Засновниця добровольчої медслужби "Госпітальєри" Яна Зінкевич: "За всю війну наш підрозділ вивіз 23 тисячі поранених"

Автор: Віолетта Кіртока

Яна – легенда цієї війни. І це без перебільшення. Мабуть, навіть цього слова недостатньо, щоб воно передавало всю глибину того, що Яна зробила для країни і продовжує робити заради нашої Перемоги. Розмовляючи і згадуючи тих, хто пішов на війну з Майдану ще зовсім дітьми, ми з величезним сумом зазначили, що таких лишилося зовсім мало. І Яна – одна з них.

10 років війни, власне, і сформували Яну як людину, організатора потужного медичного руху. Викристалізували в ній той самий характер і залізну волю, на яких вона трималася, потрапивши в жахливу аварію і отримавши перелам хребта, внаслідок чого перестала ходити. Коли це сталося, здавалося, що Яна не зможе повноцінно повернутися до управління підрозділом. А вона продовжила керувати "Госпітальєрами", ще перебуваючи в лікарні. Чого це їй вартувало – знає лише вона. І це при тому, що в цей же період вона виношувала дитину!

Коли Яні запропонували спробувати свої сили ще й в політиці, вона погодилася. Пройшла вибори і вже майже п’ять років – народний депутат України. Тобто втілює в життя ту саму тезу про "країну мають будувати ті, хто воював, хто бачив війну, хто повернеться з передової". Єдине – Яна досі не повернулася з фронту. Вона постійно на лінії вогню. В усіх сенсах цього слова.

"ЗА РІК АВТОБУС, НАЗВАНИЙ НА ЧЕСТЬ ЗАГИБЛОЇ АВСТРІЙКИ, ПЕРЕВІЗ 3 996 ПОРАНЕНИХ, А ЗАГАЛОМ ЗА ВСЮ ВІЙНУ НАШ ПІДРОЗДІЛ ВИВІЗ 23 ТИСЯЧІ ПОРАНЕНИХ"

Яна запросила мене на базу свого підрозділу біля Києва, показала, як вона облаштована і дозволила публічно розповісти, що і як організовано в медичній добровольчій службі. З цього ми і розпочали нашу бесіду.

- В цих контейнерах-холодильниках заморожена продукція, – показує Яна. – Наступні ємності – медицина, тактична медицина, амуніція, їжа. Кожен склад-контейнер – це окреме найменування. Поруч, як бачите, зона сортування. Коли приїжджає вантаж, спочатку його тут сортують, все перебирається, а потім розкидається по складах. Є і зона завантаження екіпажів – щоб було максимально зручно і, якщо дощ чи холодно, люди не мерзли і не мокли.

- У ваших бригад є ротації?

- Кожні два тижні.

- Чому саме два тижні?

- Це оптимальний період, на який люди можуть взяти відпустки на роботі або на навчанні. Два тижні пропустити не страшно. І ті, хто спрацювалися в екіпажах, між собою домовляються на певний період і їздять разом.

- Вам вистачає людей?

- Не вистачає медиків. А загалом зараз у нас велика черга в батальйон. Ми пів року нікого не брали, то черга збільшилася.

- І фахівці приходять також?

- Зараз менше. Більшість або вже в наших лавах, або вже визначилися з місцем служби.

- Тільки у вашій службі є цілий евакуаційний автобус, який перевозить одночасно декілька десятків поранених, причому важких. У кого виникла ідея зробити такий автобус?

- У мене. Нам передали автобус, в якому раніше проводили вакцинацію. В Німеччині чи в Австрії на ньому приїздили в села, маленькі населені пункти. Він зразу був обладнаний лежачими місцями. Люди лягали, їм робили вакцинацію. Коли я побачила цей автобус, подумала: а чим це не реанімаційні ліжка? Треба тільки обладнати додатковою апаратурою, і ми це зробили. В ньому з’явилася дихальна апаратура, серцева, монітор пацієнта. Кожне місце обладнане киснем, є кілька ліжок зі штучною вентиляцією легень. Тож можна возити і легких, і важких, і середніх. За рейс ми перевозимо 20-25 людей.

- Не було скептично налаштованих лікарів перед першим виїздом?

- Спочатку важко сприймався цей автобус. Особливо після того, як він потрапив у ДТП. Частина людей винуватили нашого водія, хоча він ні в чому не винен – той КрАЗ стояв посеред дороги в темряві.

- Як це сталося?

- Автобус їхав на виїзд по трасі, це ще була безпечна ділянка, і тут просто серед нічого стоїть КрАЗ без освітлення… Наш водій, наскільки міг, увернувся вліво, але все одно - автобус з правого боку весь подертий. У той момент Австрійка – це позивний дівчини, яка лежала на ліжку, відпочиваючи в дорозі – вдарилася головою, і загинула…

На фото: Наталія Яцун (Фраушер) в підрозділі "Госпітальєри" мала позивний Австрійка, тому що приїхала із цієї європейської країни, де багато років жила з родиною, щоб допомагати Україні під час повномасштабного наступу. 26 червня 2022 року вона загинула. На її честь і був названий евакуаційний автобус, який щоденно вивозить поранених бійців

- Скільки прослужив той перший автобус?

- Він встиг попрацювати, може, місяць-два.

- Скільки загинуло твоїх бійців за війну?

- 24 людини – ми враховуємо і ті смерті, які відбулися в цивільному житті, за інших обставин. Це різні люди – ті, хто були медиками, парамедиками, водіями.

Ми приділяємо увагу їхнім родинам, підтримуємо з ними зв’язок.

Для мене дуже болюча ситуація, яка відбулася з Австрійкою. Ще я постійно повертаюся думками до Смурфіка. Він у нас був наймолодшим бійцем з тих, хто загинув, - йому було лише 20 років. Це сталося під Маріуполем у селищі Водяне. Він отримав важке поранення в голову, наш екіпаж зміг його евакуювати до Маріуполя. Пізніше він був доставлений до Дніпра і там через декілька днів помер…

 Микола Волков, друг Смурфік, був добровольцем підрозділу "Госпітальєри". Він народився 25 лютого 1999 року в Маріуполі, а загинув 15 квітня 2019 року після важкого поранення у Водяному неподалік рідного міста

- Я пам’ятаю, весь підрозділ тоді був шокований.

- Так, це був наш золотий хлопчик, і його було дуже важко втрачати.

За час підготовки інтерв’ю "Госпітальєри" зазнали ще втрат. Під час виконання завдання загинули Сергій Казнадій, друг Гера, та Олександр Кучерявенко, друг Кузьма. "Герої гинуть, рятуючи інших", - написала Яна у фейсбуці, розповідаючи про побратимів…

5 травня на Авдіївському напрямку загинув Сергій Казнадій, друг Гера…

…а 14 травня росіяни вбили бойового медика Олександра Кучерявенка, друга Кузьму, коли відбувалась евакуація пораненого.

- Чому ти була впевнена, що треба робити другий автобус? Що він необхідний?

- По-перше, ми не могли забути Австрійку, мали це зробити на її честь. По-друге, я розуміла, що такий автобус виконує багато роботи. "Швидкі", якими перевозили бійців, були ніякі: і поламані, і не обладнані. Просто шкода бійців, які їздили на цьому транспорті. А їхати приходиться іноді по п’ять-шість годин у Дніпро чи інше місто. Наш автобус комфортніший, він був потрібен бійцям.

- І він все-таки виправдав себе?

- Виправдав повністю. Працює зараз спокійно. На щастя, у нас з ним ніяких ексцесів більше не було. І лікарі бачили, в якому стані вони віддавали бійців після нашого перевезення: всі стабілізовані, спокійні, нагодовані. Дуже часто ми надавали допомогу бійцям, які навіть не їли три дні, не було змоги. А в автобусі є для них перекуси. Треба і про це подбати. Тому що коли людина поїсть, то і засне легше, і заспокоїться швидше.

- Та й лікарі мають щось їсти...

- Лікарі в рейсі не їдять – потреби не має, та й часу.

- У цьому автобусі працюють реаніматологи та анестезіологи?

- Так, саме такі спеціалісти. І вже цей автобус, названий на честь загиблої парамедикині "Австрійка", за рік перевіз 3 996 людей. Скоро буде чотири тисячі.

- Ти ретельно ведеш статистику з 2014 року. Скільком пораненим ви надали допомогу за 2022 рік? І скільки поранених ви вивезли за два роки повномасштабного нападу?

- Перед початком повномасштабної було три з лишком тисячі поранених, яких ми евакуювали. Зараз цей підрахунок збільшився до 23 тисяч.

Ми ідемо далі територією бази, і я бачу під деревом хлопчину, який лежить на карематі. У нього на шиї фіксатор. На одній нозі – джгут. Біля нього двоє молодих чоловіків у формі з шевронами "Госпітальєри". Про щось стиха переговорюються, один з них щось показує і коментує…

- Ми проводимо інструктаж і для медиків підрозділу, є у нас курси і для всіх охочих. Наші інструктори постійно проходять курси підвищення кваліфікації, самовдосконалюються. У них все налаштоване чітко.

- Ти можеш сказати, скільки машин у тебе зараз працює безпосередньо на фронті?

- Шістнадцять.

- Ти казала, що бригади не тільки чергують на стабпунктах, куди привозять поранених з передової, а ще й вивозять безпосередньо з лінії вогню. Чому у вас є такий допуск прямо до окопів?

- З кожною бригадою ми працюємо індивідуально. Десь у нас є допуск до червоної зони, десь – до стабілізаційних пунктів. Все залежить від підрозділу. Ми готові працювати на різних ділянках. У нас є люди, які погоджуються працювати і в червоній зоні, для них це не є якось загрозливо, вони спокійно до цього ставляться. А є люди, які готові працювати на стабілізаційних пунктах. Під кожну роботу знаходиться своя людина.

- Ти сама добре знаєш з 2014 року, що червоний хрест на машині чи бронежилеті стає для ворога мішенню.

- Так, медики насамперед є мішенню для росіян. Тому що якщо вбивають медика, то весь підрозділ розуміє цю втрату: тепер немає людини, яка їм може допомогти. І це надзвичайно складно для кожного. Тому ми стараємося не позначати себе, не ідентифікувати якось яскраво. Але інколи по самій ситуації, по обставинах зрозуміло, що ми – медики, тому що виїжджаємо на певну ділянку фронту, наприклад, після обстрілу чи в радіоефірі була інформація про поранених, тому росіяни це розуміють і максимально обстрілюють весь транспорт.

- Як вас сприймають в армії?

- Вони вже звикли до нас. Дуже багато нових бригад, які про нас не чули, звісно. Бо ті, хто працює з 2014-го, зрозуміла річ, – всі нас знають. А ті, хто прийшли зараз, як правило, не чули. Але поступово інформуємо їх, що ми такі є, працюємо, маємо змогу співпрацювати, допомагати. Наші екіпажі працюють і на стабпунктах, і на передових позиціях, в окопах у тому числі.

"ДВОЄ НАШИХ БІЙЦІВ, ЯКІ НЕСЛИ ЧЕРГУВАННЯ В МАРІУПОЛІ, ВЖЕ ДВА РОКИ В ПОЛОНІ"

- Скажи мені, а тебе бояться як командира? Чи поважають? Як ти відчуваєш?

- Краще хай поважають, ніж бояться. Хоча "старички" бояться – коли я була молодшою, була більш сердита, більш така… злобненька (сміється.). Але з роками це минуло.

Яна показує затишно облаштовану їдальню, невеличкий город і власний пляж, де влітку люди можуть відпочити між навчанням і роботою. Тут же і є кімнати, в яких медикам між ротаціями зручно жити.

- Багато, хто повністю віддається "Госпітальєрам" і залишив цивільну роботу?

- Є такі, що працюють тільки в "Госпітальєрах".

- Як тоді ви їх фінансово підтримуєте? Адже твій підрозділ – ледь не єдиний залишився добровольчим. Таким, яким і був ще у 2014 році.

- У когось була грошова подушка. Когось підтримують родини, когось – друзі. Ми дійсно не платимо своїм бійцям. За всі десять років у нас не було такої практики. І ми досі зберігаємо добровольчий принцип влаштування нашого підрозділу.

Зараз, під час повномасштабного вторгнення, ми намагаємося працювати по БР-кам – бойовим розпорядженням, згідно з якими нас залучають офіційно. Це дає можливість нашим бійцям колись імовірно отримати статус. Але БР-ки дуже рідко дають. Ми більше працюємо на добровільних засадах, як воно було завжди.

- Чому ти обрала цей шлях – ні до кого не йти? Це ж доволі складно – самій забезпечувати підрозділ стільки років.

- Це самостійність, незалежність, можливість швидко проводити ротації, змінювати локації. Не бути ні від кого залежним – це для нас надзвичайно важливо. У нас за статусом ніхто не ганяється. Якщо він буде – чудово. Якщо не буде – то не буде, ніхто за цим не йшов.

- А є у когось із госпітальєрів державні нагороди?

- Є. "За бездоганну службу", "За рятування життя" і так далі.

- Як вдалося їх добитися?

- Подаємо клопотання на Міністерство оборони. Іноді їх задовольняють.

- А які у тебе є нагороди?

- "За заслуги" ІІ і ІІІ ступеня.

- Другого ступеня ти отримала за цей період, з 2022 року?

- Ні, раніше. Зараз я депутат, тому нічого не отримую. Не в тій партії… (сміється.)

У 2015 році Яна Зінкевич однією з перших отримала недержавну найвищу нагороду – срібний тризуб "Народний герой України". Фото: Роман Ніколаєв

- Доводилося твоїм бійцям відстрілюватися, брати участь у бойових діях?

- У 2014 році, коли я ще була бійцем. Після того – ні. Ми тоді штурмували різні населені пункти. Постійно треба було брати безпосередню участь у тих боях. Тому спершу я була стрілець, а вже потім – медик. Але у нас всі проходять тренування зі зброєю. Як показала війна, статися може будь-яка ситуація. Троє наших медиків потрапили в полон в Херсонській області, четверо - в Маріуполі.

- Вони обміняні?

- Ще не всі. Двоє хлопців – друг Дрім та друг Бізон – залишаються в полоні вже два роки.

Крім того, ми ж забираємо бійців з поля бою, зі зброєю. З нею треба вміти поводитися.

- Можеш згадати ситуацію, коли тобі довелося стріляти. Де це було?

- На різних ділянках: і в Пісках, і в Первомайську, і в Авдіївці, Степанівці. Це все – 2014 рік. Я ж у "Правий сектор" прийшла бійцем. На Майдані в Києві я долучалася до різних дій, зокрема і як медик, тому що планувала вступати до медичного університету. Але навичок надання першої допомоги на Майдані ще не мала. Та й приїжджала я в спокійні періоди, так траплялося. А коли почалися бойові дії на Донбасі, я в підрозділі не була на посаді медика. Допомагала, чим могла. Треба було варити їсти – варила, займалася медициною, тренувалася як боєць. Потім, коли сталися перші бої, то я вже долучилася як медик. Якось у 2014 році в Пісках в одному підвалі під час обстрілу зібралося дуже багато людей, серед них і священник. Він почав розповідати різні історії, в тому числі про орден тамплієрів, про лицарів-тамплієрів. А потім згадав про госпітальєрів. Тоді я і загадала: якщо виживу, створю підрозділ і назву його "Госпітальєри". Він буде займатися медициною, евакуацією поранених. Так і вийшло. Ярош призначив мене керівником медицини. Так утворилися "Госпітальєри", і почалася робота першого екіпажу. Потім наша чисельність все збільшувалась і збільшувалась, поступово ми доросли до батальйону.

- А звідки у тебе у 18 років була впевненість, що ти можеш організувати цілу службу, керувати старшими людьми? Звідки ти знала, що все вийде?

- Впевненості не було, була ініціативність, була можливість проявити своє лідерство. І я його проявляла, наскільки могла.

- А до цього ти як лідер себе відчувала? Знала, що ти така?

- Ні, не знала. Я була спокійною дитиною, звісно, неформалом, але ніяких організаторських проявів, лідерських задатків у мене не було.

- Не гуртувала однолітків у школі навколо себе?

- Ні, нічого такого не було.

"ДО ПОВНОМАСШТАБНОГО НАСТУПУ Я ПОЧАЛА ГОТУВАТИ ПІДРОЗДІЛ З… КВІТНЯ 2021 РОКУ"

- Ти вже десять років на війні. Ти виросла на війні, сформувалася на війні. Твоє свідоме життя активної жінки відбулося на війні. Як ти змінювалася? Що ти про себе дізналася за ці десять років?

- Насамперед я виросла на цій війні, побачила свої справжні можливості – що я можу зробити, на що я здатна. До чого готова, до яких випробувань. За ці десять років було багато різних періодів. Були моменти, коли опускалися руки, але все одно, я бачила, що люди йдуть за мною, і тому розуміла, що не можу їх залишити і припинити ту роботу, яку роблю вже стільки років.

- Ти точно знала, що буде наступ росіян у 2022 році…

- Так. Я готувалася. Коли російські війська почали збиратися біля кордону, а це почалося у квітні 2021 року, ми зрозуміли, що треба готуватися. Активно збирали кошти, купляли каски, броніки, медицину, рюкзаки – все, що могли. Я виклалася на сто відсотків, більше зробити було просто неможливо, тому що не вистачало ресурсів. У мене були підготовлені всі люди по областях. Всі знали, хто де збирається, як куди добиратися. Всі розуміли, кому що треба робити. Хоча спочатку у наступ більшість не вірила, вірили тільки одиниці. Але всі готувалися.

- А звідки така впевненість у тебе?

- Мабуть, чуйка. У мене за всі ці роки на війні дуже сильно розвинулася інтуїція, я відчуваю певні події, що можуть статися, відчуваю, як ситуація може далі розвиватися. І тому я собі довіряю.

Така ретельна підготовка дала нам можливість одразу включитися у роботу і працювати на багатьох ділянках. Ми тоді були одним з найбільш забезпечених медичних підрозділів. Крутіше за нас не було нікого. Навпаки, ми ділилися з іншими, наш хаб у Михайлівському був відкритий для всіх. До нас приїздила велика кількість людей з різних підрозділів, ми їм передавали амуніцію, медицину, ми їх навіть просто одягали, бо у багатьох не було ні форми, нічого. А ще в перші дні повномасштабного наступу я закупила все необхідне на декілька мільйонів у "Мілітаристі". Тоді мене, мабуть, проклинав увесь Київ, бо я магазин винесла повністю.

Спочатку я закупилася на 300 людей, потім на 200, потім знову на 300. Це все за перший тиждень. Так що увесь склад ми вигребли під нуль. Але у нас всі були одягнені та укомплектовані. Також я одягала всіх бійців, які до нас зверталися.

- Ти пам’ятаєш, з якого напрямку ви забирали перших поранених? І наскільки все-таки для тебе було шоком, що росіяни все ж пішли на Київ?

- Шоку не було абсолютно. Я знала, до дня відчувала, що це буде десь 24-25 лютого. Ще свого чоловіка постійно підстьобую, бо він не встиг забрати спальники 23-го числа, вирішив: "Заберу завтра". Хоча я казала забрати швидше. Ті спальники пролежали на "Новій пошті" до кінця березня, потім нам їх все-таки віддали.

- Багато спальників було?

- Ну так, нормально (сміється.). А перші поранені у нас були з напрямку Гостомеля. Тому ми одразу включилися в той напрямок. Працювали декількома екіпажами спочатку, потім більшою кількістю, а потім створили стабілізаційний пункт. Поранені були різні. Великий потік, але ми, в принципі, справлялися.

- Ти спала перший тиждень?

- Фактично ні. Просиналася о п’ятій-шостій ранку і починала працювати, а лягала о дванадцятій чи о першій годині ночі, коли вже було темно і просто холодно працювати. Більшість роботи проходила на вулиці – комплектувалися екіпажі і так далі. Так тривало, мабуть, весь березень. Дзвінків та повідомлень була величезна кількість, мені треба було весь день працювати вживу зі своїми, а потім сідати і перечитувати, відповідати на повідомлення, зв’язуватися з людьми, які хочуть чимось допомогти або хочуть доєднатися до нас. Кожен день о дев’ятій ранку у мене були співбесіди з тими, хто приходив в наш підрозділ. Вони приходили під штаб і чекали на мене, я спілкувалася з кожним на предмет того, щоб вони вступали до батальйону або по-іншому долучалися до роботи. Тому березень був дуже насичений.

- Про твою працездатність ходять легенди. Що ти можеш всю ніч працювати, вмієш сконцентруватися. Навіть одразу після лікування в Ізраїлі, коли ти повернулася, була вже вагітна, але продовжувала робити всю роботу по підрозділу. Це напрацьоване?

- В школі у мене такого не було. А досвіду між школою і війною у мене теж не було – я одразу після школи вирушила на війну. Мабуть, це просто риса характеру. Вона досі збереглася, але зараз вже менше проявляється, тому що я просто старію… - сказала 28-річна Яна, і ми двох розсміялися.

"ТЕ, ЩО Я ВИЖИВАЮ В УСІХ ОБСТАВИНАХ, ЯК КІШКА, І Є ДИВО"

- Розкажи, що сталося цієї зими, чому лікарям довелося вводити тебе у медикаментозну кому.

- Все почалося восени. У мене після стресу були ускладнення по здоров’ю. Мені робили крапельниці, і під час процедури занесли інфекцію в кров. У мене стався септичний шок. Прийшлося вводити мене у медикаментозний сон, я місяць провела в такому стані. Мені крапали антибіотики, почали відмовляти органи один за одним. Був великий ризик, що я загину. Шансів на виживання було дуже-дуже мало. Але, видно, мій внутрішній потенціал проявився. І хоча була повністю у відключці, я все одно це переборола.

- Пам’ятаєш момент, коли ти отямилася? Чи ти просиналась і "засинала" знову?

- Мабуть, найперше, що відчула, - страх. Бо коли прокидаєшся після медикаментозного сну, то всього трішки побоюєшся. Тому що ти місяць не мав ніяких подразників, і важко адаптуватися. Але, в принципі, за тиждень я вже була в нормі. Звісно, був важкий депресивний стан, тому що мені довелося заново вчитися сідати в ліжку, повертатися на бік, бо атрофувалися всі м’язи. Я схудла на 10-15 кілограмів, всі м’язи "пішли". Це було надзвичайно важко, а від того – глибока депресія. Після лікарні я ще місяць провела в реанімації і вирушила на реабілітацію. Там вже трошки розрухалася, і мені стало легше. Я почала бути більш самостійною, і мій настрій також підвищився.

- Але здивування від того: "О, я жива, слава Богу!" – це було?

- Усвідомлення того, що я могла померти, прийшло пізніше.

- Не вперше ти була на межі…

- Це вже вдруге. Але якщо різні моменти порахувати, то, мабуть, більше. Схоже, у мене залишилися ще якісь незавершені місії в житті, тому що мене знову і знову повертають до життя.

Зараз я намагаюся більше дбати про своє здоров’я. А до цього була настільки зайнята, що постійно відкладала власні візити до лікарів… Все переносилося, я не зосереджувалась на своєму здоров’ї. Зараз все по-іншому.

- Наскільки для тебе важливий той фактор, що є Богданка?

- Богданка – це моя відповідальність. Я їй потрібна. Маму ніхто ніколи не замінить. Хоча у мене прекрасні моя мама і вітчим, вони піклуються про Богдану. Та я розумію, що все одно мама є мама, вона мусить бути в житті дитини. Тому, коли мені важко, я знаходжу сили рухатися далі заради неї.

- Вона вже першокласниця?

- Так, закінчує перший клас. Вона з моєю мамою постійно на Рівненщині. Там набагато безпечніше, ніж тут, в Києві, тому я за неї спокійна.

- В перший, гострий, період вони виїжджали за кордон?

- У нас був план стосовно цього. Для мами було підготовлене житло на заході Україні, куди вони мали б виїхати. Плюс до цього були варіанти виїхати за кордон, тому мій вітчим їх відправив і теж долучився до батальйону через три дні після початку повномасштабної.

- Твій вітчим – також боєць твого підрозділу?

- Так, він займається автопарком. Всі машини, заправка, паливні картки – це його відповідальність.

- Ти казала, що він був поранений…

- Так, його поранило під час того, як Київ був майже в оточенні - кульове поранення в руку. Але він швидко повернувся до нас після лікування. І зараз постійно з нами.

- Що є найбільшим дивом у твоєму житті? Ти можеш так сказати про Богданку?

- Мабуть, можу, – і після невеликої паузи Яна впевнено додає: – Богданка – це найбільше диво в моєму житті.

- Мені здається, що й інші дива у тебе були. І продовжують з тобою відбуватися.

- Мабуть, те, що я виживаю, як кішка, в усіх обставинах, – це теж диво. Я стараюся не випробовувати свою вдачу, але це вже як виходить.

"ІЛЛЯ МЕНЕ ПОЛЮБИВ ТАКОЮ, ЯКОЮ Я Є"

- У твоєму житті найближчим часом станеться ще одна важлива подія. Ти на війні не тільки втрачала чи знаходила себе як менеджера, організатора, а й будувала своє власне особисте життя.

- Так, я зустріла чоловіка, з яким ми скоро будемо будувати нову сім’ю. Ми разом вже шість років, Богданка вважає його своїм татом. І ми з Іллею скоро одружимося.

- Для мене було очевидно, що це має бути боєць твого підрозділу. Але ні. Звідки він взявся?

- Він не з нашого підрозділу, розвідник, служив в одному з піхотних підрозділів.

- Як ви познайомилися?

- Під час одного з моїх ротаційних виїздів на передову. Ми тоді їхали у Широкине. Це товариш мого колишнього водія. Ганс запропонував йому проїхатися з нами, щоб трошки розважитися. Тому що він тоді якраз звільнився з армії, йому було сумно (посміхається.). Він звільнився з армії буквально місяців за два до цього. Ми одразу знайшли спільну мову і зійшлися буквально через декілька днів, почали жити разом. Ілля допомагає мені, кожного дня возить мене на роботу, на зустрічі, на різні події. Возить мене на ротації, якщо я їду на передову. Тобто, завжди зі мною.

- Вибач за наступне питання, але коли ви познайомилися, ти вже не ходила. Чи був момент, коли ти на собі ставила хрест: "У мене вже нікого не буде, бо кому я така потрібна"?

- Такі думки у мене справді були. Я думала, що вже нікого не зустріну після свого розлучення, бо після такого досвіду не хочеться уже нічого. Та й інвалідність… Були побоювання: хто мене таку полюбить? Було таке самобичування. Але Ілля зміг. І це для нього не стало перешкодою. Він любить мене такою, яка я є.

- Ви плануєте весілля? Першого весілля, здається, не було, але була пропозиція в прямому ефірі одного з телеканалів. Ти переоцінила таку публічність стосунків?

- Якби шлюб був успішним, то, можливо, цей досвід був би й позитивним. І публічність ніяк би не зашкодила. Але, на жаль (чи на щастя? Я б сказала, що на щастя), шлюб не склався, тому досвід був з не дуже приємних. Зараз ми не плануємо нічого гучного, зустрінемося у вузькому колі рідних та друзів. Це буде максимально тихо. Чесно скажу, що чекаю цього. І впевнена, що цей мій досвід буде позитивним. Я відчуваю себе щасливою коханою жінкою.

- Ти на візку вже вісім років. Наскільки пристосовані наші міста для пересування таких людей, як ти. З кожним роком у нас стає все більше людей на протезах. Чи змінюється світ під їхні потреби?

- На жаль, я бачу, що наші міста абсолютно непристосовані. А що менше місто, то більше воно непристосоване. Великі міста почали хоча б трошки адаптувати, є деякі переходи, позначки для людей, які не бачать. Але це поки що дуже-дуже невеликий відсоток переходів і тротуарів. Я розумію, що це поки що не змінюється в кращу сторону. Я навіть по собі чітко бачу, що без особи, яка супроводжує, я не змогла би спокійно пересуватися по Києву, тому що постійно натикаєшся або на сходинки, або будинок без ліфта, або до ліфта ще треба добратися по сходинках.

- Іноді журналісти ставлять таке запитання: що б ви змінили у своєму житті? Ти замислювалася, якби не було війни, як би ти хотіла жити?

- Чесно кажучи, ніколи собі не уявляла, що було б, якби не було війни. Мені це важко уявити. Навіть неможливо уявити, я б так сказала. Я не жалкую про свій досвід. Так, звісно, важко, що є війна, що вона забирає життя, що кожен день – це випробування для кожного з нас. Але це мій досвід, і я йому вдячна.

- На базі я бачила, як з тобою вітаються, хочуть потиснути тобі руку люди, які прийшли служити і навчатися до тебе в підрозділ. А ти взагалі відчуваєш себе легендою?

- Не відчуваю. Я ніколи не відчувала себе популярною, відомою. Звісно, іноді відголоски цього є: пізнають на вулицях, підходять, дякують. Але внутрішнього відчуття такого ніколи не було.

- З тих, хто прийшов на війну 2014 року вісімнадцятирічним, мені здається, залишилися одиниці…

- Так, нас тоді була невелика кількість, і таких, як я, залишилося мало.

Віолетта Кіртока, Цензор. НЕТ