Проблема людського ресурсу у війську є більшою, ніж гальмування допомоги з боку західних союзників, - воїн-історик Мирослав Борисенко

Автор: Ольга Скороход

Професор історії Мирослав Борисенко став на захист України від самого початку нападу Росії – тобто від 2014 року, і знову воює з 2022-го. Однак своєрідну публічність він отримав завдяки своїм дописам у Фейсбуці – іронічно-саркастичним екскурсам в історію з несподіваним поворотом у сучасність.

Допис, який набрав найбільше поширення, Фейсбук видалив через… фото частково оголеного австралійського воїна, яким Борисенко його проілюстрував. Тим не менше суть допису давно викликає дискусії: державу наразі дійсно захищають небагато воїнів, на демобілізацію їм очікувати не варто, а суспільство мало б надати їм всіляку шану.

Про військову частину, в якій нині служить, як і про свої воєнні звитяги, воліє мовчати. Уточнює лише, що є офіцером Сил безпілотних систем. Тому його інтерв’ю Цензор.НЕТ незвичне як для розмови з воїном – це рефлексії про минуле, теперішнє і роздуми про майбутнє. Українці мають шанс на тлі отриманої від росіян травми створити дійсно сильну державу і суспільство, де ветерани стануть інтелектуальною елітою. Натомість, на його думку, поки що суспільство крокує не туди.

БАГАТО МОЇХ СТУДЕНТІВ ВЖЕ ЗАГИНУЛИ, ЗАХИЩАЮЧИ УКРАЇНУ

- Мирославе, ваші розлогі екскурси в історію починаються, як іронія, а завершуються нищівним сарказмом, за яким відчувається біль. Для вас вони є свого роду самотерапією, чи маєте надію, що комусь допоможуть?

- Чесно кажучи, важко сказати, для кого я пишу. Є така потреба.

- Питання до вас як до історика. Ви не раз робили відсилки на минуле. Зокрема порівняли масштаб нинішньої війни для українців з Другою світовою. Які зараз у вас рефлексії?

- Мої враження досить суперечливі. Думаю, що я дуже сильно завинив і так само як інші історики маю спокутувати свою провину. Ми розуміли і вчили історію як постійний процес прогресу, викладали історію від простіших форм до складніших, від примітивнішого суспільства до сучасного та переконували студентів що війна чи геноцид – це явища, які не можуть існувати в наш час. Тепер я взагалі думаю, що історія перестала бути для мене цікавою наукою. Має минути час, щоб я переосмислив її.

Мені просто шкода тих науковців, які витратили все своє життя на вивчення, наприклад, І Світової війни, прочитали тисячу томів, але будь-який мобілізований, який пройшов посадки під Роботиним, знає, що відчував солдат під час битви під Верденом чи Сомою. Історія, як наука про речі, що відбулися давно в минулому, здається, втратила сенс.

- Однак вже наприкінці ХХ століття мали місце геноциди й етнічні чистки, голод у країнах Африки. Візьмімо ближче до нас - Чечня, Сербія. Тож певна річ у тім, що багато наших фахівців не хотіли звертати на них уваги?

- Так, історики України переважно були зосереджені на своїй історії і не могли побачити її в більш широкому контексті. Стосується це зокрема і проблеми деколонізації. Це слово по відношенню до України стало припустимим після 2022 року. До цього переважно не говорили про нашу глибоку травму як народу, який був у стані колонії.

Тому, з одного боку, потрібно мати більш широкий контекст, а з іншого – потрібно розуміти, що багато процесів є незмінними і лишаються з нами – зокрема війни і все, що війни несуть.

- Україна в історичній ретроспективі має справу з Росією доволі давно. Усі 33 роки незалежності, зокрема і в останнє десятиліття достатньо публічних діячів й інтелектуалів попереджали, що Росія і сьогодні є диким антигуманізмом та готується влаштувати геноцид українців.

Те, що ми не зважали на те, що коїться в Африці – це одне. Але Росія в нас під боком сотні років, і було чимало прапорців, які вказували на те, що ми не маємо підстав говорити про те, що вона змінилася, порівняно з тим, що було 100, 200 чи 300 років тому. Як ви пояснюєте таку сліпоту, окрім дії російської пропаганди?

- Якщо ви пам’ятаєте, популярна фраза, яку використовують, говорячи про історію України, - це вислів, приписуваний Володимиру Винниченку про те, що українську історію неможливо читати без брому. А десь з кінця 90-х років почали лунати заклики відійти від віктимного викладу історії і навпаки подавати її у позитивному ключі, не зосереджуючись на пережитих геноцидах і травмах. Були відповідні установки у викладанні. Іноді я і сам так думав, що ми занадто драматизуємо своє минуле і нашій молоді це не потрібно.

Але те, що в нашій програмі було і є питання Голодомору, репресій й інших жахіть, які ми пережили, - це не дарма. Якщо бодай одна студентка чи студент під впливом моєї лекції про звірства армії Муравйова у Києві 1918 року вже у 2022 році виїхали з Бучі, Ірпеня чи іншого міста під загрозою окупації – я відпрацював свою зарплату за 10 років.

- Або якщо хтось з них пішов до війська то також…

- Для мене це дуже болюче питання. Стосовно вступу до війська, то багато мох студентів вже загинули, захищаючи Україну, і я відчуваю свою відповідальність також. Я не ставив собі мету виховувати своїх студентів як людей, які пішли до війська у разі війни, це сталося само собою.

НАЙКРАЩИМИ ВІЙСЬКОВИМИ Є ПЕРЕВАЖНО ЛЮДИ СЕРЕДНЬОГО ВІКУ, ЯКІ ЧОГОСЬ ДОСЯГЛИ У ЦЬОМУ ЖИТТІ

- Як Майдан був зрізом суспільства і його творили люди зовсім різні, так і військо також є зрізом суспільства – тобто не всі є гуманітаріями та істориками, щоб усвідомити, наскільки радянське минуле чи залежність від Росії на нас вплинули. Як це розуміння приживається у війську?

- По-перше, все міняється. Сучасне військо – це не армія 2014 чи 2015 року. Для того, щоб проілюструвати зміни, найкраще подивитися на плейлисти, які грають в якомусь розбитому пікапі на фронті. У 2015-му це був лютий треш у вигляді російської попси, починаючи від "Любе" і Тані Булановой. Сучасна ж музика, яка лунає з магнітоли в розбитому течіку на східному напрямку, – це патріотична українська музика та вояцькі пісні, які є індикатори сучасної вояцької культури. Не побоюся сказати, що ці пісні є частиною ребрендингу армії, зміни ставлення до української мови, символіки та нової форми ЗСУ.

Якщо говорити про віковий і демографічний склад сучасної української армії, то, звісно, це одне з найболючіших питань. Ми – унікальна армія, яка воює людьми, старше 40 років. Середній вік українського воїна – 43. Це нетипово для будь-яких військових конфліктів у ХХ столітті. Тоді середній вік воїна становив близько 25 років. І річ не у тому, що нині зростає тривалість життя, а в тому, що для виконання певних завдань потрібні дійсно молоді люди з певною фізичною кондицією і рівнем інтелекту, знань та навіть освіти. Найбільша проблема сучасної української армії – це кількість військовослужбовців, їх не вистачає. А друга проблема – якість військовослужбовців. У комплексі проблема людського ресурсу для України у війську є більшою, ніж гальмування допомоги з боку західних союзників чи якість озброєння.

- Як би ви радили вирішувати проблему людського ресурсу?

- Українське суспільство має виходити з того, що ми стоїмо на порозі великої катастрофи. У нас зараз не прикордонний конфлікт і не колоніальна війна. Ідеться про збереження нації та держави. Виходячи з цього, влада і суспільство також – я наголошую на тому, що і суспільство також – повинні прийняти ту істину, що ми повинні мобілізувати тих, хто буде максимально корисним для захисту нашої Батьківщини. Ми не повинні йти за логікою: цих людей не візьмемо в армію, тому що вони дуже розумні, а цих – бо вони дуже красиві, а ось цих – бо вони занадто молоді і ще не народили дітей. Це дурниці та відмазки. Натомість нинішня система мобілізації базована на тому, що ми переважно беремо до війська тих, хто не може втекти, відбрехатись відкупитись чи банально сховатися. У військо нерідко потрапляють люди, яким плювати на своє життя, і це дуже небезпечна тенденція.

З мого особистого досвіду командира в сучасному моменті найкращими військовими є переважно люди середнього віку – 30 років – які мають сім’ю, кар’єру, бізнес… які чогось досягли в цьому житті. Це люди, які не звинувачують когось у своїх невдачах, а беруть відповідальність за своє життя на себе. Ось це був би ідеальний призовник.

- Якщо йти шляхом, про який ви говорите, то це вдарить по іміджу і рейтингу влади. Однак, певне, під час війни за життя не до іміджу має бути.

- Це єдиний наш шанс не просто на перемогу, а на виживання. Так, ми повинні мобілізувати людей у віці від 20 років. Також ми повинні відмовитися від бронювання студентів, аспірантів, педагогів, науковців і так далі. Ми повинні повернутися до насильницької мобілізації. Ми повинні розширити права ТЦК з можливістю мобілізовувати на вулиці будь-кого.

Як історик можу нагадати, що багато народів стикалися з проблемою нестачі трудових ресурсів під час ведення війни. Було три схеми заповнення цієї нестачі. Перший – винаймати армію, як це робив Карфаген, але йому це не дуже допомогло. Другий – завезення чоловіків як трудових ресурсів замість тих, які пішли на фронт – так це робили нацисти, і їм це не допомогло. Є ще один варіант, коли чоловіки йдуть на війну, а їхні функції в тилу у забезпеченні, в економіці займають жінки. Так по суті було в усіх європейських країнах і США під час Другої світової війни, коли доводилося мобілізувати великі маси населення. Для війни за виживання, яка зараз триває в Україні, - це єдиний шлях.

Ми перебуваємо в точці, коли змушені якомога більше людей залучати до війська. Вважається, що економіка не може витримати, якщо більше ніж 10% громадян мобілізовані. Однак з історії ми знаємо, що під час Другої світової фіни мобілізували 14%, а австрійці – ще більше. Американці не воювали на своїй території, і в них до війська було залучено 16 мільйонів, це величезна частина. Власне все суспільство було залучене – на передовій і в тилу. У нас натомість суспільство вирішило, що купка воїнів має рятувати мало не 97% громадян.

- Як ставитеся до ідеї мобілізовувати жінок в обов’язковому порядку?

- Звісно, багато жінок знаходять своє місце у війську і часто воюють краще за чоловіків. Але наразі вихід у нас такий. Жінки повинні замінити чоловіків, які пішли на фронт. Не створювати нові підстави для бронювання чоловіків в тилу, а просто замінити тих, хто мобілізований.

В Америці свого часу 65% працівників в авіаційній промисловості становили жінки. Американська промисловість випускала по одному бомбардувальнику за годину. Уявіть цю потужність! Це і є об’єднання нації. На жаль, це те, що ми втратили, порівняно з Майданом і першим етапом війни.

- Мирославе, не можу не запитати, чи є у вас діти, скільки їм років і чи за потреби ви би їх відправили воювати чи освоювати важкі чоловічі професії?

- Маю доньку 16 років. Але якщо хтось запропонує інший варіант для вирішення браку людей у війську, я залюбки з ним погоджусь.

За всі роки незалежності на військову службу призивали з 18 років і ні в кого не виникало питання. Люди ніколи не цікавилися, чому останні два роки у нас не мобілізовували людей, молодших 27 років. Немає жодних науково обґрунтованих медичних, психологічних чи культурних показань до цього. А річ у тім, що в 1967 році, коли в СРСР приймали закон про військову службу, ввели такий поріг, що люди 18-27 років повинні пройти строкову військову службу. І наше сучасне мобілізаційне законодавство та система послуговувалися радянським законом 1967 року.

ВІЙНА – ЦЕ ПОСТІЙНИЙ ВИКЛИК. ПОТРІБНО ПОСТІЙНО СЕБЕ ЛАМАТИ, ЩОБ БУТИ У ВІЙСЬКОВІЙ СИСТЕМІ

- В одному з останніх дописів ви натякнули чинним воїнам, що вони служитимуть у війську до кінця війни. Що б ви сказали воїнам, які чекають на демобілізацію?

- На жаль, це дуже велика проблема. Я думаю, що більшість військових, які третій рік тягнуть цю лямку, ставлять собі питання: "Чому я?" Чому я не можу щоранку прокидатися в ліжку зі своєю дружиною? Чому я не можу брати участь у вихованні своєї дитини? Чому я позбавлений/а можливості жити звичайним життям? І вони починають звинувачувати себе.

Я хотів би сказати своїм побратимам, що проблема не в них. Найгірше – це коли ви самі себе звинувачуєте. Наше суспільство може існувати лише за умови, що хтось повинен його захищати. І це буде, на жаль, далеко не більшість, а меншість, якій доведеться взяти на себе цю роль.

Стосовно такого питання, як втома і демобілізація, то на ньому часто спекулюють. Десь пів року тому в інформаційний простір хтось закинув ідею про 36 місяців служби з подальшою демобілізацією, і вона отримала велике поширення. Хочу згадати австрійського філософа Віктора Франкла, який був багаторічним в’язнем німецьких концтаборів. У своїх спогадах він згадує, що ті в’язні, які повірили в чутки, що війна завершиться до Різдва 1944 року і намалювали собі картину, що на Різдво потраплять додому, надалі попросту втратили волю до життя. Кілька років вони боролися за виживання у страшних і складних умовах, але потім, коли стало очевидно, що війна триває, – лягали і відмовлялися виходити з бараків. Серед в’язнів найбільша смертність була якраз між Різдвом 1944-го і Новим роком 1945-го. Основна причина – психологічний злам.

Може хтось мені дорікне, що я порівнюю в’язнів нацистських концтаборів з вояками ЗСУ, - будь ласка. Але і ті, й ті проживають за межею психологічної стабільності. Припускаю, що в лютому-березні наступного року – саме буде строк 36 місяців для багатьох– ми побачимо величезну проблему: самогубства, дезертирства і так далі.

Війна – це постійний виклик. Ти щодня повинен себе ламати, щоб бути у військовій системі і в одному строю з побратимами. Боюся, що навіть ті, кому успішно вдається себе пересилювати, можуть не витримати. Якщо і вони зламаються, тоді настане катастрофа.

- Тобто влада – і військова, і цивільна – має сказати: люди, немає іншого шляху, воюємо до кінця.

- Я не знаю, хто це має сказати. Про це говорять багато моїх побратимів. Питання в тому, що бажання продовжувати війну затихає саме в тилу. Опитування свідчать про те, що переважна більшість українців бажають Україні перемоги. Водночас є настрої про те, що потрібно домовлятися і відмовитися від частини окупованих територій. На жаль, це прогресуюча тенденція. Наразі суспільство чітко поділене на тих, хто воює та залучені до війни: воїни, їхні родини, волонтери, працівники ВПК. І є інша країна. Це непропорційно різні світи.

ЧАСТО БАЧУ, ЯК ЛАМАЮТЬСЯ ЛЮДИ, ЯКІ АБСОЛЮТНО НЕ Є "СЦИКУНАМИ"

- Чи відкрили ви для себе щось нове про українців, коли потрапили до війська?

- Будь-яка війна, особливо на початкових етапах, демонструє єдність людей. Для мене було дивно, як люди з різним освітнім, культурним, а часто й етнічним бекграундом, мають спільні цінності й контекст.

Я рік служив у 35-й бригаді морської піхоти. Ця бригада формувалася на півдні України з мешканців Одеської області, відповідно була дуже строката в етнічному плані. Але я побачив, як ці люди можуть знаходити щось спільне. Ось це відчуття належності до одного племені, про яке говорив Себастіан Юнґер відчувається яскраво. Це, певне, єдине позитивне, що дає війна.

Я був здивований, коли в 35-й бригаді, восени 2022 року, коли з’явилися старлінки, то всі приходили до нього, щоб отримати зв’язок з близькими. І ось хлопці зібралися довкола старлінка – колом, як давні воїни довкола вогнища – і кожен говорив зі своїми близькими різними мовами. Я чув болгарську, румунську, гагаузьку, російську, українську… І я розумів їх, тому що всі вони казали те саме, що і я: про те, що у нас все добре і "ніхто не обстрілює", що бойові цього місяця не прийдуть, тому треба економити, що невідомо коли відпустка. Коли ти бачиш, як з абсолютно різних людей формується нація на твоїх очах – це неймовірно. Я навіть не можу описати, що відчував у цей момент.

- Не можу не поставити вже банальне запитання про ваш найстрашнійший досвід на війні.

- Найстрашніше на війні – це математика. Коли потрапляєш у складну ситуацію, то немає часу на страх. Люди, яких страх дійсно паралізує, трапляються, але я бачив таких дуже мало. Гірше, коли ти усвідомлюєш, що здійснив один бойовий вихід… другий, третій, четвертий… і кожного разу снаряди падають до тебе ближче. У те місце, з якого ти щойно відійшов, за кілька секунд прилітає міна. Ти розумієш, що шансів вижити стає все менше й менше, тому що теорія ймовірності – річ невблаганна, і якщо щастило десять разів, то одинадцятий вихід на нуль цілком може стати останнім. Тож для мене найважливіше – не втратити самоконтроль і мотивацію до того, як почнеться бій, бо якщо зламатися до цього, то далі все піде дуже погано.

- Як у таких випадках уникати відчаю чи зневіри? Як ви збираєте себе до купи?

- Я ж не сказав, що можу зібрати себе до купи. На жаль, рецепту від цього немає. Це робота психологів чи людей з більшим бойовим досвідом. Такі рекомендації мають бути у дуже доступному вигляді, - скажімо, у вигляді коміксів. Дуже часто я бачу, як ламаються люди, які абсолютно не є "сцикунами". Одна річ, коли воїн зливається при першому ж пострілі у першому ж бою. Інша річ, коли людина два роки була в найжахливіших замєсах, у тому числі, в контактних боях, раптом втрачає мотивацію і вогник в очах. Тому явно мають бути ротації і фахова допомога психологів, або взагалі варто відправити цих людей відпочивати.

ВЕТЕРАНИ МОЖУТЬ ДАТИ СУСПІЛЬСТВУ БАГАТО, ЯКЩО ЇХ НЕ ЗАЖЕНУТЬ У НОРУ ДЕПРЕСІЇ

- Ви підкреслюєте, що існує конфлікт між образом українського воїна-героя, який змалювало телебачення, і реальним станом речей. Ветерани своєю чергою багато говорять про те, що це не їм, а суспільству треба пристосовуватися. Так правда посередині?

- Ветерани є дуже корисними для суспільства. Усі глобальні зміни, які відбуваються в суспільстві під час або після війни, часто мають позитивну динаміку. Коли Трамп говорив, що зробить Америку великою знову – це він згадує часи, коли США 70-60 років тому зробило великими визначне покоління ветеранів Другої світової. Часто цивільні говорять щось на кшталт, мовляв прийдуть хлопці з війни і наведуть порядок, і багато людей вірять, що якщо проголосувати за людей в камуфляжі, то вони не крастимуть і вестимуть чесну політику.

Насправді це працює зовсім інакше. Видатний американський антрополог і соціолог Кліфорд Гірц на запитання, як він став великим вченим, завжди відповідав: Navy, тобто Військово-морські сили. Він служив в армії під час Другої світової і як ветеран отримав можливість завершити університет. Це був початок його наукової кар’єри.

В США є топ з десяти найважливіших фотографій, які віддзеркалюють визначні події в історії США в ХХ-ХХІ столітті. Наприклад, підняття прапора над Іводзімою чи вбивство Кеннеді. Серед них є фото 1963 року – коли темношкірим американцям дозволили вчитися в університетах. На цьому фото невелика кольорова дівчина-студентка стоїть перед кампусом, куди її не пускають. Шлях їй загороджують ректор, декан, губернатор, начальник поліції… А біля неї стоїть лише непримітний дядько – років за 40, лисуватий, з животом. Це прокурор цього штату (Алабама). І свого часу, коли ця дівчина тільки народилася - він пішов добровольцем до війська, служив на бомбардувальниках. Зробив кілька вильотів у Європу, де його очікувано збили, потрапив у полон. І ось цей чесний прокурор заради правди ставить на кін свою кар’єру і життя, бо Алабама – це дуже складний штат на той час, і прокурору, який захищає чорношкірих, це могло коштувати життя. Однак вочевидь, що людина, яка могла літати на літаку, набитому вибухівкою, не боялася таких речей. Завдяки йому ця дівчинка потрапила в кампус і змогла отримати освіту.

Тож ветерани можуть дати суспільству багато, якщо суспільство не зажене їх в нору депресії та ПТСР, як це часто відбувається в Україні.

- Маєте власні приклади, коли вас заганяли в таку нору?

- Думаю, що мої особисті приклади будуть мало кому цікаві. Але запитайте, до прикладу, у жінок військовослужбовців. Переконаний, що вони стали першими жертвами того, що люди, які сидять на диванах, мають своє розуміння про те, який вигляд повинен мати український військовий чи його дружина. У 2014-2016 вони думали, що український воїн – це бідний 19-річний строковик, хоча це і близько не так. Те ж стосується і жінок. Тобто люди, які ніколи не воювали, мають уявлення про те, який вигляд повинна мати жінка-військова. І як би ви не старалися, потрапити у цей тренд не вийде і швидше за все вас сприйматимуть з певною підозрою, бо ви не відповідатимете очікуванням суспільства про те, який вигляд повинен мати ветеран.

Зараз Інститут національної пам’яті розробляє свої рекомендації щодо того, який вигляд повинен мати воїн перемоги і як потрібно зберігати про них пам’ять. Коли я подивився їхні вимоги, то розумів, що точно туди не потрапляю, бо на кількох пунктах зрізався.

- Наприклад?

- Коли Антон Дробович, голова УІНП, каже, що образом українського ветерана не може бути білий чоловік, то я розумію, що туди не потрапляю. Коли серед основних вимог до меморіалізації ветеранів війни є перелік з 9 пунктів вимог, які висуває влада до ветерана, я розумію, що  багатьом пунктам не відповідаю. Я точно не такий ідеальний, як пересічного вояка бачить голова УІНП. Наприклад, згадую випадок під Білою Криницею – я тоді кинув каменем у кота, який обісцяв мені спальник. Тож, напевне, за якимись із цих пунктів я не заслуговую на пам’ять.

- Ви не можете і тут без іронії…

- Людям, які ніколи не жили в таких умовах і не знають, що таке спальник, це зрозуміти важко. Якщо кіт туди напісяв, ви там вже не можете спати. Я не пишаюся цим вчинком, але, на жаль, таке сталося.

У СКЛАДІ УКРАЇНСЬКОЇ АРМІЇ ЗБЕРІГАЄТЬСЯ КРЕАТИВНИЙ ПРОШАРОК. ЗАВДЯКИ ЦЬОМУ МИ ПОКИ ВИПЕРЕДЖАЄМО РОСІЯН ПО БПЛА

- Які ваші враження про російську армію? Наскільки вам доводилося близько з ними зустрічатися?

- Чесно кажучи, суперечливі враження. Дуже часто вони дійсно діють, як варвари. Це стосується, наприклад, ставлення до людей. Хоча мені важко їхніх солдатів назвати людьми, для мене це просто пікселі на екрані. Вони не цінують свій особовий склад, тому що в них його багато. З іншого боку, їхня армія прогресує. Це видно і в технологіях, і в організації поля бою, зв’язку, БПЛА. Їхня армія доволі жорстко структурована, має високий рівень дисципліни. У цьому плані вони мені чимось нагадують монгольське військо Чингізхана. Кожен з них поодинці був слабо озброєним слабким воїном, але у масі своїй як керована сила вони становили серйозну небезпеку.

- А як порівняння у сфері використання БПЛА? Вважається, що українці дещо випереджаються росіян за якістю.

- На перший погляд здається, що ми набагато попереду росіян. Але це тільки завдяки тому, що у складі української армії зберігається креативний прошарок, особливо серед командирів нижчої ланки і великої кількості пілотів. Що нас відрізняє від росіян, так це те, що и робимо мереживну армію. У нас є чимало груп і людей, які вміють взаємодіяти на горизонтальному рівні, оминаючи штаби і часто навіть своїх командирів. Тому ми швидше обмінюємося інформацією і швидше знаходимо спільне рішення на тактичному рівні по застосуванню безпілотних систем. У росіян же це більш структуровано, вони видають багато методичок, намагаються обмінюватися досвідом, але вони втрачають час, тому в цьому плані вони на крок позаду.

Якщо ж говорити технологічно, то те, чим ми воюємо в плані БПЛА, на 90% зібрано з "гівна і палок". Усі новинки, які до нас заходять, потребують додаткового втручання і покращення. І якщо ми зараз не будемо мобілізовувати до війська людей з технічною освітою, з досвідом роботи в цій галузі, з достатнім інтелектом, то ми остаточно втратимо свою перевагу в системі безпілотних систем. Нам треба вигравати технологічно, а для цього нам потрібен зовсім інший вояк. Якби ми зараз мобілізували дві тисяч студентів, аспірантів, науковців за фахом "радіоелектроніка", "кібернетика" і так далі, то за 3-4 місяці ми побачили б кардинальні зміни і ситуація повернулася б на нашу користь. Всього дві тисячі! Не треба ховати їх за недолугими відмовками.

- Один з аргументів проти – ми фактично втрачаємо покоління. Мобілізувавши ще більше фахівців з цього покоління, ми втратимо ще більше і не буде кому відбудовувати державу після війни.

- Навіть демографи озвучують подібні думки. Я наведу приклад аспірантів. Уявіть, що в цей момент у київському університеті згідно зі своєю відстрочкою якийсь аспірант сидить і пише дисертацію про Тараса Григоровича Шевченка. У цей час ми втрачаємо посадку за посадкою, місто за містом. Рано чи пізно росіяни дійдуть до Києва, піднімуть над університетом свій триколор, назвуть його Государствєнним універсітєтом імєні Ломоносова. І ви ж розумієте, що цей аспірант почне писати дисертацію про…. Алєксандра Сєрґєєвіча Пушкіна. Ми ж це все вже бачили.

Тому, яке покоління українців буде – я про це не говоритиму. Ви можете подивитися, як українці моментально зникли на Кубані. Ще до Другої світової війни там вони становили до 90-95%, а після їх лишалося менше 10%. Вони знищуються й асимілюються.

Ця війна - шанс для того щоб об’єднати наше суспільство на основі спільного пережитого важкого, часто травматичного досвіду. Це наш шанс, створити величне покоління ветеранів, які візьмуть на себе відповідальність за країну, громаду, свою родину. Війна - це можливість будувати нам нову систему моральних координат, що об’єднає нашу країну. Натомість ми бачимо, що відбувається просто фрагментація нашого суспільства на тих, хто співає про "жовто-блакитне серце", і тих хто воює за свій прапор. Активна меншість, яка взяла на себе відповідальність за долю держави, зараз відчуває, що вона залишилася наодинці з найстрашнішим викликом в історії Європи. І це є найбільша трагедія нашого покоління та всього народу.

 Ольга Скороход, Цензор. НЕТ