Доброволець-розвідник, різьбяр Андрій Лисканюк: Поки ми не переможемо бюрократію, марнотратство і місцевих царків - немає чого говорити про перемогу

Автор: Вікторія Ясинська

"Знову може настати переломний момент - і доведеться йти воювати. Роки беруть своє, але розвідник ніколи не старіє. І скільки доведеться воювати – ніхто не знає". Про той бік Майдану, відповідальність командира на Сході і оповиті легендами дерев’яні вироби - історія майданівця, розвідника і майстра різьби по дереву.

КОЛИ У ТЕБЕ ЗА СПИНОЮ ТРИ ПАЦАНИ ПО 20 РОКІВ, І В ЖОДНОГО НЕМАЄ НІ ДИТИНИ, НІ ДІВЧИНИ, ТИ РОЗУМЄШ - ВОНИ МАЮТЬ ПРИЙТИ НАЗАД ІЗ ЗАВДАННЯ БУДЬ-ЩО

Великий проміжок часу я прожив у Києві. А в 15 році забрав сім’ю назад в Надвірну – там я народився.

З дитинства мені дуже подобалося малювати. І різьбі по дереву я навчився в училищі прикладних мистецтв. Мій батько за місцевими мірками був дуже гарним майстром – не одну хату побудував у нас в місті. І у себе в хаті ми з ним практично все робили власноруч. Я вдався в нього.

Після училища була контрактна армія. А потім я багато де працював. Їздив за кордон, в Росію, зокрема. Згодом перебрався до Києва - там почалися хороші заробітки. Я поїхав на один місяць – і залишився на 10 років. В Києві у мене народилося двоє синів, налагодився бізнес, я мав невеличку майстерню на Набережно-Луговій – займався виробами з деревини. Все було досить стабільно до моменту, коли побили студентів на Майдані. Це все відбувалося буквально в 10 хвилинах їзди від моєї майстерні. Я поїхав туди – і був серед протестувальників до останніх подій у лютому. А в дні, коли там світили запальничками і співали з Русланою, я ще встигав робити замовлення. Проте після перших смертей стало зрозуміло, що тепер не до жартів, співів і роботи.

Тоді на Майдані були не тільки самооборона і сотні, а збиралися команди, які ходили містом і вичисляли тітушок. Це були хлопці з певних структур, які не підтримували режим Януковича. Я був теж серед них. Деякі мої друзі жартома кажуть, що я провів Майдан з того боку (Сміється). Ми бродили, наприклад, по Маріїнському парку. І потім на сході серед ворогів я зустрічав тих, хто був серед майданівської тітушні, наприклад, той самий Моторола – вперше побачив його саме в парку.

Вже з того часу почало мутитися те, що переросло у війну. Хто більш-менш аналізував ситуацію, розумів, що незабаром буде збройний конфлікт з Росією. Тоді ми думали, що все це упреться лише в протистояння в Криму, але сталося так, що його здали практично без пострілу. Ну, а з квітня було ясно, що це вже війна.

З перших чисел березня я і інші майданівські хлопці були у відновленому штабі Нацгвардії України. Цікаво, що і на Майдані, і потім і на війні, в керівних структурах завжди траплялись люди, які здорово мислили - і нам везло на таких людей. Коли формували батальйон в Нацгвардії, ми були хлопцями, які максимум за плечима мали службу в строковій армії, а хтось і не мав. Але були керівники, що до нас прислухалися, бачили потенціал – і нам, так би мовити, відкривали двері.

Під час формування бату ми інколи їздили на передову і робили якусь незначну роботу. Щоправда, за кількістю бійців у нас вийшла злагоджена рота, хоч і називалися четвертий батальйон оперативного призначення Нацгвардії України "Крук". Нашим завданням було зайти, виявити, зачистити. Хоча ми були як резервний батальйон. Але насправді бойові частини стояли за нами, а ми були перші.

У серпні-вересні 14 року ми потрапили в звільнену Попасну. І там стало ясно, що таке справжня війна - це, коли прилітає серед білого дня, коли не спиш по три ночі, коли ще немає ні взаємодії, ні зв’язку – нічого. Тоді держава дала автомати. Решту купили волонтери. Нас розбили по клапанах – я був в одному з найбільш небезпечних. Взяв під себе розвідку – і займався нею до кінця.

Майже одразу, коли приїхали на фронт, у мене було осколкове поранення від ручної гранати. Тоді ми ще не знали ні лінії фронту, нічого. Все з’ясовувалось методом "тика": скільки метрів до ворога, який той ворог є. Вони вивчали нас, а ми їх. І били вони нас, ми їх, але нам везло більше, скажімо так.

Найскладнішим було звикнути до тих регіонів і до нерозуміння місцевих людей, де вони живуть і хто вони в цій країні. Це була якась така космічна реальність, відірвана від нас. Я раніше в тих областях бував лише проїздом. І що Донецьк, що Луганськ у мене завжди асоціювались з чимось російським. Люди часто там живуть бідно, багато тих, хто п’є. Звісно, не всі, але регіон занедбаний. Згадую, як ми заходили в школу в Попасній, а там просто жах, яке все страшне. Хоча ж дуже багата земля, чорнозем – просто рий і саджай. Але вирішують все місцеві царки. В Попасній таким тоді був суддя - 24 роки. І на нього всі там горбатили.

Далі, взимку 15-го, ми були в Кримському - саме в період, коли його штурмували. Потім Жолобок –28, 30, 31 блокопости.

Коли я потрапив в зону АТО, вже мав звання прапорщика. У мене була хороша підготовка в школі прапорщиків. Але попри підготовку, думаю, що кожен, хто там побував, може сказати, що війна – це життя до і після. А життя під час - це виживання, яке змінює всіх, незалежно від того, скільки тобі років і скільки ти там провів.

У мене на фронті було дуже загострене відчуття відповідальності. Я був командиром групи. І коли у тебе за спиною 3 пацани по 20 років, і в жодного немає ні дитини, ні дівчини, ти розумієш, що вони мають прийти назад із завдання будь-що. Я не уявляв собі, як дивився б в очі матерям, якби хтось із моїх бійців загинув. І, слава Богу, не доводилось цього робити - в якій кількості ми йшли на завдання, в такій і повертались. Зі своєї групи я не втратив жодного бійця. Я служив з реально крутими пацанами. В лічені секунди, коли приймалося важливе рішення, бійці робили конкретно те, що їм говорилося, тому ніяких страшних наслідків не було. І я вдячний їм за це.

В бойових діях я був тільки в Нацгвардії. Трохи менше чотирьох місяців ми пробули добровольчим батальйоном, а потім влилися в 50 полк. Дві перші ротації я провів на фронті, дві крайні – ні, бо за станом здоров’я не зміг бути на передку. Потім звільнився, їздив на Схід як волонтер, а далі мав пару контрактів з ЗСУ, проте в частинах логістики, які глибоко в тилу, де совок просто квітне. І це було дуже важко. Я закінчив контракт – перехрестився і вирішив, що в цьому війську більше не буду.

Я розумію, що знову може настати переломний момент - і доведеться йти воювати. Звичайно, вже не зможу займати те місце, яке займав в 14 році, бо знову ж таки здоров’я не дасть і роки беруть своє, але розвідник ніколи не старіє. І скільки доведеться воювати – ніхто не знає. Я не сприймаю перемогу лише на сході, як глобальну перемогу. Я голова двох громадських організацій, член виконкому, громадський діяч - і в цивільному житті щодня зіштовхуюсь із соціальним безладом, і щодня війна тут - не гірша за війну там. Тому поки ми не переможемо оцей тупізм, бюрократію, марнотратство, місцевих царків - немає чого говорити про перемогу. Виграний бій на Сході не буде виграною війною в державі.

МОЖНА РОБИТИ ЯКІСЬ ДОРОГІ КОМОДИ, АЛЕ ДУША НЕ ЛЕЖИТЬ ДО ЦЬОГО. МЕНІ МИЛІША МИСКА З ДУБА, ЯКОМУ 400 РОКІВ, ДОШКА ЯКОГО ВЗЯТА ЗІ СТАРОЇ ГУЦУЛЬСЬКОЇ ХАТИ

Коли повернувся додому, звісно, було важко - від цього нікуди не подінешся. До війни я не пив, не палив. Після війни я почав надміру вживати алкоголю – йшло до розпаду сім’ї. Все це сильно закріпив останній контракт. Треба було брати себе в руки. У мене є хороший товариш, побратим Ярослав, позивний Кок. Він постійно був зі мною на зв’язку. Якось, коли я був у дуже важкому стані, ми з ним поговорили – і буквально через два дні я змінив своє життя. Через тиждень облаштував майстерню, а через два я вже продавав першу продукцію на замовлення родичів. Зараз я розумію, що вони це робили для того, щоб мене підтримати. Але найкращою реабілітацією стала родина. Вони поставили мене на ноги і дали чарівного пенделя, щоб все змінилося.

Я повернуся до дерева, бо люблю цей матеріал. Це хороший життєвий символ. Мене тягне працювати з ним. Я знаходжу красу в його структурі. Наприклад, золота липа - українське дерево, як і дуб.  З однієї трьохметрової дошки можна виточити 10 тарілок. Але якщо ви всі їх поставите в одну лінію, однакових не знайдете. Ще я дуже люблю працювати з ясенем. Це якась особлива текстура, зокрема після того, як ти її обводиш маслом. Ясен – мольфарське дерево.

Моя майстерня розміщена прямо під будинком. Я не займаюсь серійним виробництвом. Роблю ручні речі масового вжитку. Тобто робота хоч і робиться на станках, але дуже велику кількість часу потребує ручна доробка, підгонка і так далі.

З огляду на край в якому ми живемо, я помоніторив ринок - і зрозумів, що треба орієнтуватися на туриста. Попробували одне, друге. Те йде, те ні. А те розбирають на ура. Зі ста позицій зараз ми тісно працюємо з 15-18. Є деякі речі, які я зробив в одному примірнику , не тому, що вони невдалі, а тому що вони не йдуть. На жаль, все зводиться до того, що потрібно заробляти. Наша краса, етнос – це прекрасно, але мало кому потрібно, на жаль. Бо у нас поки що низька культура самого українця. В етнічних речах зараз дуже мало хто розбирається.

Щодо клієнтів, оскільки у мене була перерва в цій роботі, плюс переїзд - ринок тут був абсолютно новим. Він вимагав реклами, маркетингу. Потрібен був копірайтер – це була зовсім нова наука для мене. Треба ж не просто купити в Косові чи в Кутах на базарі якусь там миску, додати до ціни сто гривень і продати туристу, який в цьому не розбирається. Треба продати виріб, який ти робиш сам – про нього треба правильно розповісти і показати. Ним треба зацікавити, він має бути конкурентоспроможним. Це реклама, яка має йти в конкретному напрямку на конкретну людину.

Але плюс в тому, що Надвірна знаходиться на основній дорозі, яка йде з вокзалу Івано-Франківська до Буковеля. Це туристичний шлях. І свою крамничку ми облаштували так, що жоден турист повз нас не проходить. Та й живемо ми практично понад дорогою, тому проїжджаючі теж можуть купити вироби прямо у нас вдома. Ще у нас є крамниця в Яремче. А інтернет-ресурси дозволяють торгувати взагалі, де завгодно. До речі, в режимі карантину, коли базари були закриті, онлайн-замовлення дуже добре витягували нашу справу.

В основному я працюю один, деколи мені допомагають сини – 17 і 14 років, але в пріоритеті їхнє навчання. Щоб спростити собі життя, я звів свою роботу до того, що купую готові клеєні щити, з яких роблю вироби. Можна сказати, що це теперішні вимоги ринку – ти маєш шукати більш зручні умови праці для себе.

Я розумію, що до останнього дня свого життя буду працювати в майстерні. Це робота, яку я люблю. Мене дуже приваблюють речі побутового характеру на старовинний манер: маслобойки, бочечки – аж руки трясуться від всього цього. Ще робимо іграшки або дитячі вироби. Наприклад дерев’яна вантажівка-поличка для іграшкових машинок. Зробили ми таку річ спочатку для друзів, у яких є малюк, а у нього понад сто машинок. Батьки думали, куди б ці машинки притулити – і ось народилась така ідея.

Звичайно, можна робити якісь дорогі комоди, але душа не лежить до цього. Мені миліша миска з дуба, якому 400 років. Дошка якого взята зі старою гуцульської хати, що простояла 200 років і її розібрали. З цим цікавіше працювати. І знаючи це, інколи люди починають розповідати такі історії про мої вироби, що мені аж самому цікаво послухати: а от у вас тут ясен, на ньому гадають, ворожать і так далі (Сміється). У мене є така клієнтка, яка приїжджає нечасто, але бере якусь простеньку річ, прикладає до себе і заряджається енергією. Вона приїжджає днів на 15 в санаторій і всі 15 днів ходить в крамницю.

Я працюю офіційно,оформився з першого ж дня. Бухгалтерією займається моя дружина Оксана. Я радий, що за мій податок купуються якісь медикаменти тому ж самому пораненому військовому, або патрон, який вб’є ворога. І я гордий, що можу так допомагати країні.

На День Незалежності ми були в Києві, брали участь у ветеранському ярмарку. Там бізнесмени показували, хто чого досяг. І скажу, що у нас досить серйозні виробники, хоча це прості хлопці, які на фронті рили окопи. Але люди втілюють в життя такі технології, що аж волосся завертається. А айтішники? Просто космос, що чуваки видумують. Тому дуже велику справу намагається зробити міністр Лапутіна (Юлія Лапутіна – міністр у справах ветеранів України) – вивести ветеранський бізнес на державний рівень , і навіть більше - на європейський ринок. В усякому разі, розказують про нас світу – це великий плюс. Підприємців-ветеранів в Україні достатньо багато. Ми постійно збираємось на якихось ярмарках, презентаціях – це люди, які не збираються залишати свої справи. І у нас дуже серйозні намірі – розвиватись. У мене є товариш в Коломиї, теж ветеран, він займається палетами і паралельно працює в столярній майстерні. Ми з ним перекликаємось в цьому бізнесі, як два брати: щось робить він, чого не роблю я - і навпаки. Він починав теж практично з нуля – зараз має найбільше на західній Україні палетне виробництво для котлів. Технологію придумав сам –і поступово вийшов на той рівень, на якому є зараз. Хоча не має хімічної, економічної освіти, але має бажання і працює зранку до ночі.

Останні пів року ми думаємо про розширення - є напрямки, в яких хочеться працювати. Мінус в тому, що всі хочуть одразу великих зарплат. До мене приходить хлопчина, ветеран - заробляє тим, що точить миски. Йому це подобається. І ця людина в разі чого вже б могла бути прийнята на постійну роботу. Але все впирається в приміщення, оренди, закупівлю обладнання. Ну і досить непросто знайти людей, яким можна делегувати цю справу, щоб якість була на тому ж рівні, що і у мене.

Щоб будь-який бізнес розвивався краще, хотілося б, щоб в Україні були доступніші дві речі: ринок збуту і кредитні кошти. Чому б не зробити кредитування не за шалені відсотки, а за такі, як заявляють – 5-6, але ж це не працює. І хотілося б мати платформу для збуту товару. Щоб була розгорнута сітка ветеранських магазинів чи локацій. А ще мені хотілося б відкрити зо три регіональні крамниці зі своїми виробами плюс з виробами побратимів. Сподіваюсь, що ці мрії стануть реальністю.

 Віка Ясинська, Цензор. НЕТ