Головний капелан АТО Костянтин Холодов: "Якщо в частині є мусульманин – капелан має знайти йому муллу"

Автор: Олександр Михельсон

Що заборонено військовому священику, як поводяться язичники на фронті, чим небезпечні деякі сектанти під обстрілом та ще чимало іншого – читайте в інтерв’ю капелана Костянтина Холодова.

Священик Київського патріархату Костянтин Холодов прийшов до цього покликання, як він сам каже, досить пізно - в тридцять років. Утім, його політичні погляди сформувалися значно раніше: ще в чотирнадцять Костянтин брав участь у патріотичних мітингах на тоді ще підрадянській малій батьківщині, у Вінницькій області.



Як патріот за переконаннями й медик за освітою не міг оминути подій на Майдані, після чого з "мирного" священика став капеланом і вирішив будь-що добитися створення повноцінної структури військового духовенства.

Працюючи в зоні АТО, отець Костянтин не забуває про свою паству в тилу. На церковні свята, що припадають на другу половину серпня, він приїхав до столиці, неподалік якої, в селі Гурівщина, знаходиться його парафія. Вже за кілька днів панотець знову поїде на фронт - із вантажем допомоги бійцям. Втім, він знайшов час, аби розповісти Цензор.НЕТ про реалії капеланської праці та про те, які зміни в ній відбулися з часу його попереднього інтерв'ю нашому виданню майже 10 місяців тому.

- Отче, як починалося залучення священиків Київського патріархату до душпастирства серед військових?

- Гадаю, все почалося тоді ж, коли почалася війна. Священиків до війська, власне, не призивають - а робити ж щось треба. Принаймні, кожен притомний священик, гадаю, замислився над тим, де його місце в цій війні.

Авжеж, можна вермішель возити, але це роблять й інші. Крім того, війську потрібна й духовна допомога. Врешті-решт, священик має бути зі своєю паствою - причому там, де паства найбільше його потребує.

На жаль, процес оформлення військового священництва триває вже півтора роки. Після того, як Верховна Рада ухвалила законодавчі зміни, ще 2 липня минулого року Кабмін видав відповідне розпорядження. Але тільки 27 січня з'явився відповідний наказ Міноборони № 40, 14 лютого його зареєстрував Мінюст, а остаточно все запрацює, як обіцяють офіцери Генштабу, з нового 2016-го року.

- З чого конкретно ви почали?

- Ну, я не хотів би говорити лише про себе. Діяло багато людей. Я зустрічався з чиновниками Міноборони, зустрічався з нашим священноначалієм. Усі погодилися, що необхідно щось робити. В підсумку, у нас відбулася реформа.

У нас вже було "Синодальне управління духовно-патріотичного виховання в Збройних Силах та інших військових формуваннях України", а тепер воно зветься інакше: Синодальне Управління військового духовенства. Як відомо, вищим органом самоуправління Церкви є Помісний Собор, далі йде Архієрейський Собор, а Синод - це орган, що управляє поточною діяльністю Церкви. І от при Синоді існує це управління.

Але реформа, ясна річ, не тільки в назві. Синод змінив голову Управління (попередній відпросився сам за станом здоров'я). Поставили молодого митрополита Іоанна (Яременка), який підтримав усі мої, і не лише мої, ініціативи. І він зробив дуже багато роботи. Він працює в Києві, з Генштабом, а я - там, зі штабом АТО. Іноді я працюю прямо при штабі, частіше буваю в роз'їздах.

Зійснивши цю реформу, ми почали набирати штат. Зараз уперше на фронті організовано перебувають 32 наших священики, це наша перша ротація, і ще приблизно 20 на постійній основі. Всі вони - в штаті Управління, і керує ними на час їхнього перебування на фронті владика Іоанн. А я є координатором їхньої діяльності в зоні проведення АТО. Якщо, скажімо, священик хоче з якихось причин перевестись із певного підрозділу, він може зателефонувати мені.

Тут треба сказати, що є ще Головні капелани секторів. Як відомо, в АТО у нас чотири сектори. Якщо військового священика необхідно перевести з однієї ділянки роботи на іншу, то це роблять, у принципі, вони. Але я координую цю роботу та узгоджую зі штабами.

- 32 священики на всю АТО - це багато чи мало?

- Наказ № 40 встановлює, що має бути приблизно 1 священик на тисячу особового складу бійців і офіцерів. Але нижня межа дуже рухома, все залежить від бажання бійців і командирів.

На другу ротацію зголосилися вже 60 осіб. Та цього все ще дуже мало. Плюс є, як я вже сказав, також чоловік 20 наших священиків, які служать у війську. Деякі навіть мобілізовані як офіцери.

- Хвилинку, ви ж сказали, що священиків не призивають.

- А от призвали! Втім, ми намагаємось переконувати керівництво АТО, щоб ті не були комбатантами. Тобто не брали до рук зброї. Хтось, наприклад, став священиком при підрозділі, в який його призвали.


- Як відбувається співпраця з добровольчими батальйонами?

- У них є наші священики від самого початку, в тому ж Добровольчому українському корпусі, наприклад. Але ці священики не входять до Синодального управління. Загалом, добровольці себе священиками, якщо можна так сказати, забезпечують самі.

А ми робимо акцент на Збройні Сили. Добровольці вільніші в своїх рухах, там командир може когось відпустити на якийсь час додому. А в армії є випадки, коли люди рік на одному місці стоять. Природно, психологічно їм важче. А одна з функцій військового священика, між іншим - це ще й стежити за психічним станом бійців. Відвертати суїцидальні настрої, підтримувати бойовий дух. Це теж усе прописано в наказі.

- А чи я священики-добровольці, які пішли саме воювати?

-Є…

- Як це узгоджується із саном?

- Це треба опрацьовувати… Як я вже сказав, на початку війни не було зрозуміло, яким має бути місце священика. Дехто вирішував сам за себе. Всі йдуть у бій - і він іде… Хоча я знаю священика з "Айдару", який виконував лише функції водія санітарної машини. Знаю іншого, який перебуває в лавах Нацгвардії. Причому він ще й ієромонах. Але він не бере участі в бойових діях. Він - священик частини. Водночас він - мобілізований.

- Я правильно розумію, що проблема тут - в оформленні функцій священиків на фронті?

- Функції капеланів прописані в Женевських конвенціях і Кодексі капелана, що міститься в Наказі № 40 Міноборони. Основне, що я виділив би: священик не має брати участі в бойових діях, може надавати медичну допомогу (якщо вміє) і, що дуже важливо, не має займатися прозелітизмом. Багато хто про це зараз забуває.

Але найголовніша функція військового священика - бути поруч. Завжди бути поруч: як батько, як старший брат, як молодший брат, як слуга. Завжди бути біля солдата, допомагати йому.

- Ви говорите про небажаність прозелітизму, тобто навернення у ту чи іншу віру. Але ж більшість світових релігій прозелітичні по суті.

- Коли ми почали взаємодіяти з військом, це почало викликати конкуренцію: інші конфесії теж почали ворушитися, що треба й собі щось робити. Це добре. Адже якщо там будуть лише православні священики, й не буде, припустімо, протестантських пасторів - то це буде неправильно, бо серед бійців є й протестанти.

Проте є нюанси. За Кодексом, якщо в частині, умовно, 100 осіб, і з них 80 православних - то православний священик працює лише з ними. Він не має права нічого нав'язувати решті двадцатьом. Понад те: якщо вони, припустімо, баптисти - то він повинен знайти пастора-баптиста й привести до них. Це не побажання - це пряме завдання військового священика! Так само, якщо там є, припустімо, навіть один мусульманин - то капелан має чи знайти йому муллу, чи, за бажанням цього мусульманина, звозити його до мечеті, почекати назовні, доки той принесе молитву… Це прописано в правилах, це все не просто так.

А нюанс у тому, що не всі й не завжди це розуміють, на жаль. Деякі протестантські конфесії побачили на війні можливість розширити паству та наповнити свої приходи новими прихожанами. Питаєш його: а що ти робитимеш, якщо боєць із іншої конфесії? Він каже: вестиму його шляхом моєї віри. Чекай, а що при цьому буде з дисципліною?

-І наскільки великі складнощі це створює?

- Я не бажав би вдаватись у деталі. А якщо загалом… От є протестанські церкви, у котрих пастор визначив: ти, ти і ти - будете капеланами. Але ці особи не можуть бути капеланами, бо, за Кодексом і Наказом № 40, для того треба мати спеціальну освіту та мінімум 3 роки досвіду душпастирства. А вони - прості миряни (у протестантів-бо своя специфіка, відмінностей між пасторами й мирянами вони у низці випадків не визнають). Ну, який із того мирянина священник? Тим паче - військовий священик?

Або так звані харизмати. Деякі з них практикують транс під час молитви, як це вони називають. Уявіть: обстріл або ворожа атака - а людина в "трансі".

Буває й кумедно. В одній частині був язичник. Натуральний язичник, не знаю точно, якої версії язичництва, але кожного свого "свята" - сонцестояння там чи що - поривався в бій. Я, каже, мушу вбити ворога. Та стій, тримали його: ти Батьківщину прийшов захищати, чи жертвоприношення своїм богам робити?! Такий дивний чоловік... Причому, як усі язичники, затятий антисеміт. То я йому якось на гітарі "Хава-Нагілу" заграв. І спеціально дав йому позивний Ребе (Сміється).

- Чи діють в українських військах священики УПЦ Московського патріархату?

- Ні. До них уже немає довіри серед військових. Разом із тим, трапляються військовослужбовці, які завжди ходили до церкви УПЦ (МП). Теоретично, таким людям треба знаходити відповідних священиків… Але я ніколи цим не займався.


- Київський патріархат ще торік займався в першу чергу матеріальною допомогою військам. Чи триває цей процес і які його масштаби?

- Триває, безумовно. Передаються харчі, одяг, взуття, будь-яка допомога незбройного характеру. Ще з самого початку наш владика Епифаній, митрополит Переяслав-Хмельницький і Білоцерківський, відповідальний за Київську область, кинув клич збирати продукти. Збиралося сотнями тонн, я відвозив. Збиралися також і гроші, і продовжують збиратися. На них Патріарх Філарет постійно закуповує чи харчі, чи форму, чи ще щось. Ось нещодавно я відвіз на 30-ту бригаду 275 комплектів форми й берців.

Але загальну картину краще з'ясувати у тих, хто відповідальний за цю справу. Можу додати, втім, що Патріарх передав п'ять мікроавтобусів для Головних капеланів секторів і для мене, і це дуже корисно для транспортування допомоги. Чимало транспорту передано Церквою й військовим. Не пам'ятаю точної цифри, але це десятки машин.

Зараз, однак, волонтерство й капеланство розділені. Священики-волонтери лишаються волонтерами, а капелани - капеланами. Останніх ми одягаємо, взуваємо, доставляємо їх в АТО і назад. Ротація відбувається так: 30 днів священик перебуває на війні, три місяці - вдома. Потім він повертається в частину. Захоче - в ту саму, захоче - в іншу.


- До речі, військовим священиком стають лише добровільно, чи є наказовий порядок?

- Ні, це тільки добровільно. Який же може бути толк зі священика, який на фронт не хоче, а його відправили? Водночас при Патріархії з'явився фонд, здається, він називається Фондом допомоги військовому духовенству, і тепер військові священики матимуть навіть невеличке грошове забезпечення. Цей фонд формується із внесків меценатів, але також і священиків, які не йдуть на фронт. Якщо я правильно пригадую, 200 гривень на місяць кожен священик, який лишається в тилу, має в цей фонд заплатити.

- Тобто це вже - не добровільно?

- Так, це вже обов'язково.

- Чи бували випадки поранення або загибелі ваших військових священиків? Мені відомо, що й у вас була контузія…

- В мене була легка контузія, після якої я два дні нічого не чув, але переходив на ногах, як кажуть. Не хотів би говорити про те, коли і де це сталося.

Що стосується інших, то загиблих серед наших капеланів, слава Богу, немає. А от поранення були. Один священик отримав кульове поранення в плече. Це було ще до створення капеланської служби, і він не був офіційно військовим священиком, він просто був на фронті.

- Ви згадали про "різні причини", з яких священик може бажати переведення з певного підрозділу. Тобто бувають конфлікти з бійцями чи командирами?

- Наш обов ' язок - щоб конфліктів не було. Понад те, наш обов'язок - відвертати конфлікти всередині самого підрозділу. Це теж прописано тим же Наказом № 40. Як і те, що священик, потрапивши в підрозділ, потрапляє в розпорядження командира. Командир відповідає за життя кожного, включаючи священика, і тому необхідно виконувати накази.

Взагалі, священик не повинен загострювати на собі увагу. Він прибув на фронт служити людям, як свого часу Христос прийшов на землю для служіння. І навіть коли треба робити якусь фізичну роботу, наприклад, копати окопи, то священик не повинен відмовлятися від цього, апелюючи до свого статусу. Навпаки, він має подавати приклад іншим.

- Чи беруть ваші священики участь у переговорах щодо визволення полонених?

- Ні. Один наш священик з Херсонщини, щоправда, сам був у полоні. На щастя, відносно недовго. Та ще був випадок, коли священик з Дніпропетровщини приїздив на ту територію забирати тіла загиблих. Але загалом ми в переговорах участі не беремо. Київський патріархат - це структура, яка вже не одне десятиліття заважає будувати "русскій мір", тому до нас із того боку ставлення, скажімо так, не дуже лояльне.


Читайте: ПЕРЕГОВОРЩИК ЮРИЙ ТАНДИТ: "Я ПОМОЛИЛСЯ И ДАВАЙ ШАГАТЬ К ТОЙ СТОРОНЕ. ОЧЕНЬ БОЯЛСЯ, ОЧЕНЬ"

- До речі, чи функціонують структури УПЦ КП на територіях сепаратистів?

- Підпільно хіба. Здебільшого всі повиїздили. Там на них було справжнє полювання. За одного мого друга гроші давали, мусив тікати.

- Давали гроші за його життя, чи тільки за те, щоб схопити?

- Я так розумію, все-таки за живого.

- На завершення - чи можете розповісти якийсь випадок із життя військового священика, який вам особливо запам'ятався?

- Коли я вперше приїхав на фронт, ще рік тому, командир запропонував підрозділу стати до молитви. В підрозділі було чоловік двісті, зголосилися чоловік 50. Ми з моїм другом, отцем Павлом (Найденовим), відслужили службу, тих, хто просив, висповідали, декого навіть причастили. А через певний час дві групи по вісім чоловік, саме з цих п'ятдесяти, на БТРах виїхали на завдання.

І десь через місяць один із них мені розповідає: ми залізли в таке пекло, що могли й не вилізти - але дивом вийшли всі неушкоджені. Кумулятивний заряд РПГ-7 пролетів через БТР наскрізь - і всі вціліли, лише одного бійця трішки зачепило… То після цього до молитви ставав уже весь той підрозділ. Така от історія - можливо, повчальна.



А завершити я хотів би нагадуванням про те, що дуже важливо не бути байдужим. Іде війна, як її не називай. І в цій боротьбі кожен повинен займати своє місце. Священик має стати капеланом. Якщо не може - має підтримати капелана. Громадянин повинен піти на фронт. Не може - повинен допомагати солдатам. Найбільші біди стаються від байдужості. Якби ми не були байдужими 23 роки, не сталось би й цієї війни… Але якщо ми цю байдужість подолаємо, усе врешті-решт буде добре.


Олександр Михельсон, Цензор.НЕТ
Всі фото - зі сторінки отця Костянтина у Facebook