво дізнатися про інших людей, які мовчки робили свою справу до самісінького кінця.
Для солдата немає нічого страшнішого, ніж бути забутим.
1. Роман Олександрович Кубишкін (позивний Санич) народився 29.06.1974 року в місті Орел (РФ). Із січня 1977 року мешкав у місті Дубно Рівненської області, а потім переїхав до міста Охтирка Сумської області, де у нього була сім’я. Після розлучення повернувся на Рівненщину.
Після закінчення 9 класів Дубненської загальноосвітньої школи № 2 він вступив до будівельного училища, в якому отримав фах "водій-електрик". Через те, що у дитинстві Роман зазнав травми правої ноги, він не служив строкову службу, проте, коли відбулося російське вторгнення, він про це й не згадував, обравши шлях воїна-захисника. Працював будівельником у Дубненській фірмі "Теремок", а також їздив по заробітках. 2004 року в нього народився син Ілля.
Роман був таким собі "добрякою", людиною з величезної глибини серцем, йому були властиві веселість та невичерпні запаси оптимізму. Обожнював тварин, а ті у свою чергу любили його, адже тварина відчуває добру людину. Постійно приносив додому цуценят та кошенят, яких знаходив невідомо де. Усе своє життя він мріяв бути військовим, як його дядько, на якого він завжди рівнявся, кажучи: "Я теж хочу бути таким, як він". Він дуже любив читати, доволі часто усамітнювався та ковтав книжки, мов найсмачнішу стиглу черешню.
Пекло бойових дій на Сході не залишило Романа Олександровича байдужим, тому наприкінці літа 2014 року він приєднався до лав тих, завдяки кому Україна не впала на коліна того страшного першого року війни.
Доброволець, артилерист 11-го батальйону Добровольчого Українського Корпусу "Правий Сектор".
За спогадами його командира, друга Ведмедя, Роман був дуже волелюбною людиною з великим почуттям справедливості. Під час бойових тренувань він був у групі за старшого, тож показував своїм прикладом, як треба не здаватися, рухатися, боротися, підтримуючи та надихаючи молодь (19-20 річних хлопців). Був надзвичайно працелюбним (навіть написав у своїй анкеті - "трудоголік"). Коли приїхав на полігон, то одразу підійшов до командира: "нам треба дошки, цвяхи, буду там будувати, там ремонтувати". Він не сидів на місці, знаходив час для саморозвитку, вдосконалення та набуття досвіду.
У розмові з автором мати Романа Олександровича згадувала, як він увесь час намагався її заспокоїти, не казав правду заради того, щоб її серце не калаталося у грудях, мов шалене. Він розказував їй, що перебуває на заробітках. А коли вдарили осінні холоди, він якось звернувся до неї із проханням позичити трохи грошей, мовляв, роботодавець затримує зарплатню, а треба придбати собі теплі речі. І він все придбав та приніс додому у великому спальному мішку. Все, крім берців. Роман чудово розумів, що мати негайно все зрозуміє, якщо побачить берці серед теплих речей.
За пару тижнів до того фатального дня Санта приїхав до Рівного й прийшов до матері в усьому своєму військовому обмундируванні. "Не плач, мамо", - сказав він. "Ти тільки дочекайся мене, ми їх незабаром розкидаємо, я тобі даю слово".
22 лютого 2015 року в районі селища Піски Роман зазнав вкрай важкого поранення. За повідомленням фонду "Повернись живим": "Того дня, у свій законний вихідний, Роман напросився на позиції. Під час обстрілу у бліндаж влучили два снаряди. П'ятеро бійців зазнали поранення. Двоє – загинули на місці. Романа вважали "двохсотим", бо замість голови у чоловіка було суцільне місиво. Командир у лікарні упізнав його лише по особистих речах.
У Романа не було частини головного мозку, через що він весь цей час був у важкому стані. Неодноразово за його життя боролися найкращі лікарі".
Одразу після поранення Романа, як 200-го, доправили до моргу, де випадково хтось з лікарів приклав руку до його тіла та відчув слабкий пульс. Негайно його перевезли до лікарні Красноармійська (зараз – Покровськ), звідки літаком транспортували до лікарні імені Мечникова, де він пробув три місяці. Лікарі зробили все, що змогли, й по завершенню трьох місяців перебування Романа Олександровича у Дніпрі його віддали матері.
Волонтери України звернулися до лікарняних закладів України з проханням прийняти до себе Романа. Вісімнадцять закладів відмовили, мовляв "це вже не жилець". Дала згоду лише приватна клініка у Броварах, у якій Роман провів наступні п’ятнадцять місяців. На цьому перелік медичних закладів не скінчився – потім Санту перевезли до Київського військового госпіталю. Останнім притулком Романа стала Клевань, де розташований Рівненський обласний госпіталь ветеранів війни.
Іноді Роман приходив до тями. Він зовсім не розмовляв, спілкуючись з матусею лише одними очима. Приблизно за два тижні до того, як Роман Олександрович відійшов у засвіти, його матір у госпіталі зустрів лікар та сказав, що вже все, Роман вже ні на що не реагує, тому відвідування не має сенсу. Але яку люблячу матір зупинять такі слова? Яку матір зупинить взагалі що-небудь, якщо вона приїхала до своєї помираючої дитини?
Матір пустили до реанімації, вона підійшла до Романа, почала розмовляти, погладжувати по голові: "Синочку мій, Ромашко, ти знаєш, хто з тобою зараз розмовляє? Якщо знаєш і хочеш побачитися зі мною, то ти мені скажи". Чоловік розплющив очі, подивився на маму, закрив очі та знову відкрив. У такому спілкуванні матері та сина й проходили ці роки.
Кожна секунда боротьби за життя була для Романа Олександровича сповненою такими стражданнями, про які ми навіть уяви не маємо. Проте він не здавався, проживши після поранення понад шість років.
У березні 2015 року Роман був нагороджений медаллю "За жертовність та любов до України" від УПЦ КП та медаллю "Доброволець АТО" від всеукраїнського об’єднання "Країна". Але жодна з нагород не могла повернути його до нормального життя, жодна з медалей не була здатна припинити потік сліз з очей його мами, якій випала страшна доля протягом років спостерігати, як згасає її син.
Його серце зупинилося 2 червня увечері у Рівненському обласному госпіталі ветеранів війни.
Про нього не згадали в офіційних зведеннях. Його ім’я навряд чи буде фігурувати серед списків бойових втрат від Міністерства оборони. Але ми повинні знати, що на початку червня в одному зі шпиталів зробив останній свій подих колишній солдат-доброволець, який віддано захищав Україну, допоки темрява не поглинула його. Темрява, в якій він жив подальші роки. Ми повинні знати та пам’ятати. Віддати останню шану людині, яка тривалий час перебувала на війні. Спочатку із ворогом, а потім – зі смертю.
Автор не працює у Міністерстві оборони, і в нього свої уявлення на критерії класифікації втрат. Саме тому Роман Олександрович Кубишкін, який був важко поранений понад шість років тому, повинен вважатися бойовою втратою Збройних Сил України. Однозначно й без жодних сумнівів.
Поховали Героя 4 червня у місті Дубно. У нього залишилися мати та син.
2. Володимир Володимирович Бєлов (позивний Миротворець) народився 28.07.1984 року у Казахстані. З 1993 року мешкав у селі Забір’я Фастівського району Київської області.
2001 року Володимир закінчив Забірську середню загальноосвітню школу, після чого вступив до авіаційного університету. Працював у житлово-комунальному господарстві, а починаючи з 2015 року перебував у лавах ЗСУ.
Кореспондент видання АрміяInform Олександр Олехнович поділився спогадами про Володимира Бєлова: "Він був справжнім професіоналом, старшим ВОПу, із чудовим тактичним баченням обстановки та давно доведеними до автоматизму навичками. А ще – душею компанії, фронтовим фотографом та автором справжніх шедеврів електронної музики… Здавалось, такі перемагають у будь-якій битві, та великий калібр не залишив жодного шансу.
Так сталось, що ми познайомились із Володимиром у день його загибелі і були останніми його співбесідниками. Домовлялись про інтерв’ю, потоваришували, потиснули один одному руки. Тільки розійшлись кожен у своїх справах – ми на інший ВОП робити репортаж, Володя – на спостережник своєї позиції, аж тут ворог вкотре продемонстрував свою підступність…
Товариш та побратим Володимира молодший сержант Юрій Москаленко ділиться, що за роки служби воїн не відступив ні на крок на жодній із позицій, наскільки б напруженою не була обстановка.
– Ми познайомились ще у 2015-му, це була перша наша ротація, Луганський напрямок. Він приїхав на якихось кілька тижнів пізніше. Виявилось, що земляк – теж із Київщини, цікавий співрозмовник, мудрий та ще й веселий по життю. То ж і потоваришували та пішли фронтовими стежками пліч-о-пліч. Коли на одній позиції служили, коли на різних, то завжди підтримували зв’язок і один одного. Від першого дня служби в одному взводі й аж до дня загибелі… Досі не можу вимовити вголос…
Володимиру довірили відповідальну позицію, призначили старшим взводного опорного пункту. Він не був офіцером, але постійно розвивався по сержантській вертикалі, пройшов курси підготовки, лідерства, успішно складав тести і мав амбітні плани щодо військової кар’єри. Що вже казати про бойовий досвід: Михайлівка, Піски, Зайцеве, Гранітне, Чермалик, Водяне… Ротацій – не злічити.
– Він завжди продумував усе до дрібніших деталей: розміщення вогневих точок, спостережних постів, все, що стосується логістики і ворожих сутичок. Важко знайти більш відповідального та тямущого воїна. Мабуть, тому новина про його загибель і стала таким шоком. Ми ще в обід встигли перекинутись кількома жартами, поспілкуватись, а вже під вечір – така звістка. Я, чесно зізнаюсь, до останнього думав, що це якась помилка…
"Прапор" обіцяє, що зробить все можливе, аби помститись за смерть Володимира.
– Вчора ми втратили побратима, а я – хорошого друга. Ми здружились кілька років тому, разом брали участь у навчаннях із британцями "Орбітал". Тоді жили в одному наметі, тренувалися в одній групі. Володимир був дуже позитивним та веселим, часом аж занадто. З ним було неможливо не потоваришувати. Та це не головне. Головне, що він був надійним у всьому, це та людина, на яку завжди можна було покластись.
Побратим пояснює, що Володимир був людиною війни, у хорошому сенсі слова. Відважним воїном, чудовим тактиком, патріотом України. Мріяв про перемогу, постійно вдосконалювався як воїн. А ще поважав батька та дуже важко переживав, коли не стало матері.
– Важко говорити про Володю в минулому часі. Він не сидів у соцмережах, не вибігав першим, коли приїжджали фотографи, не любив давати інтерв’ю… Але він був одним із найкращих серед нас".
Старшина, військовослужбовець роти вогневої підтримки 2-го батальйону 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади.
Загинув Володимир Бєлов 11 червня в районі населеного пункту Водяне Донецької області внаслідок смертельних осколкових поранень, що дістав під час гранатометного обстрілу позицій ЗСУ російськими військами.
Похований 14 червня у Забір’ї. У нього залишилися батько, брат та сестра.
3. Андрій Миколайович Гонар народився 14.08.1969 року у місті Кривий Ріг Дніпропетровської області.
До війни Андрій Миколайович працював водієм на різних підприємствах, дуже захоплювався полюванням та риболовлею. Мріяв про закінчення війни, про нашу перемогу, дуже вірив у незламну силу нащадків українських козаків. З особистим життям у нього не склалося: тричі він одружувався, але потім життя вносило свої корективи і шлюб розпадався.
2015 року його було призвано за мобілізацією, згодом він підписав контракт та проходив службу у 128-й окремій гірсько-штурмовій бригаді, останній свій контракт Андрій Миколайович підписав із Дніпропетровським РТЦК та СП 20.06.2020 року.
Старший солдат, старший водій 2-ї роти 15-го окремого мотопіхотного батальйону 58-ї окремої мотопіхотної бригади.
Загинув 26 червня близько 05.30 в районі селища Піски Ясинуватського району Донецької області внаслідок смертельного осколкового поранення, що дістав під час мінометного обстрілу позицій ЗСУ російськими військами.
Похований 30 червня у Кривому Розі. У нього залишилися батько, сестра, дві доньки та син.
ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ
Можна втратити гаманець. Можна втратити шанс на літню відпустку. Можна втратити інструкцію від нового телевізора. Можна втратити пінкод від картки. Головне - не втратити совість та не забувати віддавати останню честь всім тим, кого жбурнула під землю війна.
Від вкритих квітами гранітних обелісків до поїдених іржею залізних хрестів.
Відпочивайте, хлопці. Дякую вам.
А також дякую всім тим, хто прочитав ці рядки, витративши на це декілька хвилин, у той час, як остання хвилина життя цих чоловіків перетворилася на вічність.
За кожною цифрою "200", що подається офіційними зведеннями на брифінгах, стоїть чиясь доля. З кожної цифри "200" дивляться на нас чиїсь очі. Кожна цифра "200" - це свіжа могила у будь-якому куточку України, люди у формі, які плачуть, земляки на колінах, які зустрічають мікроавтобус зі страшним вантажем.
Така проста цифра. Немов скальпелем по серцю.
200. 200. 200.
Ян Осока, Цензор. НЕТ
Про загиблих Героїв серпня 2016 читайте тут.
Про полеглих Героїв вересня 2016 читайте тут.
Про Героїв, загиблих у жовтні 2016, читайте тут.
Стаття про загиблих Героїв листопада 2016тут.
Про загиблих Героїв грудня 2016 - стаття тут.
Про загиблих Героїв січня 2017 читайте тут.
Про загиблих Героїв лютого 2017 читайте тут.
Про Героїв, загиблих у березні 2017, читайте тут.
Про загиблих Героїв квітня 2017 читайте тут.
Про Героїв, полеглих у травні 2017, читайте тут.
Про полеглих у червні 2017 - матеріал тут
Стаття про загиблих у липні 2017- тут.
Про загиблих Героїв серпня 2017 читайте тут.
Про загиблих у вересні 2017 матеріал тут.
Матеріал про загиблих Героїв жовтня 2017- тут
Про полеглих у листопаді 2017 читайте тут.
Про загиблих у грудні 2017-го - стаття тут.
Про полеглих у січні 2018 року читайте статтю.
Про загиблих у лютому - стаття тут.
Про полеглих у березні 2018-го читайте тут
Про загиблих Героїв квітня 2018 матеріал тут.
Про загиблих Героїв травня 2018 матеріал тут.
Про полеглих у червні 2018 читайте тут
Стаття "Загиблі Герої липня-2018" тут
Про полеглих у серпні 2018 року читайте тут
"Полеглі Герої вересня" читайте тут.
"Загиблі Герої жовтня-2018" читайте тут.
Полеглі Герої листопада 2018 читайте тут
Про загиблих у грудні 2018 читайте тут
Про загиблих у січні 2019 - тут
Полеглі Герої лютого-2019 - стаття тут
Про загиблих у березні-2019 - стаття тут
Про загиблих у квітні 2019 читайте тут
Про загиблих у травні - тут
Про загиблих у червні 2019 читайте тут
Про загиблих у липні 2019 читайте тут
Загиблі герої серпня читайте тут.
Про полеглих у вересні 2019 читайте тут
Про загиблих у жовтні - тут.
Загиблі герої листопада 2019 читайте тут
Про загиблих у грудні 2019 читайте тут
Про загиблих у січні 2020 читайте тут
Про полеглих у лютому 2020 читайте тут
Про загиблих у березні та квітні 2020 читайте тут
Про полеглих у травні 2020 стаття тут
Про полеглих у червні 2020 стаття тут
Про загиблих у липні 2020 стаття тут
Про полеглих Героїв вересня читайте тут.
Полеглі Герої. Жовтень-листопад 2020
Загиблі Герої року 2020-го. Поіменно. Кожний
Про загиблих Героїв січня 2021 читайте тут
Про полеглих у лютому 2021 стаття тут
Про загиблих у березні 2021 читайте тут
Про загиблих у квітні 2021 стаття тут
Про загиблих у травні 2021 читайте тут
...
Смерть московітам-окупантам та іх прихвостням в Украіні!
Всі троє боронили свою неньку Україну і склали за неї голови. Вічна пам'ять їм і подяка.
Найбільше вразила історія Романа Кубишкіна, який отримав жахливе поранення на початку 2015 року і після шести років боротьби за життя відійшов у кращі світи.
Спочивайте з миром, наші Герої!