Про "білий прапор" поразки правового світоустрою

Автор: Ірина Погорєлова

Папа Римський остаточно дискредитував саму ідею мирних перемовин, загорнувши її в "білий прапор" капутіляції України.

Його спільники по черговій серії примусу України до здачі рашці – з турецького та китайського боку – принаймні не користувалися настільки яскравими принизливими метафорами, вочевидь заздалегідь розуміючи зворотний ефект.

Папа ж не зміг втриматись від художнього образу, і в такий спосіб завдав шкоди практично всім наступним псевдомиротворцям, які б спробували піти аналогічним шляхом виконання путінських забаганок.

Зокрема, Папа фактично зіпсував потенційну місію самого Трампа, якби він після обрання президентом США продовжив виконувати погрозу "встановити мир за 24 години" саме в спосіб притягнення України за стіл перемовин з путіним.

Але у Трампа є інша опція. І якщо не губити час, з усіх боків розкручуючи сподівання на те, що його президентські справи будуть більш проукраїнськими, ніж передвиборча риторика, а поглянути ширше на перспективи виконання забаганок путіна, то відкриється ось що.

Гальмування фінансової допомоги Україні Трамп уже використав, а отже і майбутнього механізму ослаблення України на полі бою сам же і позбувся.

Те саме і з погрозою розвалу НАТО, тобто зради Америкою Європи перед загрозою прямої агресії рашки.

Європа, навпаки, врешті помітила, що сам по собі ВВП не стріляє. А ВВП разом з ВПК можна зробити більше, ніж просто з ВВП…

Тобто цей "пакет" неприємностей від потенційного президента США вже спрацював. Такий вигляд має фальстарт, хіба ні?

Звісно, схильності України до капітуляції ця зрада зовсім не принесла.

Навпаки, нагадала Європі про такі чесноти, як гідність і честь, та поставила перед багатьма країнами питання, чи не пропустив Орвел в своїй антиутопії таке визначення, як "велич – це глибока провінційність"…

То що ж залишається творцю "великої Америки знову" на наступний етап співпраці з "великим" пу?

Безперечно, найпотужнішою опцією в арсеналі невоєнних ударів по Україні в інтересах путіна є виконання безкінечно наголошуваної ним і всією кремлівською бандою вимоги – визнання "законною" анексії рашкою окупованих українських територій.

Саме таке-от миттєве видання відповідного указу чи навіть декларації президентом США і може укластися в проголошені ним 24 години.

Для будь-чого іншого треба набагато більше часу. Особливо, як наголошує хороший Джонсон (Джонсонюк) для спроби порозумітися з путіним, розчаруватися і вже потім "дати Україні все".

І абсолютно не можна виключати, що саме така дія вже узгоджена Трампом з кремлем, зокрема і з допомогою того ж таки Орбана, який, своєю чергою, явно не пручатиметься участі в подібному "міжнародно-правовому" дерибані сусідської території.

З такої перспективи стає зрозуміло, що саме з метою укладання "пакту молотова-ріббентропа-2.0" українські території, на яких тимчасово побували офіційні вбивці з армії агресора, і були записані в так звану конституцію рф.

Щоб зовнішні партнери мали формальні підстави без зайвої мороки означити межі територій, чию анексію вони "визнаватимуть".

Які ще країни можуть приєднатися до визнання анексії українських територій без згоди самого Києва?

Китай, Індія? Туреччина, Судівська Аравія? Весь так званий Глобальний південь?

Власне, багато хто, всі, хто не приєднався безпосередньо до політики невизнання, проголошеної в досить загальних формах навіть на рівні Генасамблеї ООН, але не конкретно кожною країною-партнером, навіть серед тих, з ким Україна підписує так звані безпекові угоди.

Звісно, першим же запереченням щодо можливості подібного кроку з боку Трампа може називатись Кримська декларація Помпео.

Це якраз про політику невизнання. Є й відповідний закон, проголосований Конгресом, як не парадоксально, в часи попередньої каденції "друга всіх авторитаристів світу".

Але нічого парадоксального нема. Навпаки, як свідчили в той ще час відкриті джерела, і декларація держсекретаря, і законопроєкт Конгресу стали свого роду відповіддю-превенцією саме на заяви-натяки Трампа щодо "російської приналежності" Криму.

Так само, як нещодавно Конгресом був проголосований, з огляду лише на передвиборчу риторику, але поки не пізно, закон про те, що самостійно президент США не може вивести Америку зі складу НАТО.

Але ці застереження будуть ефективними лише у разі, якщо весь політичний розклад після осінніх американських виборів виявиться взаємосуперечливим, тобто якщо при президенті Трампі сформується повністю демократичний Конгрес. І тоді вони, можливо, заблокують рішення, що руйнують засади Статуту ООН.

Але оскільки вже зараз Трамп захопив повне керівництво Республіканською партією, оскільки на його бік вже став Верховний суд США, а також спостерігається системний курс Трампа з командою на хаотизацію так званої "глибинної держави", - то покладатися на систему стримування і противаг і загалом позитивний фінал для України після обрання Трампа все ж не варто.

Більш ефективним способом убезпечення такого "міжнародно-правового" завершення війни шляхом здачі України в руки рашки міг би стати акт міжнародного невизнання результатів "виборів" путіна.

І не лише на окупованих територіях, а взагалі. У відповідності до резолюцій ПАРЄ і Європарламенту, які заздалегідь визнали рашку країною-диктатурою.

У разі виконання цих настанов, звернень українських Верховної Ради та МЗС, а також безперечно корисних закликів російської опозиції, зокрема Юлії Навальної, - після 17 березня всі країни не лише Європи мали би фактично радикально обмежити свої дипломатичні відносини з рашкою, оскільки вона керується диктатором на підставі сфальшованої конституції.

Відповідно, всілякі територіальні зміни в тій конституції є такими самими незаконними, як і зміст решти її норм.

А ці норми, зокрема, особливо наголошують на ігноруванні рашистською федерацією міжнародного права, отже самовиключають рашку зі світового співтовариства, яке керується Статутом ООН.

Ця так звана конституція існує, до речі, уже не перший рік, але саме по собі це не призвело до визнання її несумісною з міжнародним правом і місцем країни-агресора в складі Радбезу ООН.

Причиною цього дивного явища було все те ж безмежне сподівання комфортабельного "першого" світу на умиротворення схибнутого путіна визнанням "величі" його імперії. Юридично стан цих сумнівних відносин забезпечувався політикою невизнання щодо спроби анексії Криму і Мінськими угодами щодо Донбасу.

Але після дворічної широкомасштабної війни псевдовибори в гулагу і на окупованих територіях вже не відповідають навіть умовним межам правового співіснування пристойних країн зі злочинцем, який, окрім всього, вже має ордер на арешт від МКС.

Збереження в цьому контексті місця рашки в складі Радбезу ООН не є можливим.

І уже давно не існує жодної погрози, яка би мала утримувати членів ООН від вигнання країни-агресорки з цієї установи, за наявності, звісно, так званої політичної волі…

Тим більше жодна країна не мала би такої опції в своїй міжнародній політиці, як визнання незаконної анексії чужих територій країною-ізгоєм.

Втім, ще за тиждень до так званих виборів ця тема навіть не обговорювалася. Обговорювалося натомість питання… легітимності президента України після травня поточного року.

Обговорювалося в контексті протиставлення "легітимного" путіна "нелегітимному" Зеленському.

Можливо, "сенс" цього протиставлення полягав у тому, що "нелегітимність" президента України в якийсь спосіб делегітимізує суверенітет і територіальну цілісність всієї країни? Типова збочена кремлівська логіка.

Насправді все навпаки.

З’ясування проблеми легітимності президента України на підставі вивчення норм української Конституції (незалежно від висновку, наприклад, Конституційного суду) саме по собі є додатковим визнанням абсолютної легітимності Конституції України. Тобто непорушності суверенітету та територіальної цілісності держави Україна.

А саме в тексті цієї Конституції міститься вичерпний перелік областей і АРК, що входять до складу суверенної території України і є її невід’ємною частиною. При тому, що в склад України ці області і АРК потрапили з тексту Конституції УРСР, а зовсім не РРФСР чи ще звідкись…

Спроба загнати Україну на переговори про "визнання реалій" викликана теж змістом Конституції. Саме вона дозволяє вирішувати територіальні питання лише в спосіб всеукраїнського референдуму.

Тобто щоб рашка з іншими співучасниками могла хоча б думати про визнання Україною законності анексії наших територій, Зеленський мав би підписати відповідний міжнародний договір, Верховна Рада оголосити, а ЦВК провести Всеукраїнський референдум (за участі чотирьох окупованих областей і Криму!) про долю територій. Втім, законом про референдум заборонено зменшувати українську територію…

На практиці ж спроба анексії здійснювалася країною-агресором в типовий рейдерський спосіб, точно так, як рейдеряться підприємства, житло, земельні ділянки тощо в бандитському середовищі.

І відповіддю на це з боку цивілізованого співтовариства має бути лише одне – політика невизнання.

До речі, сама по собі політика невизнання з’явилася вперше саме як декларація Сімпсона - американського держсекретаря - у відповідь на подібне "рейдерство" Японією шматка території Китаю в 1932 році у вигляді "народної республіки" Манчьжоу-Го.

З іншого боку, сам президент Рузвельт в 1933 році визнав СРСР в розпал голодомору-геноциду на території України. Причому мотивом для цього став вихід США з Великої депресії, що стимулювало участь американського капіталу і технологій в сталінській індустріалізації, оплачуваній зокрема і українським зерном.

Та й сьогоднішнього стратегічного опонента – КНР – самі ж США завели в ООН та Радбез, визнавши комуністричний режим (це після епохи маккартизму!) в піку СРСР і замість Республіки Корея, яка ще не вміла виробляти мікрочіпи на Тайвані…

Тобто можливість визнання Трампом і ще кимось територіальних завоювань рашки в Україні не можна виключати не лише через принцип "ніколи не кажи ніколи", а тим більше через обмеження Статуту ООН.

Це стане можливим, якщо "замороження" фронту залишатиметься фактом через відсутність зброї, а "мирна конференція" продовжить умовляти путіна вивести війська і фіксувати, що запрошені країни усе ще дотримуються поваги територіальної цілісності України. Бо могли б і не дотримуватись?! Чи це питання часу і обставин?!

Перед тим, як лицемірно питати, який вигляд повинна мати перемога України, варто таки публічно поцікавитись, який вигляд має поразка.

А саме такий вигляд вона і має.

Не як тимчасова окупація територій через заборону партнерів захищатись і громити агресора.

А як визнання поразки міжнародного права аж до свавільного визнання анексії території суверенної країни. І руйнації правової системи світоустрою.

Саме через це, а не лише через нестримні апетити путіна, в разі поразки України автоматично виникає загроза розгортання великої європейської війни.

Перемога ж України незмінно полягає у фізичній деокупації територій, які жоден Трамп не зможе визнати російськими.

І на це є час до фіналу американських виборів.

Ірина Погорєлова, для Цензор. НЕТ