Як зберегти дитячу психіку серед війни? Поради сімейного психолога Світлани Філатової

Автор: Евгений Кузьменко

Від однієї думки про те, як війна впливає на дитину, на душі стає моторошно. А нам, українцям, про це доводиться невпинно думати від самого початку війни.

 Ми на сотні ведемо рахунок загиблих дітей; з люттю та сумом вивчаємо списки маленьких українців, вкрадених і вивезених агресором. А ще - уважно вдивляємося в очі малюків, яким доводиться жити у охопленій війною країні. Ховатися від повітряних тривог, чути вибухи, дізнаватися про загибель рідних…

Як максимально дієво захистити дитячу психіку від жахів та випробувань війни? Що варто робити, щоб дитина відчувала себе потрібною своїй країні? Про ці та інші надважливі теми "Цензор.НЕТ" розпитав індивідуального та сімейного психолога Світлану Філатову.

А почали ми з трагічної події, яка сколихнула всю Україну.

- Коли ви почули про атаку на токсикологічне відділення "Охматдиту", коли побачили оці всі фото, відео - якою була ваша перша реакція? Первинна людська, емоційна? Чи більш професійна: можливо, ви стали думати, що б робили, якби були там на місці?

- В першу чергу ми всі - люди, а вже потім - професіонали. Тому моя перша реакція була - неймовірний сум, жаль і злість за те, що люди так можуть вчиняти з іншими. Але одразу за цим прийшла більш професійна реакція: стала думати про те, що зараз потрібні люди, які вміють надавати першу психологічну допомогу. Вона не є складна - цього зараз багато вчать. Треба просто бути поруч; давати чітке розуміння того, що відбувається, вислуховувати переживання та емоції людини та давати відчути: "я - поруч. Ти в безпеці". Часто перша реакція на такі події, особливо у дитини, – говорити про це. Або навпаки - закритись і мовчати. Завдання дорослих після того, як дитина опинилась в безпеці, - допомогти їй створити наратив, переказати історію того, що відбулося. Так дитина виходить із ситуації і з переживання "тут і тепер"; робить її частиною власного досвіду, який вже відбувся у минулому. Тому важливо просто слухати, бути поруч і допомагати говорити більше. Завдання дорослих - давати відчуття безпеки.

- Ми всі бачили фото мого колеги Богдана Кутєпова, коли безволосі від хіміотерапії діточки з мамами сидять на подвір’ї лікарні - і ти розумієш, скільки страждання вже перенесли ці дітки. А тут ще і жах обстрілу.

 Фото: Богдан Кутєпов

Як у такому разі їх заспокоїти? Як отут і зараз зменшити цей дикий стрес – бо їм, напевно здається, що куди б ти не пішов, - усюди лихо.

- Дітям, щоб відчувати безпеку, поруч потрібен надійний дорослий. І мами дуже правильно зробили, що не метушилися, не бігали, постійно були поруч. У подібних ситуаціях мамам треба брати себе в руки, адже на них дивиться дитина. Треба заспокоїтися і бути надійним дорослим. І тут потрібні не лише слова, адже жодні завіряння та обіцянки для цих дітей не є гарантією. Найважливіще, що може дати це відчуття, особливо в першу хвилю небезпеки, – це мамині руки, мамина присутність. Що б не трапилося, мама буде рятувати.

- Днями я бачив відео (судячи з усього, зняте вже після цієї атаки): на ньому дівчинка років 3-4 каже мамі: я боюся, ракети, від них гинуть люди, мені тривожно, гинуть люди. Мама їй відповідає: не бійся, чого ти боїшся, я з тобою. Але дівчинка повторює те саме: тривога, люди гинуть. Помітно, що ця думка її заполонила.

- Так. Ця думка зараз така і буде. Вона буде заполоняти. Проговорювати її - це нормально: дитина ділиться своїми емоціями. І мама, що поруч і чує її, каже: "Так, ти боїшся. Коли гинуть люди - це дійсно страшно. Та зараз ти в безпеці. Я поруч, чую тебе і оберігаю тебе". Таким чином мама дає дитині дуже важливу інформацію: "Твої емоції є. Вони адекватні і важливі. Я їх визнаю і є поруч, щоб допомогти".

Часто цього буває достатньо, щоб дитина прожила цей досвід без значних травм для психіки. Але деяким дітям, які ніби "застрягають" у цьому досвіді, доцільно буде разом із психологом його опрацювати. Взагалі, у роботі з дітьми під час війни не треба замовчувати такі травматичниї події, як атака на "Охматдит". І помічними для підтримання в дитини надії будуть історії про сімейний досвід виживання поколінь. На жаль, так сталося, що у наших батьків, бабусь та дідусів були свої травмуючі події. Це і 90-ті, і Друга світова війна, й інші важки сімейні часи. І для дітей один з таких чинників стійкості - це знати, що їхня родина вже колись виживала в критичних ситуаціях. Коли розповідають про те, як родичі, попередники проживали важкий досвід, як їм теж було важко, але вони вижили, - це дуже підтримує дитину. Наприклад, якщо старші родичі свого часу пережили Другу світову війну. Варто показати фотографії, розказати, як їм було нелегко - вони теж пережили війну! - але ці часи закінчилися, і далі в них було краще життя. Треба показати оцю сімейну історію. Не казку про абстрактного персонажа, а історію про когось, хто є близьким до тебе. І цей наратив потім дуже добре вписується в особисту історію.

- У такі дні, коли вмикаєш телевізор і на тебе ллється інформація про війну, – якою має бути інформаційна гігієна у сім’ї з дітьми малого та середнього віку? Менше телевізора й  інтернету, де говорять про війну? Але ж, з іншого боку, має бути якийсь мінімум інформації…

- Дуже мінімум. За цим треба дуже сильно пильнувати. Зараз, коли діти і підлітки мають необмежений доступ в інтернет, де вони можуть знайти все, що завгодно, та ще й інтерпретується це все по-різному – треба дуже сильно пильнувати. Краще, якщо новини вони дивитимуться разом з батьками.

- Як це має бути на практиці?

- Наприклад, подивились батьки якийсь телеграм-канал або сюжет на Ютубі. І якщо цей ролик не має крові, відкритих травм, зайвого нагнітання негативу - його можна подивитися разом з дітьми. Або переказати їм.

Але однозначно це треба дуже сильно фільтрувати. Водночас, коли дитина вже почула якісь неоднозначні новини, в жодному разі не можна закриватися та казати: та, це дурниці, не слухай і все. Якщо ми закриваємось від дитини і не обговорюємо те, що її хвилює, це породжує простір для якихось власних надбудов. Тому обов’язково з дитиною треба говорити про те, що відбувається і що вона чує з різних джерел. Розпитувати: а що саме ти почув? Звідки? Наскільки довіряєш цьому джерелу інформації?

- Ну, так, бо джерела бувають різні; треба знати, кому довіряти.

- Ось живий приклад: в якомусь місті фронт просунувся - і тепер там російські війська. І як сформулювати цю новину? "Місто здали?". Я б радила такого уникати. А от формулювання "на даний час росіяни захопили…" дає відчуття того, що це не назавжди, це поточний стан, який може змінитися. Водночас треба пояснювати, що фронт не складається тільки з одного місця, що іноді для того, щоб нашим військам отримати перевагу на певному напрямку, на іншому треба посунутися. Тобто ми не можемо сприймати втрату якогось населеного пункту як безумовну поразку. Ні, - треба сказати дитині - це складна багатоходова річ, і давай ми з тобою будемо слідкувати, що буде далі.

- Мудра тактика.

- Але новини однозначно треба дуже сильно фільтрувати, тому що зараз є багато викривлень, панічних заяв та такого формату, який дітям важко об’єктивно оцінити.

- Мої знайомі у своїй сім’ї, окрім, власне, батьківського прикладу, намагаються вводити до кризових ситуацій героїв книжок, які дитина читає і любить. Останнього разу це була Пепі Довга Панчоха, яка долала проблемні ситуації гумором, турботою про ближніх, співом. Таким чином мама і тато завели собі у цій ситуації ще одного союзника. Майже члена сім’ї!

- Отака казкотерапія - дуже дієва методика. Чому я порадила спочатку розказати про власний досвід подолання труднощів або досвід сім’ї? Тому що він дитині ближче, зрозуміліше і рідніше. Але герої книжок також можуть відігравати важливу роль. "Добро перемагає зло" - обов’язково має бути цей наратив. Давайте подивимось казку – спочатку герой стикається із труднощами, він трохи відступає, але потім збирається з силами - і перемагає. І такі казки можна придумувати буквально на ходу! Скажімо, про промінчик світла, який прийшов, хоча йому дуже важко і далеко було до землі добиратися. Для маленьких дітей до 6 років така метафора дуже зрозуміла.

- Читав у вас: пробуйте разом знайти мудрі відповіді. Можете деталізувати, як це? Адже мудрість за планом не приходить.

- Мудрі відповіді – це якраз про розмірковування разом з дитиною. На дитячі запитання можна відповідати коротко і стисло: так, це правда (або неправда); не слухай такого, і так далі. А можна - розібрати з дитиною ту чи іншу ситуацію.

Наведу приклад. Дитина прийшла і питає: я не розумію, чому стільки моїх знайомих татусів пішли на війну, а ми ще не перемогли.

- Важке питання.

- Можна сказати: чекай, не все одразу, все буде. Чи навіть іноді з роздратуванням якось відповісти на "незручне" запитання. А можна почати розмірковувати разом: чи завжди перемога героям дається швидко і легко? Давай згадаємо ситуації, коли ти теж докладав зусиль і тобі потрібен був час, щоб впоратись. Кожен на своїй ділянці фронту робить важливі речі, що наближають нашу перемогу.

Окреме питання: чому росіяни це роблять? З такими питаннями від дітей ми теж стикаємось.

- І це питання – взагалі вихід на тему зла як такого.

- Саме так. Це дуже глибока тема. Чи може зло перемогти? Чому взагалі інші люди роблять такі жахливі речі. І ми з дитиною розмірковуємо про те, що так буває, що в людях оселяється темрява. Якщо її плекають, вона росте. А от якщо ти будеш в собі плекати промінчик добра, співчуття, допомоги іншим, то саме він буде рости. Зараз ми бачимо, що люди, яких поглинула темрява, напали на нашу країну і роблять багато лихих справ.

Темряву дуже важко вигнати з людини, коли вона там вже оселилась. Тому так важливо не пускати її. І тут ми можемо підключити дитину до конкретних дій у цій боротьбі. Це дії на її рівні - намалювати малюнок, написати воїнам листа, щоб вони трималися; можливо приготувати щось і передати смаколик.

І тут мудра відповідь - якщо всі сили добра об’єднаються, то завжди переможуть. Буває їм потрібна допомога. І далі ми з дітьми можемо малювати перемогу сил добра над злом. Чому важливо не тільки говорити про це, а й підключати руки? Писати, малювати, ліпити? Тому що сильні емоції обов’язково мають знайти вихід через тіло. Тіло знімає стрес. Коли нас самих накриває хвиля емоцій, треба дати їм вихід - побігати, погуляти, порухатися. І для дітей це працює теж. Ми з ними малюємо, хто буде в нашій суперкоманді. І діти включаються: а ми покличемо Спайдермена! А ми покличемо Супермена! Ми всіх покличемо! Ми намалюємо цих героїв - і у нас буде суперсильна армія добра! Це допомагає прожити важкі часи.

- Нещодавно у мене на київському подвір’ї серед багатоповерхівок малі діти гралися і кричали: "Увага, ракета на Київ! Приготувати ППО! Бачу ціль! Вогонь! Ціль збита!" Або: "Увага! Ворожі літаки будуть в зоні пуску о 2:30, ворожі ракети увійдуть у наш простір о четвертій ранку!"

Я їх слухаю і розумію, що це все - лексикон телеграм-каналу. І або хтось з батьків прочитав ці повідомлення вголос - або вони самі залізли, бо гаджети нині є у всіх. Питання: оці ігри, зрозуміло, є відтворенням того, що відбувається навколо дитини. Чи є сенс забороняти їм такі ігри?

- Такі ігри не треба забороняти в жодному разі. Це здається тривожним нам, дорослим, але насправді ігри - це те, як дитина проживає реальність. Дайте їй відіграти незрозуміле, розібратися в цьому. Це найкраща профілактика емоційної травми.

Можна придумувати для їхніх ігор нові повороти - але давати їм грати. Бо в будь-якому разі вони будуть проживати цю війну, і ми не можемо їх від цього відгородити.

- До речі, нещодавно, читаючи про те, що Данія надала нам бронетранспортери, а Британія - дозволила нам бити по РФ її ракетами – я подумав, що це можна у ігровій формі пристосувати до вивчення географії. Показувати на карту і казати: оце Бельгія, вона нам дала F-16 . Це така дуже наочна штука і запам’ятатися має краще.

- Так, і можна дістати контурну світу і на неї наносити, хто і що нам дав. Класна географія!

- Я тільки не знаю, чи варто показувати на карті розміри Росії – бо дитина може просто злякатися.

- Можна показати наскільки у нас багато друзів! Коли ми всі об’єдналися - Америка, вся Європа; разом ми більше, ніж Росія! Якщо об’єднати всіх наших друзів, то це майже весь світ.

Тут ще такий момент: не треба давати дитині псевдооптимізм – мовляв, вже завтра все закінчиться; ось ще ця зброя - і ми точно переможемо наступного тижня!

- Тобто Арестовича дітям краще не слухати?

- Ні-ні-ні. Псевдооптимізм – це навпаки погано, бо діти чекають певного моменту, і якщо він наступає і нічого не відбувається – це страшенне розчарування. Можуть надії просто зруйнуватися. Тому такого псевдооптимізму краще не давати.

- А як тоді краще?

- Краще давати розуміти, що так, є втрати, є біль. Не приховувати: "Я теж сильно переживаю". Показати, що переживати і тривожитися в такій ситуації – це нормально. Це нормальний стан в ненормальних обставинах, в яких ми зараз всі опинилися. Ми точно не знаємо, коли війна закінчиться. Але ми сподіваємося, у нас є надія, що врешті-решт світло переможе.

І далі – що ми можемо для цього зробити? Дуже важливі саме дії. Навіть найменше, що ти можеш зробити, - це твій вклад. Я знаю, що школи у Львові влаштовують багато ярмарків, де діти щось печуть, готують, малюють, ліплять і продають – вони збирають гроші на дрон, а отже - наближають нашу перемогу у свій спосіб. Це дуже хороший приклад. Дитина може докласти своїх зусиль, а отже вона не безпорадна. Ми привчаємо дітей бути патріотами; привчаємо їх до того, що кожне маленьке твоє дитяче зусилля – це крапля до перемоги. І рано чи пізно ці краплі переважать.

- Ми зараз з вами кажемо, що треба робити дорослим, перебуваючи поруч з дітьми. А якщо зайти від супротивного? Чого не можна дорослому робити під час війни, коли поруч дитина? Я зараз не тільки про батьків, а про дорослих у цілому.

- По-перше, не можна робити вигляд, що все гаразд, і нічого не відбувається. Тому що дитина точно знає: щось відбувається. Чим більше дитина розуміє, що відбувається, на своєму рівні, - тим краще. Не можна давати і псевдооптимізму: мовляв, ще тиждень - і все пройде, та ще от зараз – і все. Або: чекай свого тата, він повернеться з дня на день! Отаке не можна робити. Не можна і відмахнутися від її емоцій, коли вона каже: мамо, мені страшно, я нервуюся, переживаю. Не кажіть: та заспокойся, все гаразд. Також уникайте фраз типу "Це не наше діло, не твоє діло". Це - діло кожного. В основі багатьох тривог – невизначеність. Чим більше у дитини розуміння того, що відбувається, - тим менше тривога.

- Навіть коли діти переїжджають за кордон або в інший регіон України?

- Залишення домівки та переїзд в інше місце може стати дестабілізуючим досвідом для дитини. І перша порада тут - дитина має отримати інформацію про те що відбувається, чому і які перспективи її очікують у найближчий час. Батьки мають транслювати це впевнено і однозначно: "Найближчий рік ми проведемо в цьому новому місці, тому що тут безпечніше. Нам треба адаптуватися - ти будеш ходити в цю нову школу, вчити мову. Я теж буду підлаштовувати своє життя до змін. Через рік ми оцінимо обстановку і будемо приймати подальші рішення. Але на найближчий рік план такий".

Чим більше дитині на її рівні зрозуміло, що відбувається, - тим краще. Тому що коли вона просто їде в нікуди і невідомо на скільки – це породжує в ній супротив. Тому дуже багато дітей, які виїхали до Польщі, до інших країн - в певний момент бунтують. Тому що їм там не просто все чуже. Вони не розуміють, що буде далі. І оця невизначеність для них - дуже тригеруюча.

- Якщо твій тато або мама на фронті, як рідним, які залишаються з дитиною, піклуються про неї, зберегти надважливий зв'язок з татом чи мамою? Зрозуміло, що у кожній сім’ї - свої рецепти та методи. Але мені цікаво почути вашу думку.

- По-перше, дитина має розуміти, що тато поїхав, бо він захищає Батьківщину. Чим більше дитина буде пишатися ним, тим краще. Треба багато говорити, розповідати про те що він робить. Він воює, захищає тебе, мене і нашу Батьківщину. Він робить дуже важливу справу. Він бореться зі злом, з цією темрявою. Пам’ятаєш, ми говорили про темряву? От тато вступив в армію добра.

Надзвичайно важливо підтримати стосунок. Якщо є можливість зідзвонюватися, обов’язково давати можливість поговорити особисто з дитиною. Один на один. Щоб був такий особливий зв’язок.

Добре, коли можна поставити фотографію тата. Можна разом дивитися фотки в телефоні, де ви разом були. Тобто плекати емоційний контакт на відстані.

Коли сім’я знає, що через деякий час тато стане до лав армії, їм треба провести певну підготовку. Окрім побутових речей, переналаштування сімейних процесів, можна зробити такі "консерви" - надиктувати гарні аудіоповідомлення для дитини, записати читання казки, чи просто слова любові. Ці повідомлення можуть бути у мами в телефоні. Коли дитина сумуватиме? вона може слухати ці записи. Приклад такого запису - "Я хочу розказати тобі свої спогади про свій щасливий день з тобою…" Підтримка такого емоційного контакту дуже важлива.

- Можна і в зворотному напрямку. Зараз і у дитини є можливість писати голосові повідомлення. І татові буде приємно це чути.

- Це дуже правильно. І це треба робити. Записувати аудіо для тата, малювати малюнок, який мама може сфотографувати та відправити. Дитина розуміє - підтримування емоційного контакту - це двосторонні дії. Так люди вчаться бути в близьких стосунках і плекати їх.

- Хочу спитати про повітряні тривоги і вибухи, які доводиться переносити нашим дітям. Сім’я моїх друзів зробила з комірчинки, де ховаються від повітряних тривог діти, таку магічну кімнату з кольоровими ліхтариками, малюнками, різнокольоровими спальними мішками. Такий home, Sweet home – магічна кімната, яка тебе рятує від ракет і тривоги.

- Дуже гарно.

- Є ще подібні ноу-хау, які вас приємно вразили і як фахівця? І просто як людину?

- Те, що ви розповіли - це дуже гарна ідея. Як в "Гаррі Потері" "кімната на вимогу".

 Кімната на вимогу очима виробників гарріпотерівського сету від LEGO

Є хороші приклади, коли батьки з дитиною слухають аудіоказки. Тому що, власне, читати в такій тривозі не завжди хочеться. Натомість зараз є багато телеграм-каналів, де просто надиктовують дитячі казки. І як закінчується тривога, ви закінчуєте слухати на цьому місці. І далі не дослуховуєте. а при наступній тривозі кажете: о, пішли дослухаємо цю казку.

- Що тут сказати? Ритуали рятують.

- Так. Ритуали дуже рятують, том що це завжди передбачуваність. Наприклад, ОКР так працює, коли тривожні думки гасять ритуалами. Вживати заходів під час реальної тривоги – це не ОКР, це робочі механізми підтримання здорової психіки.

- Що робити зі сном дитини у воєнний час? Адже багатьом дітям сняться обстріли, сирени, різне лихо – те, що в голові у них вночі продукує підсвідомість.

- Тут знову рятують ритуали! Заспокоюючи традиції перед сном: тепла ванна або душ. Ніяких гаджетів за 2 години до сну, бо вони дуже перезбуджують нервову систему. Почитати якусь хорошу книжку перед сном, лягти разом, гладити по спинці, поки дитина не засне. Це те, що заспокоює. Можливо, якісь нічники- ліхтарики, що проєктують зірочки на стелю. Але, якщо обрати тільки одну найважливішу пораду – жодних гаджетів мінімум перед сном. Коли батьки скаржаться, що дитина має проблеми зі сном, я, по-перше, наголошую на тому, що дитина має багато рухатися і стомлюватися. І по-друге, раджу обмежити гаджети.

Для того, щоб дорослий поруч з дитиною міг залишатися надійним джерелом підтримки та безпеки, важливо не забувати про поповнення свого ресурсу. Час на себе, відпочинок, здорове харчування, достатньо руху. Уявіть, що ми в літаку, який зараз розгерметизовано. Спочатку надягаємо кисневу маску на себе, а потім - на дитину.

Євген Кузьменко, "Цензор.НЕТ"